Шефредакторка The Ukrainians, культурна кураторка та менеджерка Богдана Неборак говорить про "своїх" та "наших"; про те, що таке сучасність і чому ідеї Шевельова та Маланюка звучать по-новому.
"Ваш і свій, Лесь Курбас". Так підписував листи ключовий український режисер 100 років тому.
Я — мимовільна читачка цих слів на стіні львівської галереї у 2023-му — не сумніваюся, що звертається він також і до мене. Такою вже є властивість слів: вони звертаються, навіть якщо їхні автори не можуть більше їх промовити особисто. Слова з минулого прориваються у час тут і тепер і використовують мій голос і мої очі, щоб оприявнитися.
"Поезія — це те, що ми робимо, щоб відчути зв'язок з мертвими", — писав ірландський поет Шеймас Гіні (Poetry is what we do to break bread with the dead). Історія культури нагадує не так часову лінію послідовних подій, як упорядковану бібліотеку, де гуртуються кола людей, котрих щось обʼєднує.
Мистецький твір прибитий цвяхом до історії культури, так само як мають дату випуску гачки на зброї у листопаді 1937 року. Тобто без дати не обійтися, але якщо обмежитися тільки нею, опиняєшся у збідненому просторі. Улітку 2023-го я думаю про імена митців, які загинули в новій російсько-українській війні й те, що говорю про них через їхні тексти. Контекст зникнення — це чорне тло, на якому, однак, не маліє мистецький голос, який єдиний залишається нам — тим, хто ще тут, хто згадує і таким чином оприявнює.
Відчуваю себе на уроці фізики, де трикутник швидкості, відстані й часу перебувають у постійній взаємодії, внаслідок якої завжди можна отримати конкретне число. Але хто порахує швидкість спогаду? І наскільки далеко від нас тюремний табір у частині світу, яку називаю для себе "глибока Росія", якщо саме там загинув український митець минулого чи ледь не загинув сучасний митець? Урешті, на якій відстані я, молода авторка, перебуваю від таких самих, які сто років тому фіксували, що сталося з їхньою — ні, з нашою, — країною.
Історія культури нівелює фізичні закони, бо однодумців із минулих віків відчуваю іноді ближчими, ніж людей, з якими зустрічаюся в редакції. Це не дивно, бо з текстами Євгена Маланюка чи Юрія Шевельова в деякі місяці я проводила більше часу, ніж у розмовах із живими людьми.
***
У пісеннику українських пластунів є композиція "Іди від мене ти, моя кохана", в якій ідеться про молодого хлопця, що стає частиною українського підпілля, щоб боротися за незалежність країни від більшовиків. Він просить дівчину покинути його, адже йде на війну, а отже може не повернутися:
"Сьогодні нас Карпати зустрічають, а завтра знов Волинь вітає нас. Відтак поїдем просто аж на Київ, Полтаву, Харків, рідний нам Донбас", — промовляють формулу соборності слова з енергійної військової пісні.
Я слухала багато пісень українських військових минулого у перші місяці вторгнення, бо їхні часто маршеві мелодії підтримували мій дух, а ще це був елементарний спосіб відчути, що багато поколінь українців боролися за одне.
У 2023-му генерал Залужний сказав, що в обличчях українських військових проступають архетипи. Козаки, січові стрільці, петлюрівці й упівці продовжують своє тривання в обличчях сучасників. Дивлюся відео з південного напрямку з нині загиблим Дмитром "Гармашем" Пащуком, який під час обстрілу разом із побратимами іронізує, що вже добре вивчив "далекий звук гарматний", і знову ж таки співає пісню сторічної давнини.
Відчуття плеча не тільки у горизонтальному вимірі тут-і-тепер, а й на вертикалі, яка повсякчас повʼязує з минулим, дає опору.
Я перебираю дитячі спогади про стрілецькі й повстанські пісні, музику до яких наш шкільний учитель виконував на піаніно й акордеоні і які любила слухати в альбомі Тараса Чубая "Наші партизани".
Чубаєва метафора про "наших" добре працює й тепер, адже мало щось мати у своїй історії, якщо воно — не присвоєне. Сьогодні присвоєння відбувається на всіх рівнях і годі обрати найкращий чи просто єдиний яскравий приклад того, як постаті з архіву чи в кращому разі шкільного підручника перетворюються на сучасників у символічній реальності. Я хочу почати зі слова "присвоєння", а не "деколонізація", якою очевидно є цей процес: якраз із побутовим і близьким змістом першого слова більше людей легше асоціюватимуть свій досвід. Присвоєння — це процес повернення того, що в тебе відібрали, однак для цього немає фізичної формули чи правової процедури. Не можна повернути імена і їхню роботу, просто сказавши: так, ми повертаємо, це в нас забрали й заборонили, але зараз це знову наше. Важить повернення ідей і образів, які неодмінно приходять за іменами й артефактами — з новим прочитанням романів, свіжим поглядом на авангардне мистецтво, перевідкриттям класичних авторів після радянського полірування, поставленням віднайдених опер… Повернені, вони продовжують говорити з нами і для нас, стають нашими.
До вторгнення повернення й присвоєння поставали чи не головним викликом до відзначення ювілеїв українських письменників, найчастіше вживаною метафорою була бронзовість постатей, а менеджери культури, активісти й усі, кому було не байдуже, говорили про стирання радянської бронзи — з Івана Франка, Тараса Шевченка й інших, водночас літературознавці боролися за академічні зібрання творів. Ще були читачі, які не читали й іноді потрапляли в кумедні сюжети, де їх просили назвати кілька творів Лесі Українки чи питали, хто зображений на двістігривневій купюрі. Друг на "Книжковому Арсеналі" цьогоріч ділився за кавою, що хотів перечитати Достоєвського, але стримав себе. Натомість узяв прозу Івана Франка й отримав усе те, чого хотів від потенційного перечитування Достоєвського. Жартує, правда, що шкода трохи, що читає Франка лише зараз.
Хоча ні, найкраща метафора присвоєння таки є — це зафіксований на відео момент того, як українські військові в деокупованій Балаклії на Харківщині знімають із бігборда плакат з російським триколором, а під ним — Тарас Шевченко з цитатою з "Кавказу". Шевченко вкотре стає безальтернативним сучасником, а військові радіють — наш Шевченко тут, краще й не придумаєш.
***
Це мав бути текст про те, як наші попередники за відчуттями стають нашими сучасниками, і я не можу не думати про журнал "Сучасність", хоча й пишу про своє відчуття минулого під час війни.
Поет Василь Герасимʼюк згадує про "Сучасність" як про видання, що дало можливість гідно завершити літературне ХХ століття. Заснований у 1965-му в еміграції, часопис пропонував нерадянське осмислення української дійсності без поправки на соцреалізм у письмі й без цензури. Література і критика, аналітика, переклади — редакція та запрошені автори щомісяця оглядали актуальні питання, ставили Україну в контекст Європи й пропонували українцям доступ до альтернативної інтелектуальної думки.
У "великій зоні" СРСР часопис ганили, адже попри принциповий фокус на культурі, він демонстрував роль українських шістдесятників, фіксував памʼять про політичні репресії, описував життя демократій та показував українців як повноцінних інтелектуалів, які перебувають у контексті й висловлюють актуальні думки.
По відновленні української незалежності редакцію перенесли до Києва в 1992-му, у 2013-му журнал припинив своє існування, його час і місія завершилися. Думаю про назву, яка дає дуже просто зрозуміти підхід — осмислити життя України через її інтелектуальну думку в еміграції, створити альтернативну українську сучасність, тобто дійсність. Альтернатива була й у радянській Україні, як-то дисиденти. Вони переважно не мали шансу на публікацію в межах УРСР, тож їхні твори передавалися і до тієї ж "Сучасності". Творення української альтернативи перетворилося на підхід, який залишається відчутним понині: протиставлення ставало знаком якості й справді вільної думки, в януковичівські часи це продовжувало бути порятунком. Проте щонайменше дивно й симптоматично, коли в незалежній країні культура її мовою й про її мешканців розглядається як бажана альтернатива, а не норма. На щастя, цей підхід нарешті стає неможливим.
Спільність, яка виникає у націях, що розвиваються в межах незалежної країни, яка захищає свій суверенітет, — нормативна й фундаментальна. Політолог Бенедикт Андерсон пише про те, що мова через поезію й пісню творить особливий тип одночасної спільності, який є інклюзивним — бо завдяки мові до цієї спільності можна долучитися. Якщо знову увімкнути відео з Балаклії, то в словах "борітеся — поборете" така теоретична формула сприймається абсолютно живо, а хор українських голосів — щоразу багатоголосіше.
Шевченко не просто долучається до української сучасності, без нього вона неможлива, поруч із ним — сотні інших голосів, тисячі, мільйони.
Колонка публікується у співпраці з Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) та програмою Documenting Ukraine.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
