З пам'яті та снів: про досвіди пригадування й романтизацію спогаду в виставці "Добраніч, місяцю"

З пам'яті та снів: про досвіди пригадування й романтизацію спогаду в виставці "Добраніч, місяцю"

Українське сучасне мистецтво, виставка "Добраніч, місяцю"
Виставка "Добраніч, Місяцю" в Stroboskop artist-run. Michal Matejko

8 червня у Варшаві в Stroboskop artist-run space відбулося відкриття виставки Goodnight Moon, де в контексті російського вторгнення через особисті історії порушують теми пам'яті та пригадування місць, які наразі недоступні або до яких складно повернутися.

Перед відкриттям Віта Котик поговорила з кураторками Кеті Зазенскі й Олександрою Погребняк, а також із учасниками виставки художницею Каріною Синицею та художниками Юрієм Болсою і Юрієм Єфановим, щоб дізнатися їхні власні досвіди та ритуали повернення в міста і ландшафти, що дедалі частіше продовжують існувати для українців у сновидіннях та особистих практиках пам'ятання.

З пам'яті та снів: про досвіди, казки й романтизацію спогаду в виставці "Добраніч, місяцю"
Виставка "Добраніч, Місяцю" в Stroboskop artist-run. Michal Matejko

Віта Котик: Сашо, хотіла найперше звернутися до тебе як до кураторки. Розкажи, будь ласка, як з'явилася ідея. Які взагалі були передумови?

Олександра Погребняк: З початку 2022 року мистецтво для мене органічно пов'язане з  культурною дипломатією України. Виставкові проєкти дають можливість промовляти до різних спільнот, змінювати думку глядацтва і говорити про важливе через художні роботи. Мистецтво опосередковано документує події війни й породжує складні емоційні стосунки з тією розповіддю, яку розгортають художниці та художники.

Проєкт ініційований польською командою, The Ziemniaki Foundation. Мене запросила Кеті Зазенскі, співкураторка цього проєкту, зробити серію виставок в контексті двох книжок, які їхня команда планує опублікувати. Це великий проєкт із загальною назвою "Під лежачий камінь вода не тече" (Under the Lying Stone, Water Does Not Flow) з публікаціями книжок, двома виставками, першою з яких є "Добраніч, місяцю", підбірка статей в журналі MOST, що з різних сторін та різними засобами звертається до досвідів України і розповідає їх у Польщі.

Першочергово зроблю ще такий важливий відступ: мені здається, що всі виставки, які я роблю зараз, після народження сина Тео, я роблю почасти для нього. Тож я почну саме з назви.

"Добраніч, місяцю" — це назва відомої дитячої казки. У цій виставці вона відсилає до маленьких ритуалів, які ти створюєш для себе, щоб тримати себе притомним серед того, що відбувається навколо. Це щось, де ти знаходиш зону комфорту, щось, де ти можеш почувати себе в безпеці хоча б на якийсь час. Бажати на добраніч всьому, що тебе оточує, і закінчувати фразою "Добраніч, місяцю", як у цій книжці — один із таких ритуалів, які мені хочеться провадити зі своїм сином. Зокрема, щоб він не відчував навколо себе ці жаскі події настільки сильно. Оскільки в цей момент проговорення ти уявляєш, як звертаєшся до речей або чогось важливого для тебе — виставка саме про ті місця, про які ми часто згадуємо, які ми уявляємо, які нам сняться.

У цій виставці ми ніби мапуємо Україну. Незважаючи на те, що це досить невелика виставка, ми показуємо і якісь місця, які вже недоступні українцям понад десять років, і ландшафти Могриці (село на Сумщині, де протягом кількох років відбувалася резиденція художників — Ред.), що наразі доступні, але дуже небезпечні, адже це село розташоване близько до російського кордону. І спільнота, така близька нашій родині та маленькому Тео, вже третій рік не може повертатись до своїх звичних щорічних літніх практик: збиратися на лендарт-симпозіум і працювати з мистецтвом довкілля. Також ми показуємо більш безпечний регіон на Львівщині, який, втім, зазнає поступового впливу змін у країні, що почалися з початком повномасштабної війни. Ця виставка — ода місцям, які ти любиш.

Віта Котик: Я буквально вчора думала над цією темою. Те, що ми хочемо пам'ятати, що нам дійсно цінне, потребує регулярного звертання через певний час, аби щоразу заново нагадувати собі важливі деталі. Але нам складно і, цілком можливо, боляче повертатися до спогадів про ті місця, які в теперішньому можуть бути або зруйновані, або недоступні, адже нам болить. Тому хотілося б запитати в тебе, Каріно (Каріна Синиця, нар. 1999-го у Сєвєродонецьку, живе і працює у Києві, — Ред.), які в тебе є ритуали повернення до місць, які ти любиш, до спогадів, які тобі цінні? Хоча я можу впевнено сказати, що твоя творчість загалом — це один із тих ритуалів, який ти робиш щоденно.

Каріна Синиця: Можливо, якраз такою практикою повернення і згадування є, власне, зображення того, що мені ще пам'ятається, бо я вже починаю забувати. Мені цей момент забування дуже болить, адже я не пам'ятаю вже ні запахів, ні кольорів деяких місць, і все ж таки за них трохи ніби чіпляюся через живописне зображення. Переглядання фотографій мені допомагає. Але загалом здається, що все забудеться все одно. Тому що деякі місця я вже не пам'ятаю зовсім. Хоча декілька років тому було кардинально інакше.

З пам'яті та снів: про досвіди, казки й романтизацію спогаду в виставці "Добраніч, місяцю"
Каріна Синиця "Південні моря" з серії "Велкам ту парадайз", 2024. Виставка "Добраніч, Місяцю". Michal Matejko

Віта Котик: Я народилась на Сумщині — це територія на кордоні з Росією. І поки що відвідини туди мені доступні. Коли нещодавно я приїздила туди, то свідомо ходила улюбленими закутками і намагалася запам'ятати звуки, кольори, запахи… Тобі трапляється в інших місцях і обставинах чути якийсь дуже автентичний краєвид,  звук чи аромат, який ти відчувала у дорогих тобі місцях?

Каріна Синиця: Так, це постійно відбувається. Мені здається, у будь-якому місті, в яке я приїжджаю, я стараюся знайти щось, що мені нагадує мої місця. Так, наприклад, у Києві мені подобається гуляти на ДВРЗ, бо цей район виглядає ідентично, як Сєвєродонецьк.

Коли я приїжджаю в Польщу, в Люблін останнього разу – я гуляю лише в якихось промзонах. Мені там більше подобається, ніж в центрі. Тому таке згадування постійне. Проте останні роки я дедалі більше згадую Харків, бо це для мене як моє друге рідне місто. І коли от я приїздила туди нещодавно, я наче ходжу і запам'ятовую все, боячись, що цього скоро не буде. Під час останньої поїздки я просто фотографувала ті місця, які мені подобаються, ледь не по п'ятому разу — щоб залишити в пам'яті все саме таким, наче привласнити.

До речі, з Маріуполя у мене було дуже багато фотографій, але вони всі згоріли на жорсткому диску декілька років тому. І це дуже печально, адже я його вже дуже погано пам'ятаю.

Віта Котик: У художника Станіслава Туріни був проєкт на виставці "Тим часом в домі Ханенків" — чудова колекція його артефактів. Чи є в тебе щось таке, якісь маленькі дрібнички, які ти оберігаєш і пам'ятаєш як артефакти з тих місць, які тобі дорогі, але недоступні?

Каріна Синиця: Я постійно збираю з кожного міста якісь маленькі артефакти, щось дуже невелике. Часто це подарунки друзів з тих міст, де я буваю. А також книжки. Наприклад, з бібліотеки моєї бабусі в мене досі щось є. І хоч це російська література, але я їх зберігаю як пам''ять про родину — на тих книгах є навіть печатка мого прадіда.

Олександра Погребняк: У нас був нещодавній досвід із Дмитром (Дмитро Чепурний — куратор, культурний менеджер та партнер Олександри — Ред.), коли ми формували книжкову полицю для сина. Це дуже цікаво — як ти збираєш певні речі, книжки, іграшки... Камінці, які я часто збираю з різних місць, але потім забуваю, звідки я їх привезла, проте все одно дуже їх люблю. Зокрема, в мене дуже багато різних природних об'єктів у формі сердечка. І от цікаво, наскільки, коли і як ця констеляція, яку ми підготували, почне жити життям разом з Тео, як він буде її змінювати, як він буде перезбирати ці спогади, які насправді зараз більше наші спогади, ніж його. Там уже стоїть багато його дитячих книжок. Цікаво, які саме з них будуть асоціюватися в Тео з його дитинством, які він захоче взяти з собою далі вже на свої власні книжкові полички.

Віта Котик: Мені імпонує така наче інвестиція в чуттєвість у майбутньому та формування спогадів. А в тебе як із цим, Юро? Є якісь такі речі, які ти забрав з Червонограда як пам’ять про свій дім? Щось важливе для тебе, для твоїх змін у тобі?

Юрій Болса: Насправді в мене якихось таких артефактів немає. Коли я жив у Червонограді, я не робив ніяких фотографій, не збирав артефактів. Я настільки був закритий в собі, у своїй квартирі, що ніяк не хотів зберегти цей момент ось такими способами. До того ж на той момент я ніколи не розглядав варіанта, що колись звідти переїду. Здавалося, що, найімовірніше, я ось в цій квартирі буду існувати завжди. І відчувати себе так безпечно, як я відчував себе у квартирі, теж ніде не зможу. До того ж фотографії робляться переважно з друзями, в компанії з кимось. А в мене не було ніяких друзів. Тому немає і фотографій, адже збережеться момент, фіксація того, що я самотній.

Віта Котик: Але після переїзду з Червонограда ти весь час намагаєшся помічати для себе, для своєї практики зміни у своєму місті. Це тобі важливо. Чим для тебе є спостереження за цими змінами?

Юрій Болса: Я б сказав, це романтизація місця, у якому в тебе вже немає життя. Коли я був там, я це сприймав або негативно, або як даність. А зараз мене вже немає там, тож мені чомусь сумно. Навіть цей проєкт із клумбою на площі я представляю глядачеві не стільки як щось негативне, а більше як момент прославлення мого міста, як саму згадку про нього.

Олександра Погребняк: Я пам'ятаю, кілька років тому в своїй практиці ти розвинув це відчуття романтизації спогаду через мультфільм про смурфиків та історію про збирачів ягід.

Юрій Болса: Так, я зробив декілька скульптур і провів цю аналогію мультфільму про смурфиків. Маленькі смурфики, які живуть у своєму лісі, працюють у своїй спільноті. А є Гаргамель — людина, яка хоче їх викрасти і використовувати у своїх злих планах. І я себе в якийсь момент відчував цим Гаргамелем.

Червоноград — це ліс, де живуть смурфи. І я наче використовую цю тему про Червоноград, щоб стати відомим художником, особливо коли я зображаю місто як щось негативне. Після переїзду до Києва я відчував себе так, наче я втік. І це теж інтерпретується мною неначе щось погане, адже я мав залишатися й бути там.

З пам'яті та снів: про досвіди, казки й романтизацію спогаду в виставці "Добраніч, місяцю"
Юрій Болса Частини інсталяції "Відсутність ґрунту для проростання" 2024. Фото надано художником

Олександра Погребняк: Проте мені дуже цікаво, як ти справді важку індустрію порівнюєш зі збиранням ягід, з такою ніби мрійливою роботою.

Віта Котик: Розкажи про свій проєкт на цю виставку.

Юрій Болса: Під час реновації невеликої частини головної площі Червонограда адміністрація вирішила встановити масивну металеву клумбу, що висить над землею і символізує нове квітуче індустріальне місто. Але перед висадженням квітів ніхто не продумав, як за ними доглядати, тому насадження просто висохли — залишились мертві рослини на сухому ґрунті, з якого стирчить металева геральдика міста.

Ґрунт перебуває в штучному просторі, що існує без природної екосистеми під цією конструкцією — наче щось вирване і виставлене напоказ, без розуміння правильного функціонування.

Через таку відсутність місця для проростання можна провести пряму аналогію з розвитком самого міста і подальшою долею людей в ньому. Відокремлена клумба створена для того, щоб контролювати середовище, у якому росте рослина: контролювати температуру чи світло, пересуваючи її в те чи інше місце. Звідси існує почуття залежності від зовнішнього фактора, що визначає діяльність та обмежує свободу вибору, підсилює обмеженість простору. Рослини в клумбах не можуть розростатися, як би вони того не хотіли, з'являється відчуття відокремленості, відчуженості.

Мені ця історія відчувається як паралель до життя в маленькому індустріальному місті, де все більше контролюється, де ти маєш менший вибір, ніж якби просто "ріс в землі", наприклад. З'являється це відчуття залежності, що дуже деформує твоє самосприйняття, твої погляди на майбутнє та розвиток. І це відчуття тебе сковує рамками, наче цією клумбою.

Віта Котик: Зараз ти живеш та працюєш в Києві. У тебе тут ще є це відчуття залежності? Чи це вже переформатувалося в щось інше щодо відносин із Червоноградом?

Юрій Болса: Залежність є, але вона дещо змінилась. Залежність від місця, де мені більш безпечно. Залежність від бажання повернутися назад через відчуття себе чужим в Києві. Коли ти отримуєш більше можливостей, тобі це може і нашкодити, через нестачу якихось навичок. Свобода не всім потрібна — хтось відчуває себе вільним в чотирьох стінах.

Олександра Погребняк: Я хотіла цю тему публічного простору — бо ти так детально і картинно описав цю площину — переспрямувати також із питанням до Каріни. Тому що на своїх полотнах ти дуже часто зображуєш сквери, запустілі площі та інші публічні місця, і часто з яскраво вираженими архітектурними елементами, які, як ти розповідала, можуть бути компіляціями спогадів про різні модерністські будівлі в різних містах, зібрані для якоїсь певної картини. Які твої стосунки з такими місцями? І чому ти так часто до них повертаєшся в роботах?

Каріна Синиця: У мене насправді є завжди певний список місць, які я стараюсь побачити в кожному місті, куди я приїжджаю. Наприклад, це може бути ботсад, сквери, парки. А також це обов'язковий список модерністських будівель у кожному місті — така собі програма на кожну подорож. Загалом усе так, як ти описала. Збірні образи з того, що запам'яталося найбільше. Іноді архітектурні елементи можуть між собою пов'язуватися і створювати зовсім нову будівлю. Або якийсь більш фантастичний елемент.

Віта Котик: А чи є архітектурні ситуації в публічному просторі, які ти проносиш через свою практику саме з Сєвєродонецька? Чи це радше дійсно твій досвід подорожей, досліджень, прогулянок, блукань?

Каріна Синиця: Я стараюсь робити менше робіт, де буде лише Сєвєродонецьк. Загалом я їх майже не роблю. Я стараюсь робити так, щоб у мене не було прив'язки тільки до мого міста. Щоб ці образи були зрозумілі всім, хто переживає такі або схожі речі. Навіть тим, хто не з України.

У мене є три роботи, які прив'язані конкретно до Сєвєродонецька. Одна з них створена з самого початку війни: я зображую старий фонтан, який був у нас біля театру. Я повз нього ходила дев'ять років до школи — він був завжди закинутий. І всі дев'ять років я думала про те, як би гарно було, щоб він працював знову. Але врешті його просто знесли і зробили якийсь стрьомний варіант фонтана, десь у 2015 році. Тож я вирішила його згадати в цій роботі, хоча його вже давно не існує. Або я згадувала ту саму будівлю, яка була біля фонтану: вона зараз знищена, повністю без даху. Ось ця одна робота, з цим дахом — вона конкретно про Сєвєродонецьк.

Процес створення робіт — таке собі медитативне згадування і запам'ятовування у моменті, коли я фіксую його через живопис саме в тому стані, в якому він мені згадався, у всіх цих кольорах або станах природи. Неначе я зробила фотографію, але це щось більше — про стан, про відчуття. І цей пейзаж, цей ландшафт — міський або природний — більше як декорація, щоб розповісти всередині роботи про якусь емоцію або соціальний досвід.

Олександра Погребняк: І в цілому ряді робіт (зокрема, ці роботи на шпалерах, але і текстильні роботи також) це щось, де ти вже йдеш у приватні простори, де ти розвертаєш якісь історії, які могли б трапитися всередині квартири, всередині будинку. Можеш розгорнути цю історію, відштовхуючись від цієї роботи, яка буде на виставці?

Каріна Синиця: Мене постійно цікавить простір кімнати. Я часто до нього звертаюся так само як, наприклад, до зображення ліжка, через свій депресивний стан.

Робота з фотошпалерами була давно задумана. Вона почалася з того, що до війни я почала конструювати такі райські краєвиди, використовуючи якраз всі ці будівлі й загалом наш ландшафт, міський та природний. Згадуючи про те, що люди постійно хочуть поїхати з України, але і хочуть тягнутися до якогось конвенційного зображення, на кшталт Балі, не помічаючи, що тут, в Україні, також справді гарно і що наші краєвиди також можуть бути твоїм власним раєм.

І я почала створювати цю роботу до початку вторгнення, але потім перестала з цим працювати, з цією темою. Проте продовжила використовувати фотошпалери як згадку про свою квартиру в Сєвєродонецьку, де вони постійно змінювалися — сім'я дуже любила їх приклеювати. Фотошпалери залишились у наших квартирах, але самі квартири вже, можливо, зруйновані, я не знаю. Може, вони всі підпалені, відірвані або розписані — це невідомо для мене. Тож зараз цей прийом фотошпалер я використовую, роблячи своєрідну деструкцію на них. І… звичайно, часто згадуючи про якісь місця, які зараз недоступні, і при цьому їх знищуючи.

Олександра Погребняк: А тобі в дитинстві дозволяли малювати на фотошпалерах?

Каріна Синиця: Ні.

Віта Котик: Юро, розкажи про матеріали, з якими ти працюєш. Адже ти використовуєш щось викинуте, зруйноване, спаплюжене. І як ти відроджуєш в ньому якусь первинну красу?

Юрій Болса: Загалом викидання предметів — це дуже сумно, тому що це раніше була частина чийогось життя, а зараз це сміття. І коли я знаходжу на смітнику якісь речі, це чийсь спогад, завжди чиясь частина життя. Тож мені одночасно й весело, адже я зроблю якусь скульптуру з цього і дам предметам нове життя, але, з іншого боку, мені дуже сумно, тому що це таке знецінення речей, а з ними — і чиїхось спогадів. Це породжує думку, що з твоїми речами теж так буде після твоєї смерті. І коли ти використовуєш ці викинуті речі, то можеш створити щось нове, але одночасно розумієш, що це неначе непотрібна людина лежить на смітнику і ти неначе підбираєш частинки цієї людини. Тому аспект саме використання сміття мені дуже подобається: ти почуваєш себе краще, тому що ти повертаєш якусь повагу до цього предмета.

Віта Котик: Як охоронець чужих спогадів.

Юрій Болса: Ти ніби шукаєш скарби без карти. Я пам'ятаю: в дитинстві біля смітника знайшов дуже багато іграшок, які просто хтось викинув. І я їх забрав усі собі, було дуже приємно.

Але я зараз планую трохи відходити від використання сміття, тому що не знаю, де і як все це буду зберігати.

Віта Котик: Сашо, у вас із Юрою навіть є деякі паралелі в підходах. Ти хочеш зберегти спогади для Тео, а Юрій робить спроби зберігати чужі спогади. Ось ти розказала, що збираєш камінці, книги. Як у тебе відбувається ця фіксація важливих для тебе подій, людей? Яка твоя історія?

Олександра Погребняк: Я намагаюсь фіксувати свої думки, мабуть, у виставках. Хоча, повертаючись до спогадів дитинства… В мене є колекція магнітів. І перші спроби експозицій, які я створювала, я збирала на своєму холодильнику.

Щодо моїх проєктів — вони великою мірою відображають різні обставини життя. Наприклад, серія моїх квартирних виставок не сталася б, якби дата повномасштабного вторгнення не збігалася б із днем мого народження. Або певний інтерес до міст і місць, які ми втрачаємо, дуже щільно пов'язаний з тим, що мій чоловік родом із Луганська, тож це одна з батьківщин мого сина. Зараз я досі уявляю, як Тео поїде з батьком та зі мною в Луганськ, коли туди знову можна буде потрапити.

Часто мої спогади, думки потрапляють у мої виставкові проєкти. І ці спогади, безсумнівно, є частиною кураторської практики, яка насправді певною мірою дуже схожа на художню. Бо це щось, без чого ти не можеш жити. Як кажуть, ставайте художниками, тільки якщо ви не можете бути ніким іншим. І, мабуть, із кураторством те саме — коли ти розумієш, що ні в чому іншому ти не будеш бачити стільки сенсу, скільки бачиш в цьому.

Віта Котик: Як думаєте, яка буде реакція на виставку в польського глядацтва?

Олександра Погребняк: Я думаю, ця виставка дуже потрібна і доречна з перспективи того, що ми через дуже ніжні персональні історії розповідаємо про щось дуже драматичне і жахливе. Але за кожною з цих робіт розкривається неймовірно складна історія з багатьма спогадами, з багатьма моментами радості та печалі. І я гадаю, що саме так ця виставка і буде працювати в Польщі, щоб розповідати про щось знайоме й про щось незнайоме.

Віта Котик: Кожен та кожна з митців у цій виставці звертаєтеся до рефлексій про місця, які тою чи іншою мірою нам недоступні, у своїх практиках і робить спробу наблизитися різними способами до того, що втрачене або наразі недосяжне.

І хотілося б поговорити про твою роботу "Могриця", Юро. Розкажи, будь ласка, про цей проєкт.

Юрій Єфанов: Важливо сказати, що "Могриця" відбувалася вже понад 25 років, тому це дуже важлива локація для різних поколінь художників і того ком'юніті, яке там, власне, навколо "Могриці" як локації утворювалося. Мені здається, досить важливо, щоб воно збереглося.

Насправді це дуже корисна експериментальна лабораторія, особливо останні роки. І звісно, що близькість до російського кордону робить цю локацію небезпечною для проведення лендарт-симпозіуму. Тому в мене і виникла ідея, що такі місця ми можемо зберігати, можемо зберігати з ними певний контакт без самої фізичної близькості. Я займаюся реконструкцією (бо я займаюся не тільки "Могрицею", позаяк я з Криму, тому реконструюю також різні кримські локації, які недоступні і які я пам'ятаю) і створюю так інтерактивні простори в Unreal Engine. Це такий софт для відеоігор. Тож ідея цього проєкту – така собі віртуальна платформа, до якої є доступ та до якої можна звертатися з абсолютно різними медіумами.

Але от, наприклад, з "Могрицею" моя ідея була, що я не реконструюю її, скажімо так, з фізичною точністю – я реконструюю певні ідеї та атмосферу, які можна поширити і з кимось розділити. І які хтось пам'ятає там, на "Могриці". Цікаво те, що люди, які там були, дійсно впізнають ці локації. Хоч я їх робив не з фотографій чи відео, а з пам'яті. Тобто в якомусь сенсі це така собі колективна солідарність, що хтось впізнає ці місця, незважаючи на те, що це не точні фізичні копії. Зараз в мене вже є список художників, які хотіли би в цих локаціях попрацювати. І, наприклад, з "Могрицею" виходить дуже цікава річ: оскільки це локації лендарт-симпозіуму, то виходить: якщо ти щось будеш робити щось усередині цих диджитальних локацій — ти неначе займаєшся лендартом всередині простору комп'ютерної гри чи всередині віртуальної симуляції.

Мені здається, в цьому є й терапевтичні функції, адже коли художники, учасники й учасниці "Могриці" побачили саме ці простори, їм ставало трохи легше. В цьому сенсі ці віртуальні простори і сама назва виставки Goodnight Moon, на мою думку, переплетені з простором сну, бо сон має таку компенсаторну функцію. Адже до багатьох локацій, як ти і говориш, ми не маємо доступу. Зокрема, Крим – я дуже часто його бачу уві сні. Тож я помітив у цьому якийсь перегук: що віртуальна локація, в принципі, функціонує теж як сон, з певною мірою компенсації.

Тому цей проєкт — одна з форм адресування до локації просто для того, щоби не забувати. Бо коли не маєш до чогось доступу, воно потроху стирається з пам'яті, але уві сні все бачиться достатньо чітко. Мені здається, що це такий механізм стирання у свідомості – коли спогад стирається з цього рівня, то переходить наче в "хмарний сервер".

З пам'яті та снів: про досвіди, казки й романтизацію спогаду в виставці "Добраніч, місяцю"
Юрій Єфанов "З проєкту реконструкції ландшафту з памʼяті та снів". Надано художником

Віта Котик: Через які механізми, дії чи предмети тобі вдається ще повертатися до близьких душі місць?

Юрій Єфанов: Я не можу зараз точно пояснити цей вибір, але саме тема ландшафту є для мене головною в цьому питанні. Тому що, мабуть, ландшафт — це те, що вміщує і артефакти, і фотографії, і все-все. Тобто це такий загальний план, система, яка містить всі інші елементи, включно з соціальною і несоціальною природою. Тому для мене важливо працювати саме з цим елементом. У віртуальній реальності спогади одних людей провокують спогади інших і так далі. Так ми, в принципі, тримаємо таке собі колективне ментальне поле.

Віта Котик: Що ж, тоді зафіксувати це таким способом, як ти зробив і робиш, — одне з найкращих рішень насправді.

Юрій Єфанов: Так, віртуальність дуже схожа на сон.

Віта Котик: Тому я була насправді дуже рада, що Саша змогла так поєднати історію про сон, дитячу казку про засинання і приємне пригадування з дуже важкими трагічними історіями, які відбуваються у нас в країні.

Кеті, розкажи будь ласка про проєкт "Під лежачий камінь вода не тече".

Кеті Зазенскі: Fundacja Ziemniaki (Potato Foundation) – це організація у Польщі, яку заснував Джош Плаф, він є партнером цього проєкту. Джош родом із Великої Британії. Займається дизайном, а також культурною політикою. Тому він заснував фонд з ідеєю побудувати бібліотеку і створити культурний центр у Варшаві. Я ж керую artist-run space Stroboskop та створюю там проєкти вже понад шість років – саме там відбудеться виставка Goodnight Moon.

Ми зустрілися з Джошем через деякий час і вирішили працювати разом (десь близько півтора року тому), щоб підтримувати одне одного. Тому я все ще маю можливість зосереджуватись на візуальному мистецтві та створюю виставки, а він має певну підтримку в просуванні бібліотеки та інших проєктів Ziemniaki. Я — головна редакторка MOST magazine, раніше була головною редакторкою BLOK Magazine. Однак, перебуваючи на різних посадах, але в партнерстві, ми з Джошем обоє працювали з українською громадою та українською діаспорою різними способами протягом досить тривалого часу. І навіть до ескалації, до повномасштабної війни.

"Під лежачий камінь вода не тече" – це проєкт, який ми задумали разом із Джошем, коли дізналися, що є можливість підтримати фінансово роботу, яку ми робимо. На грантову заявку ми запропонували два видання книг – "Мені сняться абсентові поля" Катерини Руденко (I Dream of the Absinthium Fields by Kateryna Rudenko) та "Як зробити так, щоб ракети зникли" Дар'ї Лук'яненко (How to Make Rockets Disappear by Darja Lukjanenko), дві виставки та чотири тексти. Книгу Катерини Руденко Джош видав кілька років тому, але для цього гранту він планує видати нову, розширену версію. Також для цього ми запустили опенкол текстів у журналі MOST, які, зокрема, порушують теми збереження, архівації мистецтва під час війни та загалом художньої практики в ці часи. Тож насправді цей проєкт досить масштабний. І книжок на виставці багато.

Віта Котик: Як тобі працюється у співкураторстві з Сашею? Ви вдвох придумали концепцію і обговорили художників, яких хотіли б залучити? Чи ти більше дала їй простір для вираження і місце, де цей голос прозвучить?

Кеті Зазенскі: Я давно знаю Сашу та її чоловіка Дмитра. У перший же день повномасштабної війни ми опублікували в BLOK Magazine заяву про те, що підтримуємо Україну. Дмитро зв'язався зі мною і просто хотів поговорити. На перший чи другий день повномасштабного вторгнення ми разом з ним і Сашею зідзвонилися через Instagram і поговорили про те, як можемо використати наш журнал, щоб бути голосом українців і майданчиком для дискусій про те, що відбувається.

Ми публікували тексти Дмитра та Саші про її квартирну виставку згодом. А оскільки я редакторка журналу, то завжди дуже тісно співпрацюю зі своїми письменниками. Згодом ми почали багато говорити про інтерес до незалежних просторів і про те, як у Києві відбувається багато цікавих виставок у приватних приміщеннях, а не в офіційних галереях. Незалежна сцена є дуже важливою для мене, тому коли ми з Джошем готували ці грантові матеріали, я подумала, що це буде чудова можливість для нас із Сашею попрацювати разом. Крім того, я дуже тішусь, коли можу залучити все більше людей, щоб поділитися цією підтримкою. Я була дуже щаслива, коли Саша погодилася працювати разом. Для мене важливо показувати експериментальні проєкти в Stroboskop, і для виставок у цьому проєкті працювати з художниками, які, можливо, не так широко представлені за межами України, але, безумовно, заслуговують на увагу.

Віта Котик: Я впевнена, тобі відгукується ідея виставки. Яке твоє особисте ставлення, почуття до неї?

Кеті Зазенскі: Я думаю, для мене особисто це про ідею ландшафту. Адже це було актуальним навіть до повномасштабного вторгнення. Ми так багато говоримо про кліматичну кризу і про те, що наш світ буквально змінюється день у день через недбалі людські вчинки. Тому коли почалася повномасштабна війна, я багато питань ставила собі в міркуваннях про зміну ландшафту й те, як реагуватиме земля на ці звірства та жахи війни. Але, крім того, я відчуваю близькість до ідеї виставки ще й тому, що моє місце народження дуже відмінне від місць, де я живу зараз – я американка. Тому я дуже розумію ідею туги за місцями, які певною мірою тобі недоступні або дуже далекі до тебе як буквально, так і емоційно.

Віта Котик: Кеті, розкажи мені про свої власні ритуали, як ти повертаєшся до місць, які любиш, але які далеко від тебе. Можливо, це якісь важливі тобі об'єкти, артефакти, фотографії?

Кеті Зазенскі: Я також навчалася на художницю, зокрема я скульпторка, тож це мій перший об'єктив, яким я відчуваю цей світ. Не як кураторка, не як письменниця чи редакторка, а саме як художниця і як скульпторка, тому впевнено скажу, що об’єкти дуже важливі для мене, хоч у мене їх і небагато.

Але коли ти поставила мені це запитання, я відчула, що багато моментів пригадувань відчуваю крізь ландшафт і в ландшафті, через взаємодію з рослинним світом. Я відчуваю зв'язок з місцями та людьми, які завжди перебувають у моєму серці та в розумі. А ще через запахи, як-от запах квітки, чи просто відчуття весняного тепла — якийсь дуже нелюдський момент.

Я часто порівнюю клімат, в якому живу, з кліматом, у якому виросла. Хоча, звісно, існує багато відмінностей, але квіти герані на балконі дуже-дуже поширені тут — і це нагадує мені мою маму та бабусю. Або певні види дерев нагадують мені різні періоди мого життя. Це змушує мене відчувати себе частиною світу, бути пов’язаною з ним саме таким способом.

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок