Символи минулого та індустріальний спадок: митець Юрій Болса про Червоноград та мистецтво, натхненне містом

Символи минулого та індустріальний спадок: митець Юрій Болса про Червоноград та мистецтво, натхненне містом

Символи минулого та індустріальний спадок: митець Юрій Болса про Червоноград та мистецтво, натхненне містом
Юрій Болса. Авторка фото Поліна Полікарпова

Художник Юрій Болса народився у Червонограді на Львівщині, живе та працює в Києві. Нещодавно його роботи можна було побачити на персональній виставці "Червоноград" у М17. Власне рідне місто стає для художника однією з основних тем, що перетинається з темою минулого, пам'яті, шахтарської ідентичності.

У інтерв'ю Віті Котик для Суспільне Культура він розказав про рідний Червоноград та мистецтво, на яке він надихає.

Ти плануєш цілий цикл виставок про Червоноград. Очевидно, ця тема для тебе досить широка у сприйнятті й глибока для внутрішнього дослідження водночас. Виставки з циклу поділятимуться на певні підтеми чи це буде сформована суцільна історія?

Я не планую ділити виставки на конкретні підтеми. Скульптури про радянську епоху та скульптури про щось більш особисте поєднуватимуться між собою в одну спільну історію — мою та міста, хоча одночасно кожна по-своєму нестиме окремі емоції. Треба щоб ця історія була цілісною, бо так, як минуле ми не можемо відділити чи закреслити, так і не має сенсу поділяти ці виставки про Червоноград на окремі складові, адже для мене це одна історія, хоч і з різних кутів зору.

Символи минулого та індустріальний спадок: митець Юрій Болса про Червоноград та мистецтво, натхненне містом
Юрій Болса. Створене з ребра, 2023. Фото Поліни Полікарпової, Юрія Болси

З яких історій складається проєкт?

Небагато людей знають цю особливість — що шахти в Україні є не тільки на сході. Також часто плутають Червоноград із Красноградом (Харківська область). Але у Львівській області є декілька шахт і міст, які створені навколо цих шахт. Однак саме Червоноград є одночасно новим і старим містом, тому що був заснований ще у XVII столітті (у 1692 році) гетьманом Потоцьким: тоді місто мало назву Кристинополь, на честь його дружини Кристини.

Після другої світової Червоноград перейшов до території Радянського Союзу і нова влада почала стирати все польське в місті, окреслюючи лише елементами, притаманними СРСР. Відбулося таке собі пожирання старої історії. У місті був палац Потоцьких, а на його території — багато різних будівель у стилі польської архітектури. І нова влада окремо перебудовувала кожну будівлю, щоб максимально стерти сліди цієї іншості. Щоб усе було радянське, індустріальне, брутальне. Щоб і натяку на минулу історію не було. Зараз же від комплексу будівель палацу лишилась тільки центральна, в занедбаному стані.

Це одна з тем, над якою працюю в цьому проєкті — нова індустріалізація, що, з одного боку, перекриває за собою минуле, а з іншого — поєднується з ним, бо від минулого ніяк не відійти, навіть незважаючи на пропаганду.

Як ти зображуєш це поєднання у своїх роботах? Розкажеш про якусь із них на цю тему?

Це щити: один з них — "Палац Потоцьких, Червоноград", а другий — "Шахта «Червоноградська», Кристинопіль".

На фотографії першого — палац Потоцького і герб Червонограда, а на другому — навпаки, шахта вже індустріального міста і герб Потоцьких. Робота про альтернативну викривлену історію, якби Потоцькі продовжили володіти цим містом і якби індустріалізація почалася під час їхнього правління — ось так би все це могло виглядати.

Не бачила цієї роботи на виставці в М17. Плануєш показати на котрійсь із наступних у циклі про Червоноград?

Так. Цей аспект мені дуже цікавий. Як і сама тема радянського. І в Червонограді вона дуже добре показана, у сенсі знищення, спотворення старої історії. Концепція комунізму — в поєднанні мислення абсолютно різних людей, адже в часи правління радянської влади сюди звозили людей зі всього Союзу — для роботи в шахті. І всі вони, звісно ж, починали тут нове життя; це їх об'єднало — а саме ідея створити нове дружнє місто. Проте, з іншого боку, Червоноград — це перше місто, де знесли пам'ятник Леніну, це сталося у 1990 році. У якомусь аспекті це спрацювало, а в якомусь ні: дехто й досі підтримує певні ідеї радянського режиму — історія перехрещується і пов'язується, але точно не зникає безслідно.

Символи минулого та індустріальний спадок: митець Юрій Болса про Червоноград та мистецтво, натхненне містом
Юрій Болса. Волхви, 2021. Фото Юрія Болси

Це досить актуально для багатьох маленьких міст по всій країні. В нинішніх умовах війни це помітно як ніколи до цього. Мені здається, що час у малих містах густіший, більш концентрований. А отже й події не так швидко перетікають і змінюються, або розчиняються, як у більших, живіших містах.

Коли я працюю над цим проєктом, то задумуюсь, хто я в контексті цього міста саме зараз. Я поїхав звідти — переїхав до Києва. Хто я? Що я можу? Чого я не можу?

За концепцією жителів маленького міста: якщо ти втік (тобто переїхав) — значить, ти зрадник, а тому абсолютно не маєш права говорити щось погане про своє місто. Я не розумію, хто я зараз. Як мене сприймають жителі Червонограда. Чи я маю право створювати роботи про Червоноград, адже зараз я не частина цього міста — я лише переопрацьовую своє минуле і сучасність (але вже збоку). Це ніби новий початок мого мистецького шляху. Це праця як і з соціальними проблемами, так і з концепцією антисоціуму, тому що протягом шести років я сидів у квартирі, ні з ким не спілкувався, нікуди не виходив і через вікно спостерігав за містом та його проблемами. Показував, як я їх бачу — як викривлення чогось через суб'єктивний погляд, який також може бути неправильним чи негативним, але через призму особистого я викривляю і цю правду. Я працюю з цим викривленням.

До речі, у мене є той самий синдром меншовартості, як, здається, у всіх людей з маленьких міст. Але парадоксально, що робота з цією темою виглядає як приниження самого поняття маленького міста. Проте все ж таки ця тема дуже важлива для мене. Не знаю, чи це підходить під концепцію прославляння свого міста, але я хочу, щоб про нього більше дізнались. Як мінімум почули, а можливо й прочитали щось більше. Це також одна з ідей цих виставок.

Отже, тут уже вступає на перший план інша частина цієї історії — власне авторське бачення образу Червонограда. Твоя особистість у ньому.

Так. Друга частина цього проєкту — автопортрет. Мій викривлений погляд на місто. Ця тема — продовження моїх тем (самотності, самознищення та спроба дослідження навколишнього через повне відчуження), але тут все ж грає роль зміна середовища. Я хотів зробити цей проєкт саме тоді, коли переїду з міста, бо там, у Червонограді, ти бачиш щось одним чином, а коли переїжджаєш — дивишся на це інакше. Більш тверезо. Зовні.

У якійсь із робіт на виставці в М17 "Червоноград. Частина 1" рефлексуєш про це?

Так. Це моє особисте. Називається робота "MC Bushpig Червоноград". MC Bushpig — це австралійський рок-гурт, учасники якого використовують у себе на концертах кров, свинячі голови, виступають голі. Агресивна в них музика. І мені завжди приємніше і більш захищено було ходити з цією музикою в навушниках у Червонограді, тому що в брутальному жорстокому середовищі ти теж маєш бути таким, щоб відчувати себе захищеним.

У маленьких містах, де для всього і для всіх є свої "правильні погляди", де менше всіляких субкультур, ніж у більших містах, самовиражатися в поглядах, одязі, інтересах було дуже небезпечно і майже неможливо. Вмикається страх. А з цією музикою ти вважаєш себе більше частиною цього агресивного середовища.

Символи минулого та індустріальний спадок: митець Юрій Болса про Червоноград та мистецтво, натхненне містом
Юрій Болса. Самотність у місті, 2022. Фото Юрія Болси

Дуже знайоме відчуття, з яким стикалися багато з нас у дитинстві. Зате із хорошого: Червоноград — перше місто, яке ще 1990 року знесло пам'ятник Леніну. Непогане подолання страху, враховуючи, що це сталося ще до проголошення незалежності.

Про цю тему в мене є робота, назва якої — "І розпоров він змію живіт". Якраз історія про те, як у місті знесли пам'ятник Леніну і замість нього поставили хрест — жертвам радянського режиму. Це історія про нових людей, що приїжджають в нове місто, отримують певні блага з метою будувати своє майбутнє, однак у той самий час ці люди стають інструментом для пропагування радянського устрою. Проте так вийшло, що ця концепція, цей інструмент повернувся проти свого режиму, і зніс його. Тобто люди були просто як матеріал в маніпулюванні ідеями. На скульптурі написано "мьі" — це символ фейкової нав'язаної єдності, рівності та дружності всіх у Радянському Союзі, адже насправді в той час було багато націоналізму: все одно було розділення на тих, хто вищий і хто нижчий; хто ближче до Москви, а хто далі. Це відчуття було дуже поширеним, хоч і зовсім не поєднувалося з концепцією комунізму.

Проте ось цей крок — повалення пам'ятника Леніну — свідчив про зміну суспільного ставлення до символів минулого та бажання переосмислити історію. Ця подія стала відповіддю на революційні зміни в українському суспільстві, визнання його диктаторських принципів та протистояння політиці, символом якої був Ленін.

У тебе є робота з людськими ребрами. Про що вона?

Скульптура так і називається — "Створене з ребра". Концепт полягає в подібності з історією про формування нового міста в аналогії до ребра Адама, з якого Бог створив жінку — начебто одне і те ж, але все одно сприймається як щось нижче, побічне, вторинне. Ніби вона, жінка, не така важлива, як Адам. Мораль: маленькі міста не такі важливі, як Москва, адже вони теж слугують інструментом для створення чогось більш високого, і теж розцінюються як матеріал.

Про матеріал. Червоноград — індустріальне шахтарське місто. Для мене це теж було новиною свого часу, адже українські шахти, як і в більшості, у мене асоціюються зі східною частиною України. До образу шахтарів неодноразово звертаються й інші українські художники: Савадов, Мінін та інші. Який для тебе образ шахтаря з Червонограда?

Ця робота називається "Праця в тіні, яка захищає від сонця". Це про символ Червонограда. Повторюваний образ у моїх роботах. На пам'ятнику в'їзду до міста – впевнений сильний чоловік, символ того самого невтомного шахтаря-робітника. Проте насправді правда в тому, що тут знову відбувається підміна понять.

Символи минулого та індустріальний спадок: митець Юрій Болса про Червоноград та мистецтво, натхненне містом
Юрій Болса. Праця в тіні, яка захищає від сонця, 2023. Фото Поліни Полікарпової, Юрія Болси

Шахтарі — це люди, які зараз через свою роботу мають інвалідності, хронічні хвороби, затримки зарплат. І хоча дійсно в Радянському Союзі до них було краще ставлення, однак ідея в тім, що насправді шахтарі ніколи не відчували себе сильними та накачаними, незалежними, як на цій скульптурі; це завжди про небезпечні умови праці, виснаженість та ризики. Цей символ (пам'ятник) взагалі може бути сприйнятий як насміх над простою робочою людиною. І весь цей концепт невтомного щасливого шахтаря насправді уособлюють звичайні люди, які просто важко працюють.

Хоча, звісно ж, їхній рівень матеріального забезпечення та статус у місті були трохи кращими, ніж в інших мешканців Червонограда, проте все одно малоймовірно, що достатньою мірою реалізованими.

Цю скульптуру можна буде побачити на майбутніх виставках з циклу.

Символи минулого та індустріальний спадок: митець Юрій Болса про Червоноград та мистецтво, натхненне містом
Експозиція виставки Юрія Болси у М17. Фото Поліни Полікарпової

Поділишся ще історіями про особисті роботи? Ти говорив, що було важко існувати в соціумі, який тебе не тільки не сприймає, але і загрожує…

Є така скульптура, називається "Хочу вирости маскулінним" — власне, саме про те, щоб бути мужнім, але і не виділятися. До речі, ця думка теж родом із Радянського Союзу: коли ти мусиш сидіти тихо й бути непримітним. Як-от субкультури. Якщо у великих містах середовище для них було в якійсь мірі більш безпечним, то в маленькому місті нєфори (неформали) сприймалися як вороги або нижчі за класом, тому їх завжди потрібно було принизити. Наче місто хоче змусити мімікрувати під нього ж.

У маленьких містах і селах чоловіків завжди виховують як щось беземоційне. Плакати — не по-чоловічому. Що б не сталося, ти не маєш права відчувати, а тим паче виражати якісь почуття. Ти не можеш цікавитися чимось, крім футболу чи машин. Хлопчики — це голубий колір, а дівчата — рожевий. І якщо щось із цього не так, то реакція навколо — агресія, і бути частиною цього соціуму ти вже не можеш, стаючи для нього ворожим, неприйнятним, незрозумілим. Однак всі ці речі хоча й негативні, проте, зокрема, міркуючи про них та аналізуючи все це я сформувався тим, ким я є.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок