Поезія емоційного факту. Інтерв'ю з поеткою та волонтеркою Галиною Крук

Поезія емоційного факту. Інтерв'ю з поеткою та волонтеркою Галиною Крук

Поезія емоційного факту. Інтерв'ю з поеткою та волонтеркою Галиною Крук
Галина Крук. Колаж Суспільне Культура

Слово української письменниці та волонтерки Галини Крук протягом усього року звучало на різних світових та українських майданчиках, її слова цитували закордонні видання — всюди, де можна було озвучити питання, пов'язані з підтримкою українського суспільства, що опинилося у війні з Росією. А проте, свою волонтерську та літературну діяльність, пов’язану з війною, Галина Крук розпочала ще 2014 року. Цьогоріч у травні у американському видавництві Arrowsmith Press заплановано вихід англомовної книги авторки "A Crash Course in Molotov Cocktails" ("Прискорений курс з "Коктейлю Молотова"").

Цього року Галина Крук стала лавреаткою премії Women in Arts 2023 у номінації "Жінки у літературі", що пройшла під гаслом "Вогонь запеклих не пече". Премія ініційована Українським інститутом та ООН Жінки в Україні у межах руху солідарності за ґендерну рівність HeForShe, що відбувся вже вчетверте, однак після року перерви.

Про поезію під час війни, її силу, мовчання, емоції та (не)можливість заміщати собою зброю — читайте у інтерв’ю Суспільне Культура.

Поезія емоційного факту. Інтерв'ю з поеткою та волонтеркою Галиною Крук
Галина Крук. Надано письменницею.

Про поезію та прозу під час війни

У одному з ваших інтерв’ю ви згадуєте, що під час Майдану робили якісь нотатки і тексти, які потім так і не були опублікованими. Протягом минулого року ми багато чули, що війна, що сталася після повномасштабного вторгнення, — найбільш задокументована і описана. Але я хотіла спитати про силу і слабкість неопублікованого слова: про те, чи все, що ми маємо сказати, публікується саме зараз.

Дійсно, таке враження, що війна відбувається майже у прямому ефірі. Більшість подій відразу отримує фіксацію у відео- та аудіоформатах, у фотографіях та мережевих дописах.

Від самого початку, одразу після 24 лютого, я публікувала досить багато у своєму фейсбуку. Тобто це не зовсім мій варіант, коли написане залишається неопублікованим, я багато поточних вражень публікую на своїй сторінці по свіжих слідах. Для мене це своєрідна форма щоденникових записів, за якими можна пригадати і що саме відбувалося, і свій стан, і свої швидкі рефлексії на події. Часто такою формою спонтанної рефлексії стає вірш, який я відразу викладаю на сторінці. Тут він відразу отримує й аудиторію, і відгук, і поширення, і переклади іншими мовами. Під час повномасштабної війни все це стало особливо важливим.

З іншого боку, усі ми постійно перебуваємо всередині війни. Творче письмо може ставати свідченням чи емоційним документуванням і цим допомагати. Але водночас пригадування певного травматичного досвіду чи повернення до нього може викликати і ретравматизацію. Наприклад, вірш про Бучу чи Ізюм, написаний по свіжих слідах, допомагає вербалізувати переживання та біль, натомість якщо повернутися до нього через якийсь час, то я не впевнена, чи він не будитиме в нас ті ж спогади і не занурюватиме нас знову в нашу недоосмислену травму. Це болісна поезія гострого і драматичного моменту, і я не впевнена, чи ми хотітимемо читати такі тексти в майбутньому, вони нас тригеритимуть. Але водночас як авторка я відчуваю потребу зафіксувати і задокументувати цей стан і ці переживання, раз вони уже з нами трапилися. Натомість для зовнішньої аудиторії, яка не травмована цими важкими реаліями і переживаннями війни, таке емоційне поетичне свідчення є чи не найкращим способом передати і пояснити, що відбувається і як ми почуваємося в обставинах війни. Така поезія, як не раз мені довелося почути на виступах за кордоном, дозволяє людям поза Україною відчувати та співпереживати, краще і глибше розуміти ситуацію та наслідки війни для людей в Україні.

"Велика художня проза – це справа майбутнього, коли можна буде зосередитися і без поспіху проаналізувати те, що з нами відбувалося і як ми змінювалися"

Зараз у вас виходить англомовна книжка у США. Чи спроможний переклад передати той невербальний тілесний та емоційний бекґраунд, який маємо ми?

Я помітила, що поезія, яка писалася після повномасштабного вторгнення, доволі пряма і позбавлена художньої гри, алюзій, метафоричності чи інших поетичних прикрас. Це поезія емоційного факту. А тому вона легше перекладається іншими мовами, ніж мої довоєнні вірші. Я свідомо шукала простої, конкретної і однозначної мови, яка надається до документування, прозору, як скло об’єктива, яка б не відволікала увагу на себе. Проте намагалася залишатися в межах поетичної форми вислову, де слова взаємодіють і значать більше, ніж у публіцистичному чи розмовному висловлюванні. Відповідальність і вага слова стала більшою. Тож, думаю, перекладачам все одно доводилося думати, яке слово краще вжити, щоб передати той чи інший суспільно-культурний контекст чи історичну реалію, без яких важко пояснити ситуацію українського опору. За кожним словом у нас тягнеться дуже багато всього.

Поезія емоційного факту. Інтерв'ю з поеткою та волонтеркою Галиною Крук
"Прискорений курс з коктейлю Молотова", Галина Крук.

Ми з вами говоримо про поетичні тексти, які є рефлексіями на конкретні воєнні події. Яке місце сьогодні займають більші художні форми та художня проза?

Наскільки я розумію, досить мало моїх колег можуть зараз писати художню прозу, хіба що малу. Для більших прозових форм потрібно більше часу і більшу дистанцію від подій, велика проза, як повість чи роман, вимагає від автора глибокого занурення в матеріал, можливості в певний момент сепаруватися від нього як від факту реальності, і почати ставитися до нього, як до художнього матеріалу, який уже не зачіпає, не болить, не тригерить, який можна перетасовувати, як гральні карти, призначати певний персонажів на роль джокерів, визначатися з правилами гри. Доки реальність довкола тебе жива і болюча, доки ти не можеш відділити себе від свого болю чи сказати стоп тому, що тебе вбиває, неможливо написати осмислену художню прозу. Тож більшість прозаїків зараз перебуває в стадії свідомого чи несвідомого збору матеріалу, написання нотаток та щоденників, проживання та запам'ятовування. Багато хто підсвідомо рветься в гущу подій, бо тільки так ти можеш найкраще зрозуміти і відчути, що відбувається. Багато хто йде туди, де болить, цінне кожне враження. Але от опрацювати матеріал і "витанцювати" з нього цілісний художній твір із продуманим сюжетом, галереєю персонажів, правильно розкладеною драматургією конфліктів – на це потрібно багато внутрішніх ресурсів, а наша оперативна пам’ять зараз зайнята іншим – ми перебуваємо всередині війни, на рівні виживання, де реальність вимагає від нас постійної уваги до сигналів тривоги, до швидкої зміни обставин довкола та наших емоційних станів, до різних нестандартних ситуацій, які можуть виникнути. Важко, а найчастіше неможливо залишатися на тій самій емоційній ноті, коли новинна стрічка приносить інформацію про сотні смертей чи жахливі обстріли. Наприклад, відбувається якась жахлива подія чи ми бачимо якесь травматичне відео, і ми уже не пам’ятаємо місця в собі, з якого дивилися на цей світ до того, ми змінюємося надто динамічно. А для великої прози важливо пам’ятати момент, в якому ти закінчив попередню сцену, і себе, який ти був у цьому моменті. Тому я думаю, що велика художня проза – це справа майбутнього, коли можна буде зосередитися і без поспіху проаналізувати те, що з нами відбувалося і як ми змінювалися, повертаючись до своїх рефлексії та усього того матеріалу, який зараз ще перебуває на периферії нашої свідомості та в сліпих зонах нашої пам’яті.

"Багато в чому ми вчимося починати з нуля", – Ірина Цілик про перший ігровий фільм

Про літературу як культурну дипломатію

Насправді варто говорити про те, що великий корпус робіт про війну був написаний у період з 2014 по 2022 рік, і невелика частина творів була перекладена за кордоном. Як вся ця література допомагає посилювати український аргумент на Заході? Чи збільшився інтерес та зацікавлення до наших авторів?

Література посилює та доповнює те, що подають новинні ресурси, і часто працює як переконливіша та сильніша аргументація. Проте сумно, що література про війну, написана з 2014 року, за винятком кількох авторів, була представлена на Заході дуже мало. І насправді це була велика проблема. Але важливо також зазначити, що і в Україні на той час теж не було визначеності, як треба говорити про війну і наскільки взагалі треба. Якщо ви пам’ятаєте, у літературних колах існувало певне упередження до ветеранської літератури як нібито недостатньо професійної, але натомість "професійна" література була недостатньо заангажована в тему війни. Я тут чулася трохи посередині: основний масив моєї книжки, яка зараз виходить у США, написаний упродовж 2014-2021 років. І я пам’ятаю, що складно було знайти видавця для таких віршів і аудиторію, яка їх розумітиме повністю, за винятком людей, які тоді воювали, волонтерили чи були напряму зачеплені війною. Зараз ця увага до воєнної тематики прийшла в літературу з новими трагічними обставинами, війна з’явилася в полі зору мільйонів і актуалізувала чи поставила під сумнів усе те, що ми знали про війну до того з попередньої літератури й мистецтва.

Здебільшого західні країни дуже мало знають про українську культуру, а тому доводиться багато розповідати і часто починати із заповнення білих плям. Цей процес лише розпочався і, сподіваюся, триватиме в майбутньому. Тому я би сказала, що на нашу користь за кордоном будь-яка література, перекладена з української на мови світу. Не лише та, що написана протягом минулого року, але й значно раніше. Тут важливою буде присутність літератури взагалі, добрих перекладів, знання про будь-які культурно-історичні явища, які стануть помітними чи помітнішими. Усе це працюватиме на авторитет та імідж України не лише як країни, яка згадується в новинах у зв’язку з війною.

Поезія емоційного факту. Інтерв'ю з поеткою та волонтеркою Галиною Крук
Галина Крук. Фото: Антон Сорочак

У одній з ваших промов, проголошених у Німеччині, ви говорите про те, що вам шкода, що поезія не вбиває. Я думаю, ця теза у той момент була близька багатьом людям, які працюють зі словом. Чи ви сказали б те саме сьогодні? Чи ви досі вважаєте, що ви відчуваєте цей жаль, що поезія не вбиває?

Цю промову варто аналізувати у контексті того, де вона була сказана і в якому моменті. Це сталося на одному з найбільших європейських поетичних фестивалів у Берліні. Німеччина доволі упереджена щодо України, і ми це бачили за останній рік не раз, особливо в контексті дискусій про надання зброї, відмов чи заборон. Дуже довго, навіть коли вже тривало повномасштабне вторгнення, німецькі інтелектуали воліли не помічати війни. Саме у цьому контексті я згадувала про можливості літератури, яка не є зброєю у прямому сенсі. Але водночас будь-який митець розуміє, що те, що він робить у мистецтві, певним чином має силу. Сили художнього слова, щоб зупинити війну чи, скажімо, посилити нашу армію у цій війні, було замало, слово працює в довшій перспективі і ця робота вимірюється поколіннями, а не днями. Ця промова і зокрема ця фраза швидше була мистецькою провокацією, спрямованою на західних митців, які були присутні на фестивалі і відвертали очі від війни, не помічали її. Я хотіла, щоб вони зрозуміли, що не існує справжньої літератури, яка існує у вакуумі, пишеться виключно для вічності, уникає суспільно-політичних подій, війн, історичних викликів, реальності як такої. Тобто не буває якоїсь "чистої" літератури, література мусить іти в гущу подій, вкладати пальці в рану, осмислювати те, що не вкладається в голову, і давати відповіді на питання, поставити які вимагає мужності. Бо, як виявилося, війна є пробним каменем на людяність і справжність і в літературі, і в мистецтві, і в особистих цінностях.

"Слово працює з травматичним досвідом дуже прямо. Людині для того, щоб впоратися з важкими переживаннями та травмою, треба знайти слова для того, що вона переживає"

На вашу думку, чи вдалось-таки достукалися до них?

Думаю, що до частини — так. За останній рік у мене було десь близько 30 поїздок у різні країни та навіть континенти; це були зустрічі на різних рівнях і різного формату, але всюди я намагалася говорити якомога більше про Україну. Були гострі та запеклі дискусії, коли люди приходили з російськими наративами, які доводилося аргументовано заперечувати. Були запитання, на які непросто було знайти відповіді, бо надто здалеку доводилося прояснювати причини та передумови російсько-української війни. Часто журналісти у різних країнах починали розмову зі мною саме з положень і теж цієї берлінської промови, яка вже на той час була перекладена та опублікована різними мовами в періодиці та в антологіях. Тож я мала змогу бачити резонанс, викликаний цією промовою.

Але не лише моя промова вплинула. Зараз у світі дуже багато українських митців, і практично кожен, хто виходить назовні говорити про Україну, стає своєрідним адвокатом України у світі, репрезентує її. Навіть більше: кожен українець чи українка, які зараз за кордоном, є такими репрезентантами нашої країни. Звичайно, у кожного є різні можливості поширення інформації, різний рівень культури чи публічного впливу, але поза тим всім цим варто користатися, бо ми досі маємо складну ситуацію на фронті і потребуємо підтримки світу. Цей культурний тил — я не буду його назвати фронтом, бо фронт там, де воюють, — дозволяє підтримувати інформаційно, отримувати більше зброї, загалом бути більше представленими на різних рівнях за кордоном і постійно привертати увагу до війни та її страшних гуманітарних наслідків. Лише так, спільними зусиллями, ми можемо змінювати ситуацію і ставлення до України за кордоном.

Поезія емоційного факту. Інтерв'ю з поеткою та волонтеркою Галиною Крук
Фото: Галина Крук/Facebook
"Лише спільними зусиллями ми сильні": Галина Крук отримала медаль "За сприяння Збройним силам України"

Нові функції слова

У контексті війни кожна людина отримала дуже багато нових різних досвідів, часто протилежних тому, чим вона займалася до цього. А що відбулося зі словом? Чи можемо ми говорити про нові означники та функції слова?

Насправді дуже багато змінилося. І часто це незворотні зміни. Я б, напевно, передусім звернула увагу на травматичність нашого досвіду. Слово працює з травматичним досвідом дуже прямо. Людині для того, щоб впоратися з важкими переживаннями та травмою, треба знайти слова для того, що вона переживає. Лише після цього починається робота з травмою. Митець або той, хто наділений чуттям слова, може допомогти знайти слова для інших, сформулювати. Оцей вербалізований досвід дає нам змогу рухатися далі. Чужий текст може підказати комусь шлях виходу зі своєї травми. Бо майже всі ми у різний спосіб психологічно травмовані цією війною, не кажучи вже про тих, хто травмований фізично. У цей час я бачу, як наша література повертається до дуже первісних базових функцій. Не естетичної функції, не функції задоволення чи розваги. Наприклад, у багатьох текстах поезія наближається до молитви, замовляння чи прокляття, до сповіді чи меморіальної присвяти. Це все ті форми та функції, які існували у первісній синкретичній поезії. Це те, що атрофувалося з розвитком суспільства та культурною диференціацією, однак під час війни воно знову вийшло на поверхню. Я бачу, як із великим подивом багато митців у світі спостерігають за тим, як функціонує сучасна українська поезія під час війни, яких форм набуває. Тобто вона отримує несподівану потугу говорити про базові та архетипні речі, про такі глибини людського духу і людської екзистенції, куди давно вже не ступала нога професійного поета.

Я би також хотіла додати, що зараз українська поезія є надзвичайно багатою у своїх формах та виявах. Можна помітити, що навіть люди, які до того ніколи не писали вірші, почали писати, і часто дуже потужні речі. Ця поезія може бути далекою від поетичної форми, часто це лірична сповідь, де щирість та спонтанність вислову виправдовує слабкість та непрофесійність. Я думаю, що по цих спонтанних поетичних формах, часом наївних, можна буде згодом простежити і зрозуміти, як література загалом і поезія зокрема поводить себе у такі виняткові та важкі часи, як війна.

Ви заговорили про первісні речі і я згадала про те, як багато людей, перебуваючи у підвалах та укриттях, писали на стінах дуже різні тексти. Чи можна це теж розглядати у загальному літературному процесі та із процесами, що відбуваються зі словом?

Напевно, кращі пояснення цьому дадуть психологи, які глибше досліджують особливості людської психіки у таких ситуаціях. Однак з точки зору літератури я бачу в цьому саме таку первісну функцію, про яку говорила вище: людина хоче залишати слід, особливо тоді, коли знаходиться у загрозливому моменті для свого життя. Вона хоче залишити свідчення про себе, навіть якщо їй доведеться не пережити цього і померти. Ці свідчення потрібні для неї самої, щоб залишатися людиною і берегти в собі людське, а вже потім для тих, хто зможе це почитати опісля. Це все дуже глибокий процес, який нас повертає до сенсу знаку-слова.

Мар’яна Савка про читацькі смаки українців, російські книги в Україні, книжковий ринок під час війни

Про читання для насолоди

А чи читаєте ви зараз щось?

Мені важко читається. Я дуже багато працюю з інформацією, і, звісно, я мушу багато читати, бо викладаю в університеті історію літератури. З іншого боку, доводиться читати багато поточних матеріалів: і про війну, і сучасну документалістику, і репортажі, і новини, і теоретичні праці. Однак на художню літературу повноцінно я не можу виділити зараз час та внутрішній ресурс, читати для задоволення не вдається. Зараз поточна ситуація вимагає іншого підходу до читання.

Ви говорили про те, що естетична функція зараз відійшла на задній план, тому я би хотіла вас запитати, чи є зараз можливість для того, щоб отримувати задоволення не лише від літератури чи кіно, а загалом мати змогу відчувати цю емоцію?

Це цікава річ. Я помітила і з розмов з людьми, що переживали травматичні події, чи з розмов з людьми з фронту, чи з тими, хто пережив окупацію і потім був визволений, — чим гостріше людина переживає ризик бути убитою чи ризик загинути, тим гостріше вона переживає радість від того, що вціліла. Ці емоції одна одну врівноважують. Зрозуміло, що все це легко пояснити біохімічними гормональними процесами в людському організмі: адреналін, дофамін тощо. Проте я помітила й інше: люди, які перебувають за кордоном, зокрема українці, які поїхали з дітьми і стежать за перебігом війни у новинах, часом фрустровані значно більше. Бо вони не проживають того моменту полегшення, у них самих немає радості вцілілого, для них все це триває і триває.

А от коли ти тут, коли розумієш, що ти чи дорогі тобі люди живі, що вони пережили напад, обстріл, повернулися з бойового виїзду, хочеться і себе відчувати живим як ніколи. Так військові під час ротації чи у вільні дні купують собі якісь речі, які раніше собі не дозволяли – суто для задоволення. Якісь речі для хобі, наприклад музичні інструменти, чи парфуми — усе те, що дозволяє їм відчувати себе живими. Війна дає нам дуже багато матеріалу для спостереження, особливо в контексті того, як людина себе поводить під час війни та кризових моментів. Раніше всі ці речі були в нас сховані і не проявлені так сильно. Література під час війни теж є тим, що дозволяє нам відчувати себе живими, залишатися людьми, мати надію.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок