20 лютого Україна згадувала полеглих на Майдані. Навесні 10 років тому був анексований Крим та окуповані частини Луганської та Донецької областей. А 24 лютого 2024 року вже друга річниця повномасштабного російського вторгнення на території України.
Багато митців склали свої художні інструменти, щоб взяти зброю. Дехто почав займатися волонтерством. Але є ті, хто говорить художньою мовою про те, що відбувається в країні.
У цьому тексті мистецтвознавиця та кураторка Аля Сєгал спеціально для Суспільне Культура розповідає про присутність воєнної реальності в сучасному мистецтві. Коли покинута військова техніка, обстріляні дороги та документація через тепловізор перетворюються на мистецтво.
За десять років російсько-української війни та два роки повномасштабної війни Україна помітно змінилася. Одне з явищ, з яким ми стикнулися — це мілітарізяція суспільства.
Війною просякнута кожна сфера нашого життя. Не винятком є і культура.
Цього року Україна буде представлена на Венеційській бієнале проєктом "Плетіння сіток". Через метафору спільної маленької дії кураторська група говорить на теми цьогорічної бієнале у Венеції "Іноземці скрізь": маргіналізовані групи, вигнанці, емігранти та аутсайдери у контексті сучасного суспільства. Ще один приклад роботи з маскувальною сіткою — крісло Gropius Military Edition дизайнерки Катерини Соколової, що було розроблено в межах благодійного проєкту "Україна: дизайн для реального часу" в Парижі. Матеріалом для крісла стали смужки тканини, які залишаються від виробництва меблів.
Подібні об'єкти складно уявити в українському інтер'єрі, проте вони можуть чудово працювати на західну аудиторію як нагадування про війну.
Ще у 2015 році в "Мистецькому арсеналі" був представлений проєкт "Мистецтво, що рятує": благодійний аукціон, на якому вдалося зібрати понад два мільйони гривень для допомоги мешканцям Мар'їнки. Вона ще тоді зазнавала постійних обстрілів з боку Росії (тепер місто фактично знищене).
На аукціон п'ятнадцять відомих митців та мисткинь розписали ящики для боєприпасів. Пізніше деякі куплені об'єкти були подаровані новими власниками в колекцію "Мистецького арсеналу", а згодом знову були експоновані на першому його проєкті після початку повномасштабної війни — "Виставці про наші відчуття".
Сьогодні, коли ми чуємо про мистецтво, створене зі зброї чи військової техніки, то саме такі об'єкти виринають в уяві: розписані під благодійні аукціони ящики для боєприпасів, чохли від використаних джавелінів та гільзи від снарядів. Проте і деякі з учасників аукціону "Мистецтва, що рятує" пішли далі у художньому осмисленні артефактів війни.
Марія Куліковська почала працювати з темою війни та окупації ще у 2014 році, коли рідна Керч художниці була захоплена Росією. Тоді ж мисткиня виставляла в донецькому центрі "Ізоляція" свої автопортретні скульптури з мила. З приходом окупаційної влади завод, в якому був розташований мистецький центр, було захоплено, більшість творів з виставки — зруйновано, а скульптури художниці використано бойовиками як мішені для стрільби. У подальші роки окупації росіяни перетворили "Ізоляцію" на тюрму та катівню.
У 2019 році Марія провела перформанс, під час якого сама розстрілювала свої мильні скульптури, приміряючи на себе роль загарбника та опрацьовуючи власну травму.
За 12 годин до повномасштабного вторгнення, 23 лютого 2022 року, художниця презентувала нову скульптуру. Фігура наповнена квітами, що їх Куліковська зібрала на кордоні з тимчасово окупованим Кримом, а також відстріляними гільзами зі сходу України.
Робота була евакуйована та повторно виставлена в Музеї медіамистецтва Francisco Carolinum в межах персональної виставки мисткині "Моє Тіло — Поле Битви". Скульптура, хоч і встановлена у Лінці, Австрія, проте "дивиться на горизонт — чекаючи повернення додому".
У межах діяльності Малої галереї "Мистецького арсеналу" відбулася не одна виставка, що рефлексувала війну. Одним із проєктів стала серія діалогів "Україна в огні", де були показані роботи, створені під час повномасштабного вторгнення.
Так, у межах серії виставок Малої галереї "Мистецького арсеналу" художник Ярослав Футимський створив низку об'єктів з коріння та флешет (металевих дротиків, вийнятих зі снаряда ЗШ-1). Коренеплоди з'являються у роботах та перформансах Футимського часто, здебільшого це сезонна зелень, яку можна знайти на стихійних ринках. Для виставки митець пронизав корінці флешетами. Їх він знайшов, коли працював на відбудові Чернігівщини, на подвір'ї свого товариша. Роботи, як зазначає митець, не були концептуальними, скоріше створювалися у стані афекту від побачених руїн. Утворені невеличкі скульптури стали об'єднувальним елементом між роботами інших художників та художниць, представленими на виставці. Врешті, коріння жоржини, проштрикнуте флешетами, не висохло, натомість пустило коріння. Його митець висадив на Спаському бастіоні, залишках оборонного валу в Києві.
Військова техніка стає не лише атракційним пам'ятником війні на Михайлівській площі у Києві, а й об'єктом для робіт українських митців. Так, 2022 року Саша Курмаз створив у Берліні інсталяцію "Храм Преображення Господнього".
Курмаз використав частину радянського військового ГАЗ-63 та поєднав його з невеликим православним куполом. Художник створив типову для України МАФ-капличку та тим самим провів паралель між релігійною експансією Московського патріархату і військовою агресією Росії.
У іншій роботі митця "Мішень" використано військове спорядження більш буквально: через снайперський приціл митець фіксував повсякденне життя перехожих. Знята у період між весною 2022-го та весною 2023-го, серія демонструє відчуття тривоги та щоденної загрози, яку відчуває автор.
Покинута військова техніка агресора (танки) увійшла до відеоінсталяції Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського, що її художники зняли в Харківській області 2022 року. В роботі "Степ Мікі Маусів. Шукачі" автори працювали зі зміненою реальністю, яка почала нас оточувати. Після деокупації Харківщини полями видніються самі "мікі мауси" — так німецькі військові в часи Другої світової війни називали підбиті танки через розчахнуті люки-вуха. У цифровому відео персонажі художників "розбирають" підбиті танки, щоб зібрати брухт. Реальність постає гротескною грою, в якій змішуються теми російсько-української війни, Другої світової, мистецької роботи та маргіналізації суспільства.
Тенденція до використання уламків від ракет в мистецтві не є новою для світу.
Зокрема, наприклад, Аві Норт, фельдшер і скульптор з Ізраїлю, з 2008 року почав перетворювати знайдені уламки від снарядів, запущених із Сектору Гази, на мистецькі об'єкти. Тож не дивно, що з такою кількістю "матеріалу" від російських військових в Україні також почали створювати скульптури з уламків.
Прикладом подібних об'єктів є роботи Михайла Реви, одеського скульптора, авторству якого належить низка міських пам'ятників. У 2023 році в Одеському національному художньому музеї пройшла виставка Реви "Дослідження зла", на якій були представлені роботи з гільз, частини кабіни військової машини тощо.
Проблематика подібних проєктів може проявлятися в тому, що автор чи авторка втручанням в артефакт знецінює його значущість та емоційний вплив. Є ризик, що об'єкти, які є свідченням геноциду, будуть естетизовані та остаточно втратять свою документальну функцію. Таким прикладом можна вважати нещодавню співпрацю вищезгаданого Михайла Реви з венеційським брендом окулярів, в межах якої скульптор гільзами виклав силует оправи окулярів.
Більш обережно та делікатно з артефактами війни працює художниця Жанна Кадирова. У своїй серії Data Extraction ("Вилучення даних") мисткиня працює у напрямі редімейду: акуратно виокремлює об'єкти з реальності й поміщає в галерейний простір, надаючи їм мистецького прочитання.
Працювати зі шматками асфальту Кадирова почала ще у 2011 році. Тоді вирізані пласти дорожнього покриття із нескінченними латками були портретом корупції. У 2023 році шматки асфальту зі слідами від влучання снарядів стали обличчям російської агресії. Кадирова переміщує частину української дороги в галерею, де та може сприйматися навіть як абстрактне полотно. При цьому зміст роботи зберігається та масштабується.
Інколи мистецького прочитання отримує і документація, створена військовими. Наприклад, на виставці "Мені наснилися звірі" у галереї "Лабіринт" в Любліні були експоновані знімки деокупованої Херсонщини, зняті за допомогою дрона та тепловізора. Ландшафт українського півдня зафільмувала бригада, в якій служить фотограф Костянтин Поліщук.
Виставка зібрала як суто художні, так і документальні свідчення війни, підважуючи сам сенс і форму документальності та художності: коли документ стає більш образним та яскравим, аніж мистецькі твори. Робота Поліщука була експонована у лайтбоксах без зміни кольору чи розміру зображення. Тим не менш, дійсність в цій роботі сприймається сюрреалістично та химерно.
Іншим шляхом йде мистецьке об'єднання commercial public art. Для Архітектурної бієнале у Венеції 2023 року колектив створив інсталяцію з пластикових однотонних панелей та уламків цивільної інфраструктури, яка була знищена внаслідок російської військової агресії. Те, з чого раніше складалися будинки, стало матеріалом для архітектурних макетів.
Роботи цих та інших митців та мисткинь описують тенденцію до використання зброї та уламків не лише у мистецтві, але і поза ним. Перед нами – бажання осмислити біль та перетворити його на матеріал. Це спроба навчитися жити у світі, який замість глини пропонує тобі ракету. Врешті художники та художниці вчаться працювати навіть з такими матеріалами. В Україні ці роботи допомагають осмислити дійсність, в якій ми живемо, дають простір для рефлексії, за кордоном – привертають увагу до насильства, жаху і втрат, які з собою несе війна вже 10 років.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
