В українських кінотеатрах триває прокат драматичного трилера — "Лишайся онлайн" – фільму, що розповідає про перші дні повномасштабної війни.
Робота Єви Стрєльнікової розповідає про дівчину, яка намагається врятувати незнайомця на околицях Києва, не виходячи з квартири. Допоміжним інструментом у цьому порятунку стає ноутбук, який потрапляє до дівчини випадково...
Як виникла ідея зняти фільм у форматі скринлайф, які труднощі долала знімальна група і як етично знімати ігрове кіно про війну під час війни режисерка фільму Єва Стрєльнікова розповіла Вірі Сивачук.
Аудіоверсію інтерв’ю можна буде почути у подкасті "Віра в кіно" на радіо "Промінь" в оновленому форматі.
Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.
Чому ти вирішила зняти фільм про перші тижні війни у форматі скринлайф і показати людину, яка намагається допомагати, не виходячи з кімнати?
Таких людей (як героїня фільму – ред.) насправді було багато. Багато людей пішло допомагати, багато — воювати. Частина просто виїхала з країни, бо відчувала небезпеку. І також велика частина — це ті, які сховалися у своїх домівках, заклеїли вікна скотчем і перебували там від тривоги до тривоги, від комендантської години до комендантської години.
У нашій історії ми хотіли показати не героїню, не героя. А дівчину, якій було страшно, яка злякалась і не відчувала в собі сил боротись і допомагати.
Ми вирішили показати, що були й такі українці, їх було багато. Але навіть у них, коли з'являвся тригер, відкривалася якась сила всередині.
А це реальна історія?
Це не реальна історія. Мій брат Антон Скрипець, автор ідеї, співавтор сценарію і продюсер цього фільму, якось подзвонив і сказав: у мене є ідея, давай будемо писати. Це була середина березня 2022 року...
Зачекай, у березні 22-го ви відчували сили писати сценарії і знімати кіно?
Я вже на початку березня думала над якимись ідеями, тому що для мене це була своєрідна терапія. Я так хотіла відмежуватися від цього або висловитися, виплеснути це. І я скажу так: робота над цим проєктом пропрацювала зі мною не гірше психолога. Можливо, і в Антона було таке ж ставлення.
Не минуло місяця від початку повномасштабного вторгнення, як ми почали створювати цю історію. В Антона було трохи накиданих ідей, ми почали писати. Потім зв'язалися з багатьма волонтерами, які, як і наша Катя (героїня фільму – ред.), теж через інтернет, через ноутбук допомагали евакуюватись людям із Бучі та Ірпеня. Волонтери розповідали нам дуже багато історій. І це був збірний образ із того, що ми почули.
Як на мене, про перші тижні повномасштабного вторгнення дуже важко зняти кіно для всіх, бо пам’ять ще дуже свіжа. Завжди знайдеться хтось, хто скаже "все було не так". На твою думку, чи вдалося виконавиці головної ролі Єлизаветі Зайцевій відтворити емоційні гойдалки тих днів: від панічних атак до готовності рятувати?
Ми проводили багато фокус-груп на різних етапах виробництва. Спочатку зробили 20 хвилин – і провели фокус-групу, щоб зрозуміти, як працює формат і як загалом відчувається наше кіно. Звичайно, є різні оцінки нашого фільму. Але переважно ми бачимо, як він працює. Мені здається, що наша героїня достатньо правдиво передала всі емоції, весь жах. І тим більше в нашому кіно все відбувається за чотири години із життя героїні, впродовж яких вона пережила багато емоцій та потрясінь. І вона (виконавиця головної ролі – ред.) називала наш творчо-робочий процес "50 відтінків горя", тому що ми постійно розкачувались від сцени до сцени. До того ж ми знімали фільм у хронологічному порядку. Від першої до останньої сцени ми провели нашу героїню, щоб вона поступово переходила з емоції в емоцію. Як на мене, там немає якихось емоційних ривків. Я просто бачу, як ця людина прожила найжахливіші чотири години свого життя — поступово, крок за кроком, хвилина за хвилиною.
Але іноді ви дозволяли собі відійти від формату скринлайф?
Загалом так, у нас, певне, менш як 10 відсотків зовнішніх кадрів, — так ми їх назвали. У них немає якоїсь інформативності, етюдності й дій, там є просто жива емоція героїні для якогось повітря. Багато глядачів навіть не помічають ці зовнішні кадри.
У фільмі все одно були різні локації, зокрема блокпост і частина житлового кварталу. Чи справді знімати у цьому форматі було бюджетніше?
Звичайно, бюджетніше. Бо все ж таки велика частина фільму – це не зйомки, це запис екрана і постпродакшн.
Ми всі розуміємо, що найдорожче у фільмі — це самі зйомки. У нас була дуже маленька група. І ми знімали на телефон усе повністю. Постпродакшн — достатньо дорога складова в цьому фільмі, а загалом — так, вийшло дешевше. Але, по-перше, технічно це доволі складна робота. Тим більше вона іще ніким достатньо не пророблена.
А по-друге, дуже важко втримати глядача у такому форматі. Навіть зараз із таким стикаємось, мовляв, що це за формат такий "скринлайф" Чи це знято через ноутбук, скільки варто дивитися у камеру на моніторі? Когось ми навіть умовляли трішечки подивитись – і потім людина вже не могла відірватись від екрана. У когось хвилині на п'ятій, у когось хвилині на п'ятнадцятій уже немає відчуття скринлайфу. Тобто ти просто дивишся кіно, воно тебе так само бере, як класичний формат.
З якими труднощами стикались на стадії виробництва?
Запис екрана — це дуже довгий і копіткий процес, у ньому багато нюансів. По-друге, ти маєш за героїню зрозуміти, подумати, як вона над мишкою десь зависне... Це теж гра. Простий приклад — листування між хлопцем і дівчиною, в якому є емоція, кохання, якісь метелики. І ти уже братимеш цей текст, стиратимеш: може, написати так? Це той процес, який завжди лишається за кадром, тому що в класичному фільмі головна героїня говорить. У цьому форматі ми маємо право ніби залізти в голову героя і почитати його думки через те, що він наодинці може щось написати-стерти. Може зайти на якийсь сайт, а потім зрозуміти, що туди йому не треба. Тобто тут у нас є ще один інструмент і він достатньо цікаво працює.
Як швидко ти побачила акторів, які зможуть усе це втілити на екрані?
Не швидко. У нас був дуже великий кастинг, десь 200 людей, напевно, на всі ролі. І з них близько 80 дітей. А щодо головної героїні. Це був початок повномасштабного вторгнення – і дуже багато акторок відмовляли, читаючи або й не читаючи сценарій.
Багато акторів тоді відчували, що їхня професія нічого не важить. Багато акторів пішли допомагати чи воювати, багато волонтерили на кухні — чистили картоплю або пекли хліб для бійців. Багатьом було некомфортно і навіть соромно за те, що вони актори. І тому багато відмовлялось... Деякі відмовлялись, коли читали сценарій, мовляв, не хотіли в собі будити важких емоцій. Було важко, але ми пробували багатьох акторок. Робили це онлайн, не зустрічались особисто. Спочатку знайшли головну героїню, а потрібно було ще знайти їй ансамбль — маму і брата.
Мабуть, у кіно класичному це не так важливо, — щоб ми вірили, що це сім'я-сім'я. А в нашому форматі мозок в якийсь момент відчуває, що це щось документальне, і він просто не прощає неправди. Коли знайшли і брата, і маму, зробили ансамблеві проби онлайн, щоб зрозуміти, як вони відчувають одне одного. Це було для нас дуже важливо. При тому, що наші актори не перетинались на майданчику, у них не було партнерських зйомок.
Ми знімали у квартирі Катю, яка нібито спілкується з братом, але насправді ми підкидали їй текст. Так само й інших акторів. Але сподіваюсь, що на екрані це непомітно, що актори були в класному ансамблі. Це те, що має побачити глядач.
Зараз у суспільстві триває дискусія, як знімати ігрове кіно про війну, щоб не травмувати аудиторію. Яке твоє ставлення до цього?
Це все на рівні розуміння, відчуття атмосфери, тактовності. Треба відчувати ці кордони.
У тебе були такі кордони?
Мені здається, це було на інтуїтивному рівні, — що ми все робили правильно і не переходили цих меж. Чи була ситуація, що ні, це занадто? Ні, не пам'ятаю. Я від початку вважала, вважаю і буду вважати, що кіно — це дуже потужний інструмент, який впливає на людей, впливає на світ і країни. Він впливає на розуміння ситуації. І так само він може бути пропагандою. І зараз Росія знімає фільми про їхнє "СВО", як вони кажуть, про війну, про Бучу — і ці фільми потрапляють в інтернет… І весь світ їх бачить. І це інструмент. Я вважаю, що ми маємо ним користуватись. Як? Це вже інша справа. Кордони відчувати маємо, тому що ми не хочемо поранити українців. Але ми даємо їм вибір: вони можуть піти або не піти на це кіно.
Будеш продовжувати експерименти у форматі скринлайф?
Сто відсотків, буду! Наскільки було важко, настільки було й цікаво. Це був дуже-дуже великий пазл, велика головоломка, яку ми складали днями і ночами. Тому точно буду.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
