Чи може театр сміятися під час війни? Розповідає Наталка Ворожбит

Чи може театр сміятися під час війни? Розповідає Наталка Ворожбит

Чи може театр сміятися під час війни? Розповідає Наталка Ворожбит
. Facebook / @natalia.vorozhbyt

Ірина Славінська в ефірі програми "На часі. Культура" говорила з драматургинею, авторкою сценарію до фільму "Кіборги", режисеркою фільму "Погані дороги" Наталею Ворожбит – про її переживання війни, а також про те, чи можна писати комедії у воєнні часи.

Про "Театр Драматургів"

Є проєкти, ініціативи, ідеї, які мали би здійснитися в лютому, березні, в інші місяці 2022 року, але через початок повномасштабного російського вторгнення довелося їх відкласти. І один з тих проєктів – "Театр Драматургів", який мав початися в березні. Що це за проєкт?

Ми давно мріяли з колегами-драматургами про свій театр, присвячений виключно сучасній драматургії. Де б створювалися нові тексти, де б якісь були лабораторії, театральна школа.

Урешті-решт якимось дивовижним дивом Максим Курочкін, який більше всього проявив ініціативи для створення цього театру, знайшов кошти і людину, яка нам допомагала знайти приміщення на Подолі. Ми об’єднали двадцять сучасних українських драматургів, створили організацію, придумали назву, концепцію театру. Весь останній рік робили там ремонт і вже провели кілька заходів восени і в грудні.

Створювали невеличкі тексти, переважно це такі монологи, мініп’єси. Кілька заходів показали, наскільки люди чекають на таке місце, як важливо мати такий живий театр. Був завжди класний відгук – навіть без реклами приходило багато людей.

Наталка Ворожбит
Театр Драматургів мав відкритися 12 березня 2022 року. Фото: Театр Драматургів / Facebook

Відкритися збиралися 12 березня проєктом "Тиск". Це могли бути найкращі відібрані тексти на цю тему від українських драматургів (і не тільки тих, що створили цей театр). У нас був план на рік вперед, які вистави ми хочемо ставити, – у нас їх достатньо багато на всіх.

Потім наш художній керівник Максим Курочкін пішов на фронт. Коли він повернувся з пораненням у червні, теж відбулось таке напіввідкриття.

І крім цього, в різних театрах світу, починаючи після 24 лютого, проводяться читання "Театру Драматургів". Це завжди збір коштів на благодійність для України, для української армії і для українських митців.

Театр як мистецтво може дуже швидко реагувати на події у світі.

Чим цей "Театр Драматургів" за задумом мав відрізнятися від будь-якого театру?

Він мав бути незручним, некомфортним, епатувати, шокувати, говорити на гострі, можливо, неприємні теми. Тобто це театр без цензури, театр експерименту, де ти дійсно можеш попередити, що тут будуть використовуватися різні шокуючі чи відверті історії.

Театр як мистецтво може дуже швидко реагувати на події у світі – набагато швидше, ніж кіно, бо кіно — це довгий процес. У театрі це можна зробити за місяць, а то і менше.

Тобто ми створили середовище для українських драматургів, акторів, режисерів, які будуть постійно спілкуватися і розвивати театр. На мою думку, тільки так він і розвивається – коли ти постійно з однодумцями, у тебе конкуренція, ти щось вигадуєш, щось робиш. Уся співпраця разом, як і разом відбувається пошук рішень. Багато режисерів залюбки готові так працювати, багато – ні. Театр різний, має буде різним. А цей такий і в цьому його особливість.

Наталка Ворожбит
Фото: Театр Драматургів / Facebook

Яким має бути театр під час війни

Уже ми заговорили, що театр може набагато швидше реагувати на актуальні події. Тут, напевно, можна поставити запитання: на твою думку, яким має бути (чи мав би бути) театр нинішнього дня в Україні, яка переживає повномасштабне вторгнення Росії і має вже ці пів року 8-річної війни, яка почалася в 2014-му?

Він має бути дуже мобільним і легким на підйом в умовах мінімалізованого фінансування та швидкості подій, як відбувається.

Часто говорять, що рано говорити про війну. Треба, щоб пройшов час, саме тоді ми відрефлексуємо, напишемо великі п’єси, поставимо великі вистави. Це все правильно, але зараз ми повинні не забувати, що час змінюється – кожного дня нові новини.

Для театру важливо фіксувати процеси, які відбуваються в суспільстві, миттєво говорити про них. Це завжди розмова про те, що нас турбує зараз. Сьогодні це турбує, а завтра ми говоримо про це в театрі.

Як ми робили щоденники Майдану, коли вийшли на Майдан, а наступного дня зібралися і почали записувати все, що ми думаємо, що ми відчуваємо з цього приводу. Потім нам, можливо, було десь і соромно за те, що ми тоді відчували, ми були тоді досить наївними. Але це таке гарне вивчення людської поведінки і психології під час таких непростих подій. Важливо себе вивчати.

Ці твори, ці п’єси мають бути страшні, смішні?

Я завжди за поєднання і страшного, і смішного, це мій улюблений жанр. Ще одна моя улюблена оцінка сучасного тексту – це вибрати такий текст, на який не можна запросити батьків, тому що вони щось таке почують, будуть так шоковані цією правдою про свою дитину чи про світ, який вона описує.

Це виклик – робити маленьке кіно

Про прем'єру короткометражки "Are You Ok?" в Локарно

Продовжимо розмову іншими мистецькими проєктами, які сьогодні допомагають краще говорити про Україну назовні. Для мене, наприклад, важливою була новина про те, що на відкритті кінофестивалю в Локарно відбулася прем’єра короткометражки "Are You Ok?" чи "Ти ок?" ("У тебе все гаразд?") Наталії Ворожбит. Що це за фільм? Здається, він є частиною якогось більшого проєкту?

Коли я в березні виїхала з сім’єю в Австрію, то було таке відчуття, що ти не приносиш користі, а просто рятуєш сім’ю і себе. Саме тоді директор фестивалю в Локарно запропонував мені взяти участь у цьому проєкті: 10 режисерів з усього світу мали б зняти 4-хвилинний фільм до 75-річчя фестивалю на тему "Листівка з майбутнього".

Тоді це мені допомогло впоратися з відчуттям безпорадності. Ти починаєш в чужій країні готуватися до зйомок, шукати людей, можливості, змушуєш себе придумувати історію. Ти не спостерігаєш за тим, що відбувається в країні – ти спостерігаєш за тим, що відбувається поза країною з нами з усіма. Зустрічаєш безліч біженців, в основному біженок з дітьми, з сім’ями. Це теж досвід, я його намагалася дослідити і в чотирьох хвилинах розповісти про зіткнення української біженки з європейським світом, який ми колись так ідеалізували.

Я як режисерка дуже дивно починала і з самого початку зняла повний метр. Потім другий почала знімати і майже зняла. І тут маленьке кіно – 4 хвилини, і це має бути така концентрація. Це виклик – робити маленьке кіно.

Наталка Ворожбит
Прем'єра короткометражного фільму Наталки Ворожбит "Are You Ok?". Фото: Наталка Ворожбит / Facebook

Про долю фільму "Погані дороги"

Фільм "Погані дороги", який після початку повномасштабного вторгнення показується в різних країнах, є певною мірою одним з голосів країни, інструментом культурної дипломатії. Але він допомагає говорити про цю війну, якщо допомагає. По-твоєму, допомагає чи ні? Як загалом його сприймають, як його бачать?

Як фільм, так і п’єса читаються теж дуже багато, кожного дня відбуваються якісь читання. У мене змішані почуття. З одного боку, цей фільм був знятий про події 2014 року, і вони відрізняються від подій сьогоднішніх. Не впевнена, що всі глядачі це усвідомлюють. Тому, можливо, іноді це не заважає зрозуміти ситуацію в Україні, але й не допомагає. Мені здається, треба перед кожним показом додати передмову, що ситуація зараз відрізняється, все стало зовсім по-іншому.

Я у фільмі перш за все досліджувала стосунки українців в Україні, які були настільки вражені тим, що відбулося, настільки вражені своєю реакцією, своєю поведінкою, що ми різні, що у нас різні думки. Зараз ми за 8 років пройшли великий шлях і вже українці усвідомили, хто справжній ворог і що насправді відбувається.

З іншого боку – ми всі знімали фільми про 2014-2015 роки до цих подій, і добре, що у нас є ці фільми. Бо що б ми зараз показували? Якби ми не зняли цю достатньо велику кількість фільмів, то нам би не було зараз що розповідати про початок війни. Це, мені здається, якраз плюс.

Наталка Ворожбит
Кадр з фільму "Погані дороги" Наталки Ворожбит. Facebook

Про новий фільм "Демони" з Русланою Писанкою

Говорячи про ті роботи, які хочеться доробити, я, наприклад, читаючи твій допис після появи новини, що померла Руслана Писанка, більше змогла дізнатися про роботу над фільмом "Демони", і, можливо, варто так само трішки про нього розповісти. Наскільки я розумію, зараз ця робота не ведеться чи вже ведеться?

Ми зняли 95% фільму, залишилося кілька знімальних днів. Після 24 лютого ми їх перенесли на кінець літа, але як грім серед ясного неба – актриси не стало.

Кілька тижнів ми оговтувалися. Потім я сіла і зрозуміла, що зобов’язана перед пам'яттю Руслани, яка не знімалася в головних ролях в українських фільмах при своєму величезному потенціалі, цей фільм дозняти. Зараз шукаємо рішення, як це зробити. Ми їх майже знайшли і будемо продовжувати працювати над картиною восени.

Що це за жінка, яку зіграла Руслана Писанка у своїй першій головній ролі на українському кіноекрані?

Я її називаю про себе "Ніна – пострадянська Україна". Події відбуваються в 90-ті роки, ця жінка народжена в Радянському Союзі, але в українському селі: гоголівські місця, Полтавщина. Там і глибоке коріння, українське, містичне, а з іншого боку – нашарування всіх тимчасових, але дуже сильних ідеологічних пластів. Це така комбінація, але ця жінка при цьому могутня, сильна, яскрава, харизматична і дуже, можна так сказати, сучасна.

Але відьма зазвичай має щось робити. Якщо ти відьма, ти можеш себе зробити не те, що щасливою, але щось придбати. Ні, вона не така. Вона вміє закохуватися, віддавати. Вона дуже український типаж, але дійсно час, в якому вона живе, має значення.

Це насправді про стосунки. В українське село приїжджає загадковий росіянин, який себе називає письменником. Такий ввічливий, тихий, молодший за неї. У них починаються бурхливі стосунки. Він у ній відчуває таке джерело життя, адже вона дуже вітальна, енергійна. Найсмачніший борщ, найсмачніша самогонка. Поступово ти не помічаєш, коли він починає її бити. Така метафора стосунків України і Росії, хоча п’єса була написана в 2005 році – але ж нічого не змінилося.

Сподіваюсь, що прем'єра "Демонів" відбудеться у 2023 році.

Наталка Ворожбит
19 липня на 57-му році не стало відомої української телеведучої та акторки Руслани Писанки. Однак до цього вона встигла знятися у новому фільму Наталки Ворожбит. Фото: Наталка Ворожбит / Facebook

Як війна може вплинути на українське кіно

Мені здається, було би добре договорити про те, як не тільки тема, але самі обставини війни можуть вплинути на українське мистецтво. Про театр ми трошки поговорили, пропоную далі поговорити про кіно. Кінематограф – це індустрія доволі дорога. Кіно коштує грошей. Навіть якщо так, на хлопський розум, подивитися, можливо, не факт, що український бюджет буде готовий виділяти гроші на зйомки нових фільмів. Як ти бачиш майбутнє індустрії в найближчий час?

Не оптимістично. Я думаю, що ніхто не буде виділяти гроші на українське кіно найближчі роки. Тому важливо працювати в копродукції – зараз дуже багато європейських грантів, інституцій різних, зацікавлених в підтримці українських кінематографістів. Знову ж таки, Netflix оголосив грант – вони готові профінансувати 60 проєктів на етапі розробки сценаріїв.

Треба за це хапатися, тому що це дуже важливо і для нас, і для світу. Таким чином ми, по-перше, розширюємо свою підсвідомість, виходимо за межі українського ринку, де ми товклися, один одному наступаючи на ноги. І тут змагання в найвищій лізі, ми виходимо на міжнародний простір, де можемо багато чому навчитися. Ми потім повернемося і принесемо цей досвід.

Світова кіноіндустрія знає нас, розуміє, скільки у нас талановитих і крутих кінодіячів. І зараз вони дивуються, що ми можемо. Можемо, наприклад, дуже багато працювати заради ідеї, без перерв на їжу.

Що таке, в принципі, мистецтво? Це перш за все досвід, яким ми ділимося в певний мистецький спосіб. І нам є чим ділитися. Думаю, що ми пізнаємо Європу, пізнаємо світ, а вони пізнають нас через таку співпрацю. У цьому є перспектива для українського кіно.

Наталка Ворожбит
Наталка Ворожбит. Facebook

Якщо говорити про глядачів і глядачок, що люди можуть хотіти від нових українських фільмів? Знову-таки, ми говоримо про обставини, коли йде війна.

Очевидно, що в країні показувати зараз такі фільми, як "Погані дороги", зайве. Зайвий раз травмувати людей, які і так травмовані на 100%. Цей фільм розрахований на глядачів поза Україною, які мають хоч трохи розуміти контекст. Сказати, що всі побіжать на комедію, наприклад, – не дуже.

Я нещодавно сіла і попросила скинути мені щось подивитися – мені якісь комедії накидали, які я подивилася по 10 хвилин. У результаті подивилася документальний фільм про "Будинок "Слово"". Мені воно так відгукнулося, було так цікаво і важливо. Там не було якоїсь сучасної жесті, агресії, це не про сьогодні, але про сьогодні. Це про нас, це наша історія і дуже важлива інформація.

Мені важливо, щоб мене фільм спонукав думати. Я не хочу, можливо, страждати в кінотеатрі, бо і так страждань вистачає, але, щоб мене це спонукало думати і було прив’язано якось до того, що відбувається. Це особливо для мене. А глядач різний. Хтось чекає на комедії і буде щасливий, і вдячний.

Як сміятися під час війни

Якщо ти розсмішив під час війни, то зробив дуже добру справу

Поставлю запитання, апелюючи до того, про що ми на початку нашої розмови говорили, – про те, що цей матеріал так чи так може призвести до створення чогось страшного, смішного. Ця взаємодія – страшного зі смішним, трагічного зі смішним – це щось, що мене, наприклад, безкінечно дивує. Тому поставлю запитання в лоба: як сміятися під час війни?

Ми ж не хочемо померти, тому маємо сміятися. По-перше, це самозахист. Людина захищається, в неї спрацьовує інстинкт самозбереження. Вона може помітити смішне в драматичному – це теж ознака людини, яка хоче жити, яка прагне до розвитку, а не хоче гинути.

Були читання, які я особисто влаштовувала у Відні: я взяла щоденники наших драматургів після 24 лютого. І змонтувала їх таким чином, що "тут плаче, а тут сміється". Талановита людина бачить смішне, вона підмічає це на фоні. Це і є основа драми, коли відбувається зіткнення несумісних речей – страшного і смішного. Це правильно: і сміятися треба, якщо є можливість. Якщо ти розсмішив під час війни, то зробив дуже добру справу.

Віденська публіка це сприйняла дуже уважно, але вони відсторонені – це не Польща, не Прибалтика. Але вони намагалися зрозуміти. Їх не треба постійно залякувати, треба десь розсмішити, десь показати, як ми самі над собою іронізуємо, а значить, з нами можна розмовляти, ми нормальні.

Наталка Ворожбит
Наталка Ворожбит. Фото: Наталка Ворожбит / Facebook

Як митцю не бути безпорадним під час війни

Коли воювати йде еліта нації – це свідчення того, що ми боремося за праву справу

Щоб закінчити нашу розмову, я так само згадаю про те, що звучало на початку – про певне відчуття власної безпорадності, коли почалося вторгнення. Як митцю чи мисткині під час війни можна не бути безпорадним чи безпорадною?

Можна себе втішати тим, що ти зараз накопичуєш досвід, і потім із цього пережитого зможеш створити якийсь дуже важливий мистецький продукт – це для тих, хто вже зовсім безпорадний і не може нічого писати. Це, напевно, нормальний психологічний стан і не всі активні.

Я дивлюся, що когось розриває, не може – кожного дня якісь пости, кожного дня якісь дії, вчинки. А хтось замовчав, тому що він не може все пережити. І це шлях. Тому не треба себе за цю безпорадність картати, воно потім якось вистрелить.

Чому так багато митців і не тільки митців, — насправді я бачу, що це стало і з істориками, і з науковцями, — пішли воювати зі зброєю в руках?

Це абсолютно всі вмотивовані люди, які вірять у те, що вони роблять, вірять в Україну, ідуть її захищати – всі, кого я знаю, їх дуже багато. Цим ми і відрізняємося. Тому що багато років, що я прожила в Москві, у мене було велике коло спілкування. Ніхто з них не на війні, ніхто близько там не є. Для них це все одно хтось, десь, якісь хлопці з російської глибинки відправляють. А ми відправляємо своїх найдорожчих, близьких, ми еліту відправляємо. Це велика-велика різниця. Коли воювати йде еліта нації – це свідчення того, що ми боремося за праву справу.

Більше цікавого про українське кіно

Читайте нас у Facebook або Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

На початок