За радянських часів поховання загиблих у Другій світовій війні відбувалися не лише на кладовищах, а часто в центральних частинах міст і сіл для того, аби на державному рівні визначити, яка політика пам'яті на порядку денному. Нині постало питання про ексгумацію рештків радянських поховань і їхнє перезахоронення — ми публікували великий матеріал із переліком перепоховань, які відбуваються в Україні після 24 лютого 2022 року.
Суспільне Культура продовжує досліджувати цю тему — ми поспілкувалися зі співзасновником ГО "Деколонізація. Україна" Вадимом Поздняковим про те, як розділити пам'ять про Другу світову війну й радянську пропаганду, про ідею могили "невідомому солдату", а також про те, чи намагається хтось зараз реалізувати сценарій обміну радянських решток у Росію.
Маркер окупації
Ексгумація і перепоховання решток радянських солдат — чому це відбувається зараз в Україні і чому це важливо?
На жаль, коли ухвалювали пакет законів про декомунізацію у 2015 році, прописали виняток, що на могили дія закону не поширюється, люди до цього ставилися неоднозначно. Завдяки цьому винятку збереглося дуже багато пам'ятників із написами на кшталт "борцям, загиблим від рук Петлюрівських банд" і ледь не в кожному населеному пункті на заході України є поховання НКВДистів.
Навіть зараз у переважній більшості населених пунктів Галичини, Волині, Буковини біля пам'ятників так званому невідомому солдату є поховання НКВДистів.
Те, що тоді суспільство тоді, на жаль, не було готове, призвело до того, що ми робимо це тільки зараз. До того ж усе відбувається не так, як би хотілося, не з тими темпами, не в тих масштабах. Поки що перепоховання — це одиничні випадки, окрім Львівської області.
Радянська влада спеціально робила поховання не на цвинтарях, а в центрах тих чи інших населених пунктів, бо це маркер окупації. Вони ставили там пам'ятники, щоб показати, що ось, це ваші герої — НКВДисти, чекісти, борці за владу Рад. Це ті, кому має поклонятися середньостатистичний громадянин СРСР.
Є чимало історій, коли радянські меморіальні поховання ексгумують і не знаходять там людських решток, або знаходять, але зовсім не тих, про кого йдеться на монументі, або не в тій кількості, як заявлено. Про що це свідчить?
Частина цих могил – це фейк, але, звісно, далеко не всі. Часто там знаходять поховання, але зазвичай у меншій кількості, ніж прописано в документах.
Була історія в Ізюмі: там місцеві історики дослідили, що є мінімум три місця поховання, де зазначені однакові імена. Ті самі імена на двох могилах в Ізюмі, і вони ж у місті Золочів, Харківської області. Не може одна людина бути похована в трьох місцях... Тобто це така міфологічна штука, вони не сильно парилися щодо цього.
Плюс часто ці поховання отримували якийсь статус і на них ставили пам'ятники через двадцять-тридцять років після поховання. Були історії у період Другої світової війни, коли німці викидали кістки червоноармійців, і потім на цих місцях, коли вже там не було ніяких кісток, ставилися пам'ятники.
Зараз іде перепоховання у Сколе, на Львівщині. Коли я там був ще до повномасштабної війни, мене дивували роки, які були на меморіалі — 1953, 1955, 1951. Тобто людей, які загинули набагато пізніше Другої світової, допоховували. І переважно це НКВДисти.
Пам'ять про Другу світову
Як, на твою думку, розділити історію про пам'ять про Другою світову й історію про радянську пропаганду?
Думаю, усі ці поховання мають бути в межах кладовищ, це нормальна практика цивілізованої держави. Тобто всі ці братські могили в центрі кожного населеного пункту — це абсолютно не ок. Також, будемо відвертими, часто вони не в найкращому стані.
Якщо на цих братських могилах щонеділі випивають, то це вже говорить про те, що це не є місце пам'яті.
Там же є лавочки. Скільки я не бував по різних селах, біля всіх цих місць валяються пляшки від горілки, якась закуска — і для всіх це абсолютно нормально. Це не є місцями пам'яті, місця пам'яті мають бути на кладовищах.
Зрозуміло, що якщо це поховання рядових червонармійців, які були призвані й мобілізовані з того чи іншого населеного пункту, то вони ні в чому не винні: їх просто треба перенести на кладовище і все. Зробити нормальний пам'ятник, щоб там було написано "тут поховані мешканці такого-то населеного пункту, які загинули в часи Другої світової війни".
Тоді туди будуть ходити люди, класти квіти, там не буде ніяких "Альошек"Іронічна назва типових пам'ятників радянським військовим., совєцьких солдат, ніякої пропаганди про "Велику Вітчизняну". Якщо людина хоче вшанувати пам'ять свого діда-прадіда, вона прийде в дні пам'яті на кладовище.
Про пам'ятники "невідомому солдату"
Питання про пам'ятники "невідомому солдату": найчастіше саме їх називають "Альошками" і позбуваються в межах декомунізації. Але загалом практика могили "невідомого солдата" — не цілковито радянська, такі пам'ятники є і в Європі. Також Україна після російсько-української війни теж, на жаль, матиме свої могили невідомих воїнів...
Якщо вони на кладовищі — це окей. Я б не хотів, щоб у нас відбулося калькування і мавпування наших символів пам'яті за радянським зразком.
Щоб радянські меморіали не замінили такі самі кринжові українські — умовно, щоб через десять-двадцять років вони не виглядали як облущені бетонні пам'ятники з пропагандистськими кліше.
Ми вже зараз маємо думати про політику пам'яті цієї війни, щоб не наробити таких самих українських солдат, як ці радянські, які зараз періодично самі валяться від вітру.
Тобто як ідея ця могила має місце бути, але вона не має бути оформлена в радянському стилі?
Так, звісно. Зазвичай все одно всі розуміють, що це радянський солдат. Якщо у нас заборонена пропаганда Червоної армії, не може бути вулиці Червонармійської, то як у нас може бути пам'ятник червоноармійцю?
Є пам'ятники, де ти можеш сказати, що, можливо, це дійсно невідомий солдат, він не має ніяких розпізнавальних знаків. Але якщо це істукан з ППШ Радянський пістолет-кулемет, взятий на озброєння Червоної Армії 1940 року.— назвати його нерадянським проблематично. Також були історії, коли ці пам'ятники переробляють у воїнів ЗСУ. Воїн ЗСУ в кірзачах і з ППШ...
"Невідомі солдати" у своїй більшості радянські. Бували прецеденти десь на Полтавщині, коли цей солдат схожий на українця, але це одиничні випадки.
Зараз тему про їхній демонтаж бояться підіймати, тому що в суспільстві вона сприймається неоднозначно, ці процеси відбуваються хіба в західних регіонах. Хоча я підняв тему щодо радянського солдата в Харкові, мені було цікаво подивитися, яка буде реакція в людей. Ну, я скажу, що очікував набагато гіршого. Тобто все цілком окей, мені "плюсанули" керівник спілки ветеранів АТО, багато місцевої інтелігенції, навіть представники єврейської громади.
Там немає жодного поховання, це просто пам'ятник, один із найбільших в Україні пам'ятників радянському солдату. Просто міська влада зараз в Харкові ледь-ледь, на якийсь крок рухається. Тому поки я цю болючу тему зачіпати не буду.
Поховання українських героїв і близькість меморіалів
Існують випадки, коли могили загиблих захисників України опиняються поруч із радянськими похованнями, адже громади просто не мають іншого місця вшанування або продовжують поховання за звичкою.
Це якісь одиничні випадки, людей ховають все ж таки на кладовищах, слава богу. Хоча є кілька прецедентів, але це ще з часів АТО. Загалом, ховають на кладовищах, просто можуть сусідити два меморіали, наприклад з якимись пропагандистськими написами про "Велику Вітчизняну" й пам'ятник захисникам України.
Я бачив дуже неприємну історію на Волині: там є радянський меморіал, де на стелі зображення ордена з серпом і молотом. А під цією стелою — меморіальна дошка хлопцям, які загинули в АТО. Серп і молот зверху, а два метри вниз — меморіальна дошка тим, хто загинули, захищаючи Україну. І нікого це не бентежило. Потім місцеві, для яких це не було нормальним, скинули мені фотографії. Той герб зашліфували, там уже нема серпа і молота, але є напис про "Велику Вітчизняну" і роки 1941–1945.
Таке часто трапляється, можуть бути ще ордени із зображенням Кремля. І поруч стенди із загиблими в російсько-українській війні. У людей це навіть не викликає ніякого дисонансу.
Є історія на Рівненщині, в селищі Млинів. Там стоїть погруддя Степану Бандері, і буквально поруч, у двох метрах, стоїть совєцький солдат, а в нього на щиті — зображення радянського ордена з Кремлем. І вони отак дивились один на одного більш як 10 років. Вони і зараз дивляться, просто цього солдата вже точно приберуть.
Буває навіть гірше — поруч учасники громадянської війни, червоноармійці, учасники радянсько-фінської війни і учасники російсько-української війни. Це стосується більше якихось провінційних населених пунктів, коли у них є центр і більше нема де ставити пам'ятники.
Як запускається процедура перепоховання, погодження Мінкульту
В одному із сюжетів я бачила, що громада надіслала запит на перепоховання своїх радянських солдат у Мінкульт і вони довго чекають відповіді. Чи зацікавлені в цих процесах у міністерстві, як швидко вони відповідають?
У Мінкульті дають дозволи, але через бюрократичні моменти дуже повільно. Є громади в Україні, які вже рік і більше чекають дозволів Мінкульту. А хтось може подати неповний пакет документів, щось не так завірено, не так оформлено — й отримати відмову. Це дуже бюрократизований процес. Також, коли в міністерство одночасно подають таку кількість звернень, система барахлить і не працює як треба.
Дуже в багатьох громадах зараз готові до ексгумації й просто чекають дозволу від Мінкульту. У тому ж Мукачеві перепоховували через бозна-скільки часу, бо чекали дозволів. У них ця ідея визрівала дуже довго, ще до повномасштабного вторгнення вони намагались це якось запустити, бо їм не подобалося, що в них братська могила в центрі міста прямо перед ратушею. Але дозвіл вони отримали лише в кінці минулого року. І одразу перепоховали, впоралися за добу.
Коли є дозвіл від Мінкульту, то залучаються якісь приватні компанії, які займаються ексгумацією решток?
Є комунальні підприємства. І цих КП дуже мало, вони ледь не монополісти. Тобто якщо зараз постане запит на те, що потрібно провести сто перепоховань, а це, до речі, ще дуже мало, то можна буде дуже довго чекати своєї черги. Цілком можна відкривати свої фірми з перепоховань, ринок ще не заповнений.
Про обмін решток у Росію
Я чула про ідею обміну поховань радянських спецслужбовців і інших постатей у Росію — це реально?
У людей, дотичних до процесу, ця ідея часто виникала в спілкуванні, у мене зокрема. Але, наскільки я розумію, практично ніхто ще не намагався це реалізувати. Я думаю, наприклад, Ватутіна можна було б обміняти на щось серйозне.
Та й не тільки його, у нас тут достатня кількість. Треба буде ще займатися перепохованнями з парку "Вічної Слави" тут, у Києві, там теж поховані спецслужбовці. За документами Мінкульту вони там є.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
