Українська поетка, перекладачка та критикиня Ія Ківа — одна з яскравих фігур у сучасній поезії.
У текстах Ківи багато болю та втрати, але й так само багато любові, багато емпатії, ніжності до ближніх — і людей, і довкілля, і міст, які віддаляються та змінюються внаслідок війни. У поезіях Ія наближає втрачене, говорить про дім, пам'ять, історію. Про життя людини, яка опинилася у війні й намагається її осмислити через думки та прості дії.
В інтерв'ю Суспільне Культура вона говорить про поезію українського тилу, що твориться жіночими голосами, про переселення та втрату дому, а також про зцілення, яке може настати після втрати.
В одному з інтерв'ю раніше ти говорила про те, що "у нас час поезія зшиває все, як хірург". Як сьогодні працює поезія?
Якщо повертатися саме до цієї метафори, то українська поезія продовжує працювати польовим хірургом, без сну і перерв. От тільки мені здається, що вона не встигає, не встигає рятувати усіх. Люди помирають. Реальність помирає. Слова помирають. Буквально, метафорично, знову і знову. І українська поезія сьогодні дуже схожа на українську реальність: вона працює на межі своїх можливостей, але закривати всі запити "на вчора" катастрофічно не встигає. Адже зазвичай, щоби писати, потрібен час на вибудовування емоційної і рефлексійної дистанції з реальністю, про яку пишеш. А в нас цього часу немає, як немає і емоційного ресурсу та ментального спокою. Росія руйнує Україну зі швидкістю блискавки, а література реагує на російську смерть зі швидкістю грому. Ну й скажемо про тіло української реальності. Воно теж інакше. Усі шви на ньому тепер весь час розходяться, адже війна б'є по ним знову і знову.
А так у поезії сьогодні стільки нових спеціальностей і функцій, що, боюся, розмова про них вийшла б за межі будь-якого журналістського формату.
Українська поезія сьогодні — це крик. Крик як оприсутнення, крик як спротив, крик як спроба кинути в ненажерливу горлянку війни слова, якими вона поперхнеться. Хоча цей крик адресований також і тим, хто мовчки споглядав, як сьогоднішня Росія перетворюється на фашистську державу, починаючи ще з російсько-чеченських війн, і дозволив цьому відбутися, як і тим, хто, як у стрічці "Зона інтересу", робить вигляд, що не чує, що відбувається за межами саду їхнього умовно мирного світу. Водночас це й деколоніальний крик на імперію, крик свободи.
Українська поезія сьогодні — це знеболювальне. В діапазоні від ношпи до морфію. Не впевнена, що наш біль зараз можна зменшити, але бодай короткочасне полегшення чи можливість зробити вдих вірші точно можуть дати.
Українська поезія сьогодні — це євангеліст, який описує, як розпинають тіло української реальності. Я часом ловлю себе на думці, що ми ж ніби всі пишемо про те саме, як у Біблії, але ось — Євангеліє від Матвія, ось від — Луки, ось — від Вікторії Амеліної, ось — від Максима Кривцова. А ще ж є Дії та Послання Апостолів.
Українська поезія сьогодні — це протокол судового процесу. Фіксація подій з позиції української ідентичності й історичної суб’єктності.
Українська поезія сьогодні — невпинне освідчення в любові. До української землі та всього живого і неживого, що на ній існує. І коли після чергового інформаційного вкиду українських авторів звинувачують у войовничості, то мені завжди хочеться відповісти, що тільки любов і варта боротьби. Зрештою, ця любов — все, що ми маємо.
Українська поезія сьогодні — можливість відчути себе живими, повернути собі здатність відчувати, яку блокує травма, що завжди приходить разом із завмиранням і онімінням. У цьому сенсі українська поезія сьогодні — ще й реаніматолог.
Українська поезія сьогодні — це мапування того світу, де, якщо казати в колоніальній термінології, Україна перемістилася з маргінесів імперій у центр, з якого циркуль історії будує креслення цього нового світу.
А загалом українська поезія нагадує мені сьогодні серце нашої країни, а вірші — пульс її зраненого тіла.
Додам також, що я бачу відмінність між тим, як пишуть у тилу й на фронті. Поезія українського тилу — і це передусім стосується жіночої поезії — сповнена трагізму й увесь час змінює тональність, підвищуючи голос вище й вище. Такі високі ноти, мабуть, не подужає жодне колоратурне сопрано. Адже автори в тилу, з одного боку, добудовують уявою те, чого не бачать безпосередньо, а з іншого — розмовляють не лише з внутрішньою, а й із зовнішньою авдиторією.
Коли ж я читаю вірші військових і парамедиків, то в них дуже багато іронії та самоіронії такого кшталту, який автори в тилу просто не можуть собі дозволити. Люди на фронті бачать пекло війни на відстані витягнутої руки й, навпаки, стишують звук і приглушують інтонації, ніби обороняючи тил від того, що насправді пережили. Наскільки я можу припускати, вони говорять також і зі своїми побратимами та посестрами — і кому з них розповідати, що ти бачив пекло? На фронті усі його бачили.
А чи може поезія лікувати від горя? Чи взагалі можна вилікувати горе?
Я не хотіла б зараз заглиблюватися в психологічну теорію, але вилікувати людину від емоцій може хіба що смерть, а горювання — складний і тривалий процес, який допомагає віднайти баланс після травмування психіки. Думати, що поезія чи література загалом могла б вилікувати від горя — приблизно те саме, як думати, що можна повернутися в реальність до 24 лютого 2022 року. Це неможливо. Хіба що людство здатне винайти чарівну пігулку від війни та насилля як такого.
Я в цьому контексті завжди наводжу приклад Польщі. Коли сьогодні, через майже 85 років після Другої світової війни, я заходжу в будь-яку польську книгарню, то бачу там нові й нові видання про цю війну. Це вже вважати тим, що польське суспільство вилікувалося від цієї травми, чи ще ні? І як саме ми збираємося це вимірювати? Стосовно українців говорити про це особливо важко, адже станом на зараз ми маємо війну щонайменше в шести поколіннях поспіль.
Мені здається, що українська поезія сьогодні більше схожа на дзеркало, в якому можна побачити спотворене тіло, кров, переламані кінцівки, рани, що гнояться і не загоюються, геть чуже обличчя замість свого, і спробувати бодай почати усвідомлювати, що ось так тепер ми всі й виглядаємо. І добре, якщо тільки зсередини. А потім навчитися дивитися в це дзеркало щодня.
Досвід війни — це шрам через все обличчя. Він просто не лишає шансів уникнути ретравматизації до кінця життя того, хто цей досвід має.
Ти часто описуєш у своїх текстах відчуття війни через тілесні образи, наприклад пишеш про горе як про блювотиння. Так, ніби це відторгнення насильства, спроба від нього відмовитися у такий спосіб. Війна дійсно стала дуже тілесною, а насильство фізіологічним; війна впливає на рухи, наше сприйняття звуків та простору. Розкажи про ці свої образи та метафору — як вона співіснує з ідеєю спротиву насильству?
Війна є межовим порушенням не лише державних кордонів, а й особистих. Вона входить у наші тіла, оприявнюючись у спричинених нею хворобах і психосоматичних реакціях, входить у наші думки, змінюючи наше сприйняття часу, здатність концентруватися й виконувати звичайні щоденні обов'язки. Я поки не мала часу дослідити це глибше, але навіть на рівні мови самоопису люди часто говорять після чергового обстрілу росіянами одного з населених пунктів України "мені болить Харків", "мені болить Дніпро", "мені болить Одеса". Простір, окреслений державними кордонами України, встановленими після 1991 року, справді відчувається як колективне тіло, і коли його нищать — завжди складається враження, що обстрілюють твоє власне тіло.
Якщо брати саме метафору блювотиння, то вона — одна з найочевидніших. Будь-яка жінка знає, що після щонайменше спроби зґвалтування тебе нудить. Війна — таке саме зґвалтування, тільки масштабоване на колективний досвід, який проживають українці як спільнота. Бажання виблювати його — банальне бажання вижити. Чи хотіла б я та інші українські автори писати саме про те, що ми ословлюємо зараз? Я думаю, ні. Але ми мусимо це робити, мусимо вибльовувати цю всюдисущу отруту війни, щоби очищувати простір нашого існування для любові.
А загалом письмо для мене — форма зрозуміти, що я відчуваю. Можливо, тому в моїх віршах багато тілесних метафор. У такий спосіб я намагаюся вибудувати зв'язок між моїми емоціями, тілом та реальністю, яка і спричиняє ці емоції та тілесні відчуття. І з повномасштабним вторгненням я ніби весь час запитую себе: де саме я відчуваю війну, в якому місці моєї підшкірної оболонки, ніби якщо я назву це місце, то зможу розчавити війну, як таргана. Ці тілесні метафори — ілюзія того, що ти можеш повернути контроль над своїм життям, знайти опертя у власному тілі, адже війна весь час вибиває в тебе з-під ніг цю ілюзію, ніби нашвидкуруч зроблений ослінчик.
Можливо, ці тілесні метафори — щось на кшталт самодіагностування. Якщо зможеш назвати, де і як болить, то спробуєш знайти у своєму тілі не лише місця слабкості, а й місця сили, а це вже — обіцянка дієвості. Навіть якщо всі твої ментальні і фізичні рухи спотворені війною.
Цьогоріч десять років від початку війни, десять років, відколи ти втратила дім. Як сьогодні відчувається ця втрата? Як вона позначається на твоїй роботі зі словом?
Коли у грудні 2022 року я дізналася, що мій дім у Донецьку пошкодило уламками ракети, саме з боку моєї квартири, і в нього увійдуть чужі люди, бо там, з-поміж іншого, пошкодило батареї і весь будинок лишився без опалення, мене два тижні нудило. От бачиш, ми знову повертаємося до кореляції між тілесністю, думанням і ословленням. Це тоді відчувалося як зґвалтування, ніби тебе початку побили, а потім увійшли в тебе без твоєї згоди.
Мій дім, тобто мій дім у Донецьку, схожий на хронічну хворобу, яка, буває, тривалий час зовсім не дошкуляє, але у період загострення виснажує болем і забирає всі сили. І ти ніколи не можеш знати, коли ж це загострення настане, тобто втрата дому для мене — місце моєї найбільшої вразливості, Ахіллесова п'ята, на яку я весь час кульгаю. Але скажу так: якщо заради збереження життя бодай одного українського солдата мій дім треба знищити, я ані хвилини не шкодуватиму. Мій довоєнний дім у Донецьку, як і самий довоєнний Донецьк, мені вже ніхто не поверне.
Що ж стосується роботи зі словом, то тема бездомності й цілої вервечки запитань про дім, як зовнішніх, так і внутрішніх, — для мене як рабство: я постійно відчуваю її кайдани на руках і ногах. Я прив'язана до неї, як Сізіф до свого каменя. І це ув'язнення довічне — не знаю, чи вдасться мені колись із нього втекти. Часом мені здається, що я побудувала цілу систему захисних споруд, які відокремлюють мене від запитань про дім, але достатньо однієї фрази на кшталт "я вважаю, що той Донецьк треба було віддати" – і все, виявляється, що ніякі це не фортифікаційні споруди, а звичайний картковий будиночок, дитячий, смішний, незграбний.
З іншого боку, втрата дому і досвід вимушеного переселення — вагома частина моєї ідентичності. Це, власне, я і є. Але цей мій досвід — загалом не унікальний. По всьому світу багато людей, які змушені були стати воєнними чи політичними біженцями, переміщеними особами, емігрантами чи трудовими мігрантами, я вже не кажу про стихійні лиха, пожежі та інші обставини, які можуть позбавити дому. Тож коли я пишу про себе, то пишу також і про інших — і це допомагає будувати ланцюжки солідарності й емпатії з людьми з дуже різних культурних, політичних та географічних ландшафтів.
Так, наприклад, на початку повномасштабної війни я дістала лист від мексиканської авторки, яка написала, що дуже розуміє мене, бо через нарковійни вона змушена була втікати і вже десять років живе в іншій країні під чужим ім'ям. Здавалося б, де Україна і де Мексика? Але у світі багато насилля, горя та несправедливості, і коли ми ословлюємо цей досвід, то відчуваємо, що ми в ньому не самі, а можливість розділити свій досвід з іншим чи навіть інакшим — завжди про діалог, порозуміння і пошук спільної мови, що, своєю чергою, і є запорукою опору, змін та дієвості.
Що для тебе є дім сьогодні?
Якщо казати максимально відверто, то я не бачу для себе місця в реальності ще з 2014 року. Мабуть, треба визнати, що іспит на соціалізацію, який життя змушує складати кожну людину, я з початком російсько-української війни остаточно провалила і навряд чи зможу скласти знову. Це як весь час почуватися новенькою в класі. Але після повномасштабного вторгнення я вирішила остаточно прийняти цю свою поразку.
Я пам'ятаю, як одного дня у Львові відчула це більш ніж ясно: для мене неважливо, матиму я дім чи ні, почуватимуся вдома чи ні, — для мене важливо, чи існуватиме Україна. Та Україна, в якій я вільно можу сказати "Слава Україні" і почути у відповідь "Героям слава!" Будь-які думки про дім для мене зараз не на часі, на часі — підтримувати українську армію.
Відчуття дому як певного привласнення тієї чи іншої архітектурної споруди для мене втратило сенс. Це приблизно як втратити здатність відчувати запахи (під час епідемії COVID-19 багато людей мали цей досвід). І треба сказати, що відчуття дому часто дають саме запахи та смаки — і всередині будівлі, де постійно живеш, і як ознаки певного ландшафту. А найближче нагадування про дім в окупованому й анексованому Донецьку — запахи й ландшафти окупованого й анексованого степового Криму.
Однак останнім часом я все більше замислююся про те, що саме поняття "вдома" для мене перемістилося з простору приватного й замкненого у простір публічний, простір, який можна розділити з іншими. Так, наприклад, думка "я вдома" завжди приходить до мене, коли я повертаюся із закордонного виступу і бачу на польсько-українському кордоні величезний банер "Україна". Або коли чую українську мову, будь-де. Або коли заходжу у волонтерський центр у Львові на сітки. Однак не коли повертаюся в помешкання, яке зараз винаймаю.
Усе решта — література. Відчайдушний пошук метафор, які могли б заповнити порожнечу на місці слова "дім". Біг на місці. Ловитва перелітного птаху цього відчуття, який інколи з’являється буквально на мить і відразу ж летить деінде. Часом це відчуття дає орхідея Марія, яку я назвала на честь Примаченко. Часом — короткі розмови, де друзі та знайомі раптом оголюють свою вразливість і ти дивуєшся, наскільки ми подібні у цій нашій вразливості, яку ми щосили ховаємо за масками в соціальних мережах. Часом — величезна мапа України уу квартирі польської перекладачки Анети Камінської, де Україна ще не надщерблена війною, окупацією та анексією.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
