"Дуже важливо зберегти людину". Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді

"Дуже важливо зберегти людину". Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді

"Дуже важливо зберегти людину". Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді
Богдана Неборак. Колаж Суспільне Культура

Про насильство у літературі, війну та постколоніальну критику у розмові з шеф-редакторкою сайту The Ukrainians Media, менеджеркою культурних проєктів та подкастеркою Богданою Неборак.

Ця бесіда народилася з розмови про Соломію Павличко — одну з ключових українських літературознивиць та, як би сьогодні ми сказали, культурних менеджерок.

Соломія Павличко — засновниця видавництва "Основи", що у 1990-х одним з перших розпочало перекладати сучасний інтелектуальний нон-фікшн та формувати критичну дискусію довкола тем культури. Однією з важливих оптик для дослідниці була тема насильства у культурі, зокрема українській літературі, яке вона не завершила через передчасну смерть. Натомість лишився невеликий вступ до її незавершеної книжки.

Сьогоднішня розмова про критику насильства постає і з огляду на повномасштабну війну, і з огляду на втрачену історію та критику. Як культура та зокрема література реагують на ці хвилі тиранії та агресії? Як відновлювати те, що було забуте, і зберігати те, що віднайдене?

Про дискурс насильства у літературі

Я би хотіла відштовхнутися від важливого незавершеного тексту Соломії Павличко: вона писала про історію української літератури та акцентувала увагу на мотиві помсти. Сьогодні у контексті російської війни в Україні він набуває особливого значення: зростає кількість ветеранської прози та поезії, з’являються тексти про війну, написані іншими очевидцями і часто людьми, які не мали літературного досвіду. Чи ти помічала, якою постає у цих текстах помста? Чи є в щоденниках і документальній прозі місце такій емоції?

Коли ти мені запропонувала розмову на цю тему, я не була впевнена у тому, що маю що сказати — справді важливе і ґрунтовне. Ще минулої весни ми обговорили цю тему з Анастасією Євдокимовою, моєю подругою і колегою за подкастом "Наразі без назви". Тоді ми говорили про це у контексті яскравої української есеїстики як прикладу хороброї української думки, здатної рефлексувати на події навколо. Обрали для цієї розмови текст Соломії Павличко "Насильство як метафора. Дискурс насильства в українській літературі" (1999), адже вважаємо, що її тексти навіть сьогодні звучать новаторськи та актуально.

"Чому Росія убиває поетів?" Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді
Соломія Павличко. Колаж Суспільне Культура

Текст Соломії Павличко мав бути вступом до її книжки про дискурс насильства в українській літературі. Його новаторство полягає у тому, що акцентує на проблемі насильства всередині своєї спільноти проти членів власної ж спільноти чи носіїв своєї культури. Нас вразило те, що пишучи це наприкінці ХХ століття, Павличко відчуває себе інтелектуально готовою, аби проговорювати цю тему. І ми зрозуміли, що після неї фактично ніхто не підхопив цю розмову в тому обсязі, у якому вона це бачила та замислювала.

Сьогодні знову до цієї теми прикута увага: ми ще не проговорили насильство минулого (наприклад, у нас немає сучасного роману про Голодомор), але вже проживаємо нові форми й прояви насильства, з’являються сюжети новітньої історії, які так само важливо вчитися проговорювати. А для цього потрібен інструментарій як для наукових досліджень, так і для художньої літератури чи мистецтва.

Насправді я не маю відповіді, як ми зможемо це зробити, оскільки наново травматизовані, і тема "насильства своїх проти своїх" знов набуває сенситивності. Я поки не знаю, як говорити про це ефективно, але не через новинні сюжети. Мені зараз пригадується деокупація Херсонщини: в одному із сіл пані зустрічає журналістів і розказує про власних сусідів, які радісно зустрічали росіян, дозволяли їм мешкати у себе, годували та всіляко підтримували їхній побут. Ця пані була у відчаї та говорила: "Нас звільнили, але ці люди будуть далі жити поруч". Завданням журналістів не є дати відповідь цій пані на складне та болюче питання. Але, очевидно, культура мала би запропонувати якусь відповідь. Але як і коли – я не знаю.

Про особистий стосунок до культури

Прикладів, коли свій виступав проти свого, в історії літератури теж досить багато. Але це працює у різні сторони. Скажімо, ми знаємо історію Миколи Хвильового. Але і зі своїм минулим ми так само поводимося дуже обережно і не завжди піднімаємо такі теми. Як ти думаєш, чому?

Щоб зрозуміти зрозуміти таких постатей, як Хвильовий, потрібні комплексний підхід та інтерес до історичних фактів і контекстів. Є й ті, кому закидають те, що вони вижили – йдеться про, наприклад, Миколу Бажана чи Павла Тичину. І для того, аби зрозуміти, якими вони були людьми, треба читати їхні тексти, історичні розвідки про цих авторів, занурюватися в контексти і намагатися розуміти їхній час.

"Чому Росія убиває поетів?" Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді
Павло Тичина. Колаж Суспільне Культура

Мені колись дуже сподобалася думка Влада Троїцького про те, що у будь-якому живому організмі є ті невідомі, які не скорочуються. Якщо всі невідомі скорочуються, то організм мертвий. Так само сьогодні ми можемо говорити про те, що маємо багато людей з дуже різними контекстами. Дуже довго ми були позбавлені права і можливості бачити всі наші контексти уповні, і, можливо, саме це відгукується нам сьогодні.

Наприклад, ми з Настею Євдокимовою записували розмову про пам’ять і музеї, яка крутилася довкола постаті українського модерніста Федора Кричевського. Я брала у бібліотеці радянські видання Кричевського десь 1950-х років, які з’явилися через кілька десятків років після того, як про Кричевського "примусово" забули після його голодної смерті за мольбертом в Ірпені. Мені було дуже цікаво побачити, як пишуться біографічні довідки до таких видань або як формується перелік виставкових проєктів, у яких він брав участь. Скажімо, відомим є той факт, що у 1928 році центральна частина однієї з найвідоміших картин Кричевського, триптиху "Життя", що брала участь у Венеційський бієнале і отримала досить теплі відгуки, зовсім не була згадана у радянських книжках пізнішого часу. Тут, звісно, можна домислювати. Але коли я дивлюся на це з позиції 2023 року, я собі уявляю, що занадто було би круто для українського модерніста бути згаданому в контексті Венеційської бієнале. Уже немає людей, які могли б надати мені конкретну відповідь, чому цей факт був викинутий із біографічного переліку. І це також розмова про повноту контексту і вміння побачити у ньому найважливіше.

"Чому Росія убиває поетів?" Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді
Триптих "Життя" (Любов, Сім'я і Повернення), Федір Кричевський, 1927 рік

Коли ми говоримо про таких постатей, як, скажімо, Хвильовий, для мене це розмова ще й про особистий стосунок до своєї культури. Якщо його немає, якщо ти не любиш свою культуру, мабуть, дуже легко розкидатися митцями. Можна, мабуть, думати і говорити з дивану про те, що чиясь біографія недостатньо хороша, і, мовляв, без них обійдемося — як це відбувається у контексті критики Хвильового чи Бажана. Але я обійтися без них не можу. Й у своїй роботі я робитиму все для того, аби такі постаті звучали, адже для мене це автори найвищого ґатунку.

Оскільки я працюю зі своєю культурою, мені дуже важливо, щоб різні постаті співіснували в каноні. А коли ми говоримо про те, що ці постаті складні, я бачу в цій дискусії велику користь. Бо саме зі складнощами ми зустрічаємося і під час війни, а отже маємо шанс, опираючись на досвід тих, хто був до нас, зрозуміти щось у тому, що відбувається тут і тепер.

Про сміливість говорити

Але ж ці всі розмови та дискусії — ще й про сміливість говорити. І подеколи ми стикаємося з речима, які нас шокують і викликають оніміння. Це не про замовчування, але зрештою через неможливість добрати слів та критики це мовчання впливає на подальший розголос чи дискусію.

Я думаю, що сьогодні дуже важливо фіксувати. Цю потребу я відчуваю у своїй щоденній роботі у виданні The Ukrainians. Також мені близька метафора назва програми, натхненником і ініціатором якої став Тімоті Снайдер у Інституті гуманітарних досліджень у Відні, Documenting Ukraine, яка підтримує українських митців та журналістів, чия діяльність певним чином стосується фіксації війни. Днями я дивилася фільм Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі" і мені сподобалася проста фраза з цього фільму: "Це все речі, які організм хоче якомога швидше забути, але камера не дасть мені це зробити". І я думаю, ми всі на різних рівнях відчуваємо це забуття й одночасну його неможливість, якщо відбувається певна документація, можливо, ми робили якісь нотатки про свої стани чи спостереження у найгостріші моменти впродовж минулого року.

Читати також: Мстислав Чернов: "Кадри, вирвані з контексту — це те, де починається маніпулювання сенсами"
"Чому Росія убиває поетів?" Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді
Богдана Неборак та Анастасія Євдокимова. Запис подкасту "Наразі без назви" у Івано-Франківську. Антон Сорочак

Коли я дивлюся на свої записи, розумію, що забула майже все. Але направду я записувала якісь речі, які дозволяли мені заземлитися. І саме вони повертають мене у певні стани, не можу сказати, що травматичні, але скоріше вони нагадують мені складну комбінацію почуттів певного періоду. Наприклад, добре пам’ятаю, як приготувала дріжджові пиріжки з капустою для мого нині покійного дідуся. Він дуже любив такі пиріжки. Тоді всі говорили, що потрібно робити світломаскування. Я була у Львові зі своєю родиною і також світломаскувалася. Як сьогодні пам’ятаю, що ввімкнула собі якусь таку бліду мамину лампу для читання на кухні, зашторила вікна, увімкнула документальний фільм про радіо Української повстанської армії "Афродита". Слухала цей фільм і ліпила пиріжки. Я відчувала, як тісто в руках росте, і перше відчуття, яке в мене було, — це відчуття зв'язку з реальністю. У мене це якось досить детально описано у нотатках телефона. І навіть зараз, коли я тобі про це розповідаю, згадую комплекс переживань.

Читати також: "Українська література була літературою спротиву, а не колаборації". Віра Агеєва про оперу "Ярослав Мудрий"

Якщо узагальнити, я не досить певна, наскільки ми можемо сьогодні впоратися з цим насильством і наскільки це зможе зробити моє і твоє покоління. Але ми можемо фіксувати те, що відбувається, і те, що ми відчуваємо. Коли я говорю з письменниками, багато хто мені розповідає, що зараз багато працює з документальними жанрами, адже вони найчесніші, вони дозволяють зберегти те, що реально сталося, і те, що пам’ять може захотіти витіснити. Але, фіксуючи, ти не даєш цьому бути забутим.

Я думаю, ми все ще у процесі травматизації, тому нам важливо збирати. Інша річ, що жити відкладеним життям, як ми зрозуміли, теж не дуже хороша ідея. Уже минув рік повномасштабної війни і впродовж цього періоду я сама собі говорила, що я розберуся з якимось жахливим враженням пізніше, пізніше з’ясую, як це працює зі мною. Але сьогодні розумію, що багато пережитих речей стають такими зібганим клоччям паперу всередині. І виникає питання, як з цим працювати? Тому важливою є психотерапевтична допомога в цивільному житті. Я говорила про це з кількома фахівцями і мені пояснювали, що психотерапевти, коли вони працюють під час воєнного стану з людьми, яких вивезли із зони активних бойових дій, можуть робити зовсім інші речі, які заборонено робити у роботі поза воєнним станом (наприклад, дають конкретні поради), або підштовхують людину до низки дій під час подальших сесій.

Про писання та дистанцію

Але мені здається дуже важливим те, що ти сказала про оце розуміння і потребу невідкладання, яка потребує дистанції. Власне, питання про те, чи може письмо вибудувати дистанцію, стати вправою із пошуку необхідних слів, навіть якщо вони тимчасові?

Я думаю, письмо й інші жанри точно здатні. І насправді ми бачимо зараз по наших журналістах, митцях та письменниках, як вони використовують все те, що напрацьовували до 24 лютого. Якщо вони продовжують працювати у своїх сферах, то увесь багаж зробленого за дуже багато десятиліть допомагає їм бути максимально ефективними. Звичайно, є люди, як, наприклад Артем Чех, які пішли на фронт, але навіть вони продовжують писати. Мені дуже сподобалася думка адвокатки Лариси Денисенко, яка працює з жертвами воєнних злочинів в Україні й зокрема жертвами сексуального насилля. У фейсбуці вона написала, що потрібно завжди добре оцінювати свій внутрішній стан. І якщо ти відчуваєш себе менш-більш ресурсним для того, аби рефлектувати чи комунікувати, то це варто робити. Якщо цього ресурсу немає, слід відмовлятися. Бо насправді це теж своєрідне правило воєнного стану: дуже важливо зберегти людину. І необхідно зберігати себе.

Читати також: "Мені знову снилося, що я цілувався": письменник і військовослужбовець Артем Чех про будні війни

Ми часом бачимо людей, коли їхнє блискуче і талановите ремесло рятує їх сьогодні. Бо ремесло — це передовсім практика, яка напрацьовувалася. Отримуючи нові враження від того, що коїться довкола, вони можуть відчувати, як це ремесло працює на них, їм вже не треба продиратися через намагання навчитися писати. Хоч дійсно існують і інші приклади, коли письмо стало тим самим насильством, вони відчувають певне безсилля перед словом, і не те, щоб вдаються у мовчанку, але перебувають в стані, коли неможливо знайти для них правильні слова. Як гадаєш, як ця практика мовчання та стишування позначиться на літературі? Чи варто говорити про певні тексти, які не змогли відбутися?

Усе дуже індивідуально. Хтось дійсно пише дуже багато, хтось не може писати. І ми як читачки з тобою можемо говорити про власні читацькі досвіди. У мене є знайомі, які досі нормально не почали читати художню літературу. Я до повернення в читання дуже свідомо підходила.

За місяць до вторгнення у The Ukrainians проходив читацький клуб за участі Артема Чеха. Ми з нашими читачами і читачками обговорювали його роман "Хто ти такий?". Артем доволі радісно ділився тим, що працює над новим романом, дія якого розгортається у Північній Америці, тож це трохи вестерн. Словом, він був тоді дуже цим натхненний. Але коли я писала інтерв’ю для весняного випуску Vogue, я запитала Чеха про те, як у нього просувається роман. Він відповів, що на жаль, у тій самій точці, як і тоді, коли ми говорили рік тому і лишалося зовсім небагато. Врешті він додав: "Я дуже хочу його дописати. І зрозуміло, що за інших обставин, очевидно, ця книжка, може, навіть була би в наших з тобою руках". Але і сьогодні її немає. Знаєш, я така людина, яка і особисто, і в роботі не любить умовного способу. Мені дуже сподобалася колись назва книжки Тоні Джадта "Коли змінюються факти". Здається, він взяв цю цитату з Лешека Колаковського або з когось із його друзів. Повністю це звучить так: "Коли змінюються факти, я змінюю своє ставлення до них". От у мене теж – факти змінилися, мене струсило, і я приймаю цю нову реальність і вже маневрую в ній. Коли я починаю думати умовним способом, це впливає на мене деструктивно. Тому, коли я говорю назовні, особливо для іноземної аудиторії, завжди кажу про цю, назвемо її, "замовклу" культуру, про недоступні речі, такі, як постійна експозиція музеїв чи невидані книжки. Причин цього дуже багато, наприклад, неймовірне здорожчання усіх процесів, розбомблені склади видавництв і друкарні, які переважно на сході Україні. Усі ці речі міняють культурні процеси і це дуже важливо проговорювати. Водночас я не дозволяю собі зупинитися і міркувати, як би відбулося все в інакший спосіб. Тому я дуже стараюся фокусуватися на тому, що може бути в майбутньому.

"Чому Росія убиває поетів?" Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді
Богдана Неборак та Анастасія Євдокимова. Запис подкасту "Наразі без назви" у NAMU. Данило Павлов

Про літературу воєнного часу

Ми з тобою розпочали розмову про насильство у літературі. Нещодавно я згадувала новелу "Камінний хрест" Василя Стефаника, яка розповідає про долю людини, що повертається з війни. Цей текст сьогодні читається жахаюче, адже по суті він про сьогоднішній день. Він про людину, яка стикається з величезним насильством на війні, і, повертаючись з неї, стикається з тим, що це насильство її доганяє і в мирному житті. Це і про адаптацію, і про близькість, і про повсякденність насильства. Чи помічаєш, що подібні теми повертаються в українську літературу?

Добрим референсом є саме період Першої світової війни, адже цей час непогано відрефлектований у ще досить вільному українському мистецтві. Я вже згадувала Федора Кричевського. Остання частина його триптиху – це якраз повернення сина з війни, який повертається поранений, без ноги, але маючи на собі Георгіївський хрест. Загалом триптих дуже контрастний, адже перша його частина — про любов (саме вона так нагадує "Поцілунок" Густава Клімта). Друга, центральна частина, — про родину. І ось власне третя — повернення. Нам є куди звернутися, аби почати тлумачити українське мистецтво у сучасних умовах.

"Чому Росія убиває поетів?" Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді
Федір Кричевський. Колаж Суспільне Культура

Нещодавно я мала розмову із шеф-редакторкою журналу Reporters Марічкою Паплаускайте, говорили про українських військових, які є темою чергового числа. Нам би хотілося бачити у журналі дуже різних військових. Це не питання про героїв чи не героїв — ми б не хотіли акцентувати увагу на героїзмі, але на особистостях.

Я переконана, що культура даватиме відповіді на важливі запити, бо цих запитів і людей, які потребують добре поставлених питань, дуже багато. До початку вторгнення у нас уже було неймовірно багато ветеранів війни, а зараз їх ще більше. Мені не видається, що українська культура ці теми замовчує. І якщо говорити про літературу, то за останні три роки премію "Книга року ВВС" отримували письменники, які так чи інакше пов’язані з фронтом. Вони або служили і воювали, або були парамедиками, або були активними волонтерами. І коли три роки поспіль одну з ключових літературних відзнак в Україні отримують такі люди, то це все-таки про щось свідчить.

Читати також: "Жіночі голоси про російську війну звучатимуть нарівні з чоловічими" — літературознавиця Ірина Ніколайчук

Чи може воєнна література, написана військовими та парамедиками, слугувати аргументом на користь України на міжнародних і правозахисничих дискусіях? Як розповідати ці історії за межами України? Як перекладати такий досвід для тих, хто ніколи його не мав?

Знаєш, найцікавіші для мене романи про Другу світову війну з’явилися задовго опісля, а не одразу. Наприклад, я дуже люблю Курта Воннеґута "Бійня номер п'ять", але також мені страшенно подобається "Англійський пацієнт" Майкла Ондатже.

Насправді це книжки, які мало пояснюють, хто хороші хлопці, а хто погані, більшою мірою вони розкривають трагедію людини, в чиє приватне життя вторгається війна і руйнує його. Саме в приватному житті є ця твоя свобода вибору, є ці твої права людини, є все те сокровенне, що ми так бережемо і через що ми взагалі намагаємося визначити, хто ми такі. Сьогодні для мене важливим однозначно прикладом є "Інтернат" Сергія Жадана, і я дуже тішуся, що він перекладений всіма ключовими мовами, і це мені значно спрощує взаємодію з різними іноземцями. Водночас, навіть якщо говорити про "Інтернат", то там теж немає такої однозначності, яка б могла пояснила онтологію російського зла.

Мені складно сказати, чи література може виконати дипломатичну функцію, але, мені здається, вона може робити дещо інше: показати нас як спільноту цікавих, мислячих людей, які можуть пропонувати нетривіальні ідеї. Наприклад, так, як це робить Жадан у "Інтернаті", показуючи те, чим є "сіра зона", як воно цивільному переходити лінію фронту і як змінюється твоє самовідчуття у цьому процесі.

"Чому Росія убиває поетів?" Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді
Валентин Кузан

Насправді у нас дуже багато таких нетривіальних голосів, і я би дуже хотіла, аби вони звучали гучніше і були більш присутніми в іноземних медіа. Але дуже класно говорить Женя Лопата з Meridian Czernowitz, коли каже, що, на жаль, головний стереотип полягає в тому, що українська література все ще обмежуються чотирма іменами – це Андрій Курков, Оксана Забужко, Юрій Андрухович та Сергій Жадан.

Мені б дуже хотілося, аби з’являлося більше нових голосів, щоб вони стали достатньо цікавими для західних редакторів і теж представляли нову літературу і нові видання для західного читацтва. І, наприклад, якщо б у них з’являлася книжка, то про неї писали у The New York Times, або The Atlantic, або у The New York Review of Books; чи чиїсь вірші або оповідання будуть опубліковані на Нью-Йоркері. Усі ці речі впливають на присутність українського літературного контексту в іноземному дискурсі. І тому мені би хотілося, аби ця доволі непробивна стіна нарешті взялася видимими тріщинами.

Читати також: Викриття псевдонауки та криза інституту експертності. Інтерв'ю з Тамарою Гундоровою

Рима до Івана Багряного

Я пам’ятаю, коли брала до рук англомовне видання Станіслава Асєєва "В Ізоляції", була здивована тим, як він розповідає про повсякденне насильство, про історію міста, яке поглинає пітьма. Це зовсім не абстрактні речі, він наводить дуже багато прикладів того, як це позначається на щоденному житті.

Щодо Асєєва мені здається, як би це банально не звучало, але це теж розмова про стійкість колоніальної точки зору на певні процеси, регіони та явища. Бо якщо ми визнаємо, що Росія на території України зробила концтабір "Ізоляція", то це про ті речі, з яких ми починали розмову – потрібно розшукувати контекст, розбиратися, як Росія дійшла до такого життя, чому вона на території іншої країни влаштовує концтабори і пускає за допомогою телефонних апаратів струм по тілу журналістів. Такі речі не з’являються на рівному місці.

"Чому Росія убиває поетів?" Богдана Неборак про культуру, яка шукає відповіді
Іван Багряний. Колаж Суспільне Культура

І коли думаєш про це і починаєш говорити, виникає багато додаткових дискомфортних розмов, які насправді мають звучати із зали суду. От тільки коли мова йде про обговорення у медіа, це вимагає людської мови, а людською мовою про це все говорити непросто, бо доводиться визнавати, і визнавати у тому числі свої помилки. Я захоплююся витримкою Асєєва, який їздить по всьому світу і продовжує говорити про свій досвід. Я запитувала його в інтерв’ю, як він може це робити. Він казав, що просто ставиться до цього як до роботи. І я приймаю його відповідь. Водночас, коли я дивлюся на Асєєва і те, як йому вдається поширювати правду про "Ізоляцію", я не можу не думати про твір української літератури, який абсолютно римується із "Світлим шляхом" – це, звісно, "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. У дуже схожій манері, правда більш белетристично, автор пояснює суть і структуру російських радянських таборів. Багряний робить це раніше за Солженіцина, який вже потім збере всі лаври та отримає Нобелівську премію і врешті пізніше скаже, що Україна є невіддільною частиною Росії. Коли Багряний писав свій роман, його ніхто не слухав.

Читати також: "Війна не прийшла у свідомість українців". Письменник Станіслав Асеєв про окупацію Донбасу та полон

Ми з Настею Євдокимовою мали епізод подкасту "Наразі без назви" саме про Багряного. Я тоді шукала якісь матеріали про нього і натрапила на цікавий документ органу Палати представників Конгресу США, яка діяла в Америці під час Холодної війни. Це матеріал про репресії митців у СРСР від 1959 року. Багряного запитують про те, чому СРСР переслідувала митців значно суворіше, ніж інших злочинців. І Багряний пояснює, що радянський режим розумів, що письменники небезпечні, тому що вони можуть впливати на велику кількість населення. От знаєш, ти отримуєш пряме чітке питання і на нього дуже чітку відповідь. А далі ти розумієш, що американці уже  років 50 чи 70 вміють сформулювати це питання. Але, на жаль, оскільки тоді ставлення до Росії після Другої світової війни було геть інакше, ніж нині, ніхто Івана Багряного великою мірою не був готовий слухати.

Внутрішньо я радію за успіхи книжки Асєєва ще і тому, що розумію, що ті ідеї, які прописував раніше Багряний, сьогодні отримують часткове озвучення у словах Станіслава Асєєва. Навіть якщо Асєєв зовсім цього не замислював, він відкрив важливі речі про Росію, які раніше відкрило зовсім інше покоління українських інтелектуалів, і у такий спосіб вони нарешті зазвучать.

Про постколоніальну критику

Повернуся до тексту Павличко. У своєму тексті 1999 року вона пише, що Україна — це типова постколоніальна країна. Тоді у неї це не викликає сумнівів. Натомість сьогодні ми бачимо дуже багато розмов про те, чи є Україна постколоніальною. Моє перше питання полягає у тому, як ти гадаєш, чому в якийсь час дискусія про постколоніальне замовкла чи скоріше була стишеною? А друге – вона пише про насильство як про метафору. На твій погляд, метафору чого?

Я почну з постколоніалізму. Мені здається, що все-таки постколоніальна теорія в Україні була найкраще розвинута саме в літературознавстві. І ці розмови не замовкали, адже багато дослідників використовували цю теорію у своїх роботах – це, наприклад, Віра Агеєва і Тамара Гундорова. Насправді їх і об’єднує з Соломією Павличко те, що усі ці дослідниці є представницями одного покоління, вони працювали в одних і тих же бібліотеках, товаришували, були в добрих стосунках. Проте я би тут ще зазначила, що все це пішло з феміністичної теорії, яку Соломія Павличко "привезла" з Північної Америки до України. Свій перший семінар, пов’язаний з феміністичною критикою, Павличко провела на базі Могилянки десь на початку дев’яностих. Це було ще у той час, коли на слово "фемінізм" люди з пристойною освітою могли підіймати брови. Але вона змогла тоді це нормалізувати. Так само вона зробила із теорією постколоніалізму. І врешті саме вона була тією людиною, яка видала українською Еву Томпсон. Тому, я б сказала, що тема постколоніалізму була присутня в українському публічному  дискурсі з тої миті, з якої це стало можливо – тобто з початку 1990-х. Просто зараз це стало цікаво всім, багатьом людям стало цікаво, а що це таке. Стало цікаво переосмислювати. І це, знаєш, теж така цікава річ часу війни: війна — це період дуже великих змін, яких часом навіть не бажав і не прагнув, але вона дозволяє поставитися до цих змін легше.

Читати також: Час повертати мистецтво. Розмова з Ельмірою Аблялімовою, Тетяною Філевською та Яною Супоровською

Коли сказати про насильство як метафору, я думаю, що це пряма аналогія есеїстики 1960-х–1970-х Сьюзен Зонтаґ, яка у 1978-му публікує свій знаменитий текст "Хвороба як метафора". Я довгий час підходила до теми насильства не як до категорії культури, а скоріше з коментарів до Кримінального кодексу і, можливо, постанов пленуму Верховного суду. Це було зумовлено моєю освітою, але згодом, звісно, зрозуміла, що це ширша категорія. Судячи з того есею Соломії Павличко, про який ми говоримо, йшлося про те, що насильство може охоплювати ті речі, про які ми навіть не мислили. У тексті вона лише окреслює окремі приклади цього, беручи до аналізу класичні твори і показуючи, що в них це насильство присутнє, але часто не було обʼєктом інтерпретації.

Я думаю, що цю книжку про насильство у культурі в будь-якому разі комусь доведеться написати. Питання у тому, хто матиме для цього належний бекграунд і такий обшир мислення, який дозволить написати щось подібне. Бо я часто перечитую Соломію Павличко і мене вражає прозорість її думок з одночасним відчуттям рівня її інтелекту. Вона дуже розумна, але при цьому не намагається бути незрозумілою. Мені дуже бракує цього тексту Соломії Павличко.

Тут я говорю без умовного способу. Я просто розумію, що вочевидь вона би його написала, якби жила далі.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок