"Повернення правди про історичне минуле заради українського майбутнього", — так прокоментував президент України Володимир Зеленський підписаний ним указ "Про історично населені українцями території Російської Федерації".
Цей указ не про перегляд кордонів України — він передбачає створення плану дій для збереження національної ідентичності українців у Росії, зокрема фіксацію фактів і свідчень про злочини, вчинені Росією проти українців — русифікацію, політичні репресії та депортації.
Так, деякі етнічні українські землі свого часу не увійшли до складу Української держави — що це за території?
В указі йдеться про історично населені українцями землі Кубані, Стародубщини, Північної та Східної Слобожанщини в межах сучасного Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської та Ростовської областей Російської Федерації.
Суспільне Культура розповідає про кожну з цих територій, а також про Зелений, Сірий і Жовтий Клини, куди свого часу переселялися й були заслані українці.
Кубань
Кубань, або Малиновий Клин — історичний регіон на Північному Кавказі, заселений українцями, зокрема запорізькими козаками з кінця XVIII століття.
У 1775 році за наказом російської імператриці Катерини ІІ було скасоване Військо Запорозьке Низове та знищена його столиця – Січ. Згодом царський уряд створив Чорноморське козацьке військо, до лав якого пішли деякі колишні запорожці.
У 1792 році Катерина ІІ подарувала Чорноморському війську землі на правобережжі річки Кубань. Прикубання було знелюдненим після того, як російські війська під проводом генерала Олександра Суворова винищили там ногайців, розповідає краєзнавець Ігор Саєнко. На лівобережжі річки Кубань також мешкав етнічний народ адиги, яких також називали черкесами. Російська імперія прагнула загарбання східних черкеських земель, тож цілком зрозуміло, з якою метою Катерина ІІ "пожаловала" Чорноморському війську землі на Прикубанні — вони мали брати участь у загарбанні Закубання, говорить Ігор Саєнко.
За переписом 1897 року 47,4 % населення Кубанської області (яка охоплювала не лише етнічно українські території) визнавало своєю рідною мовою українську. Подекуди, наприклад на Темрюччині, цей показник сягав 75 %. За переписом 1926 року українцями себе назвали 62 % населення Кубані.
Кубанське козацьке військо було скасоване більшовицькою владою РСФРР у 1920 році. Українська мова повноцінно існувала на Прикубанні понад десять років — видавали книжки, провадили діловодство установ та навчання в школах. Усе це скасувала радянська влада в 1933 році. Почалися сталінські репресії: козаків, що опиралися, ув'язнювали, страчували та висилали.
Голодомор 1932—1933 років на Кубані був не менш суворий, ніж на інших українських етнічних землях. Під враженням від пережитого саме на кубанських землях український письменник Василь Барка написав роман "Жовтий князь" — один із найвідоміших творів про Голодомор.
Стародубщина
Стародубщина – найпівнічніша з українських етнічних земель. Землі частини нинішньої Брянської області Росії раніше були в складі Чернігівського князівства, згодом — окремим полком у складі Гетьманщини, а після встановлення російської імперської влади на українських землях належали до Чернігівської губернії.
Науковиця та історикиня Ольга Гейда називає Стародубщину моноетнічним українським регіоном: "Те, що Стародубщина з давніх-давен була моноетнічним українським регіоном, засвідчили події Національно-визвольної війни на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. У тексті «Вимог Війська Запорозького до його королівської милості», які гетьман подав 7 серпня 1649 року королю Речі Посполитої Яну ІІ Казимиру, зазначалося:
«Почавши від Дністра, Берлинців, Бару, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Припять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким — в усіх цих названих містах ми самі зробимо перепис...»"
Якщо говорити про національний склад населення Стародубщини у ХVІІІ сторіччі, розповідає науковиця, то 1762 року в Стародубському полку налічувалося 345 572 жителі, з яких українців було близько 335 000 осіб.
Коли в 1917 році була проголошена самостійність України, виникло питання про перехід північноукраїнського регіону під владу Центральної Ради. Спірними землями стала Стародубщина, яку також намагалася підпорядкувати Велика Білоруська Рада. Тому серед місцевого населення провели опитування, яке засвідчило бажання стародубських повітів приєднання до України, розповідає Ольга Гейда.
Українська сторона пропонувала ті кордони, які засвідчували історичну належність Стародубщини до України, але більшовики мали іншу думку.
"Вбивствами, насильствами, погрозами більшовики поневолюють місцеве населення підписувати заяву про приєднання північних повітів Чернігівщини до Російської республіки, уживаючи усіх засобів застрашування, щоб зібрати велику кількість підписів", – зазначалося в надісланій зі Стародуба 20 червня телеграмі.
Далі, розповідає науковиця, в районі Новозибків – Новгород-Сіверський українські військові три місяці вели бої з червоноармійськими загонами.
"Відторгнути Стародубщину від України радянській Росії вдалося наступного 1919 року. Допомогли їй у цьому «українські» комуністи. Справу вирішили на проведеній 25 лютого 1919 року в Москві Міжвідомчій нараді з питання про виділення Гомельської губернії і встановлення кордонів з Україною".
Саме тоді Стародубський, Мглинський, Новозибківський і Суразький повіти Чернігівської губернії були приєднані до Гомельської губернії у складі РСФРР.
- Читайте більше в розлогому матеріалі: Чернігівська Стародубщина: як етнічний український регіон опинився у складі Росії
Слобожанщина
Терени Східної Слобожанщини також відомі під іншими назвами, наприклад Острогощина — від назви Острогозького козацького полку. Зараз землі Східної Слобожанщини перебувають у складі чотирьох областей Росії: Курської, Білгородської, Воронізької та Ростовської.
У другій половині XVII століття ці землі стали місцем активної міграції українців. Це було пов'язано з повстанням під проводом Богдана Хмельницького й подальшої Руїни — тоді чимало українців, зокрема з Правобережної України, покидали свої домівки й переселялися на Східну Слобожанщину. На цих теренах сформувалося кілька козацьких полків — Острогозький, Сумський, Охтирський.
Згодом вже до Української Народної Республіки увійшла низка повітів Курської та Воронізької губерній. Але після падіння гетьмана Скоропадського і приходу до влади соціалістичної Директорії Східну Слобожанщину захопили більшовики. Віддавати ж більшу частину цих теренів створеній ними Українській Соціалістичній Радянській Республіці вони не захотіли, пише науковець Петро Кралюк.
Східна Слобожанщина дала українській культурі низку видатних діячів — зокрема, тут народився історик Микола Костомаров, який був одним з організаторів Кирило-Мефодіївського братства, та двоє помітних представників українського "розстріляного відродження" — Кость Буревій та Євген Плужник.
Також на Східній Слобожанщині часто бував філософ і письменник Григорій Сковорода.
Українські клини в Росії — Зелений, Жовтий, Сірий
Землі, не згадані в указі президента, але про які часто говорять, порушуючи тему українців у Росії — Зелений, Сірий і Жовтий Клини, розташовані за межами суцільної української етнічної території.
Спочатку клином українці називали земельний наділ, а до кінця XIX століття так стали називати заселені українцями землі на схід від основної території України. Відомі Зелений Клин, Зелена Україна, Закитайщина — територія Приамур'я, Зовнішня Маньчжурія, південної частини Далекого Сходу. Жовтий Клин — територія середнього і нижнього Поволжя та Сірий Клин або Сіра Україна — південь Західного Сибіру і Північного Казахстану.
Сибірські українці є однією з перших і найбільших частин української діаспори. У XIX столітті уряд Російської імперії закликав селян переселитися від західних частин імперії до Сибіру. Українські селяни були "ідеальними кандидатами" для цього, багато хто погодився на переселення в обмін на обіцянку отримати більше землі.
Скасування кріпацтва в 1861 році і, як наслідок, малоземелля або безземелля селян спричинило велику еміграцію за Урал, насамперед на південні землі Сибіру, які надавалися для хліборобства. Переміщення стало масовим після розбудови сибірської залізниці (1891—1905), а з 1907-го — через нездійснені надії селян на селянську реформу Столипіна. Окрім цього на Сибір засилали "політично ненадійних" українців.
До прикладу, за даними перепису 1926 року в Зеленому Клині мешкало 303 000 українців — це 24,5 % усього далекосхідного населення. У період існування СРСР українське населення регіону зазнало масових депортацій, русифікації і, в підсумку, майже цілком асимілювалося.
Український письменник Іван Багряний у 1932—1937 роках перебував на засланні в Зеленому Клині, звідки втік до України. Він утілив свої враження від пережитого на засланні та під час втечі в одному з найпопулярніших пригодницьких романів української літератури "Тигролови" (1944).
Значення указу президента: коментує історик
Що означає указ президента "Про історично населені українцями території Російської Федерації" з історичного і політичного поглядів в етері Радіо Культура розповів історик і народний депутат Володимир В'ятрович.
За його словами, це не мало б означати перегляду кордонів України 1991 року. Натомість ідеться про захист українців і їхніх культурних особливостей:
"Україна має не просто право, а, напевно, обов'язок, захищати, зберігати культурні особливості українців, які мешкають за межами України. Якщо це конкретно про Росію, то це тим паче актуально, зважаючи на послідовну політику русифікації, коли мешканці зазнають репресій, починаючи з царських часів і до теперішніх"
В'ятрович говорить, що як історик має зауваження до указу: "У ньому, на жаль, не вказані важливі території, колонізовані українцями в XIX столітті на сході терперішньої Росії — так звані Сірий і Зелений Клин. Це теж території, які освоювалися українцями, які були дуже активними в період української революції 1917–1921 років".
За його словами, великим плюсом цього указу буде те, що хтось з істориків візьметься за тему історично населених українцями територій РФ й узагальнить факти репресій Кремля проти українців Росії. Адже зараз, за словами В'ятровича, комплексного досліждження немає:
"У мене подвійне ставлення до цього указу — з одного боку мене як історика тішить, що взагалі згадали українців, що населяли або населяють ці території, з іншого боку, як політик я не зовсім розумію, яким чином може бути втілений цей указ, особливо зараз, в умовах російсько-української війни. Будемо бачити, що підготує Кабінет Міністрів".
Він звертає увагу, що Україна має пам'ятати про частини українського народу, які віддавна жили поза межами держави: "Очевидно, в них є свої культурні особливості, але це частина широкої української культури. Разом з тим вони відірвані й, скажемо відверто, не отримували належної уваги від України.
І частково їй це вдається — ми маємо болючі приклади на Кубані, де сьогоднішні нащадки запорізьких козаків часто є великими прихильниками концепції «русского міра», а частина з них воює проти України в якихось добровольчих формуваннях так званих ЛНР і ДНР".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини — і ми опублікуємо їх на диджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
