Репортаж із харківського показу фільму про будинок "Слово": мер, Жадан і сирени

Репортаж із харківського показу фільму про будинок "Слово": мер, Жадан і сирени

Репортаж із харківського показу фільму про будинок "Слово": мер, Жадан і сирени

2 липня в Харків привезли фільм Тараса Томенка “Будинок “Слово”. Нескінчений роман”. Це художнє кіно про українську інтелігенцію початку XX століття, яка проживала в будинку за адресою вулиця Культури, 9 у Харкові. Те, що починається, як богемна ідилія, поступово перетворюється на історію бездушного радянського терору.

Журналістка Суспільного Марія Бліндюк з’їздила з командою фільму в Харків та розповідає, як відбувся перший кінопоказ у місті від початку повномасштабної війни, чим здивував у своїй промові мер та як сприйняли подію харків’яни.

Виїхавши машиною о сьомій ранку з Києва, о другій годині дня ми вже були в Харкові. Дорогою продюсер фільму Пилип Іллєнко розповідав кулсторі про досвід на службі голови Держкіно та про життя Сергія Параджанова, з яким дружив його батько Юрій Іллєнко. Актор Геннадій Попенко, який зіграв у фільмі Михайля Семенка, всіх пригощає черешнею. На одному з блокпостів його впізнають як ведучого популярного в нульових шоу на “Новому каналі” – “За гроші”, жартують, що переживають, щоби він не згодував їм тарганів.

Показ фільму анонсували за день до події. Місце та час повідомляли тільки зареєстрованим глядач_кам на пошті – з міркувань безпеки. Місто обстрілюють заледве не щодня, й команда фільму не хотіла додавати ще одну локацію на мапи росіян.

Наскільки відомо, це був перший напівпублічний показ у Харкові від початку повномасштабного вторгнення Росії. Чи проводити подібні події в містах, де лунають вибухи щодня? Чи це “на часі”? Насправді найкращою відповіддю на це запитання стала реєстрація 160 людей до зали, розрахованої на 100.

Режисер фільму Тарас Томенко
Режисер фільму Тарас Томенко.

Команда фільму розповідає, що на фільм зареєструвався й мер міста – Ігор Терехов. Нагадаю – це той Терехов, який захищав проспект Жукова в Харкові від перейменування. Нагадаю – це той Жуков, який випробовував ядерну зброю над масовим скупченням людей. І от цей Терехов реєструється на показ фільму про будинок “Слово”, в якому були репресовані українські письменники на початку XX століття.

Згодом до зали проходить Сергій Жадан, у якого пізніше цього вечора має бути концерт. Загалом у Харкові відчувається життя, попри меншу кількість людей, ніж зазвичай. Повідкривалися заклади, на вулицях чисто, навіть залатані дірки від прильотів у асфальті, а вибиті вікна укріплені фанерами. Ті знайомі, з якими мені вдалося перетнутися, спраглі до подій та заряджені на волонтерство.

Глядач_ки в залі чекають на показ
Глядач_ки в залі чекають на показ.

Терехов таки приходить на показ. Він першим штовхає промову – російською – мотивуючи це тим, що всі нібито спілкуються в публічному просторі українською, а в побуті переходять на російську. Ми зі знайомими скептично перезираємося. Але потім відбувається, здавалося б, неможливе. Ігор Терехов проговорює, що до будинку “Слово” заселили найкращих українських письменників, мовляв, для комфортного проживання та роботи, а насправді щоби за ними слідкувати й поступово знищити. Як кажуть, “ці таймлайни”, коли на показ нового українського кіно реєструються мери міста й вивчають контекст, щоби висловитися доречно.

Ігор Терехов на показі
Ігор Терехов на показі.

Насамкінець він додає: “Їм не вдалося вбити українську націю. Історія повторюється. Режим Путіна вирішив здійснити геноцид українського народу, але йому нас не перемогти. Впевнений, що після нашої перемоги над російським агресором харків'яни зберуться разом у ККЗ "Україна" на повномасштабну прем'єру цього фільму".

Після Терехова виходять українські військові. Їх зустрічають і проводжають гучними та тривалими оплесками.

І вже тільки потім виходить команда фільму. Останнім бере слово той самий виконавець ролі Семенка. Підсумовує свій спіч словами: “Сподіваюся, цей фільм відкриє вам чудових українських письменників, на честь яких можна буде називати українські вулиці”. Терехов усе ще був у залі.

Команда фільму (зліва направо): модератор Алекс Малишенко, режисер Тарас Томенко, продюсер Пилип Іллєнко, акторка Ніна Набока, співпродюсер Ростислав Мартинюк, актор Геннадій Попенко
Команда фільму (зліва направо): модератор Алекс Малишенко, режисер Тарас Томенко, продюсер Пилип Іллєнко, акторка Ніна Набока, співпродюсер Ростислав Мартинюк, актор Геннадій Попенко.

Перед початком фільму модератор попереджає про тригер: в один момент у стрічці звучатиме сирена. Вимикається світло. Одночасно телефон загорається сповіщенням “У Харкові та області повітряна тривога. Загроза артобстрілу”. Ми в підвальному приміщенні культового мистецького центру. Здається, що сирени з вулиці помічаю тільки я.

Кадр із фільму
Кадр із фільму.

Оскільки “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” досі показували в Україні тільки на фестивалі в Чернівцях, на декількох закритих показах для військових та от у Харкові, я не засмучуватиму вас спойлерами. Скажу тільки, що спершу мала побоювання щодо історії про улюблених письменників. Уже за декілька хвилин ці побоювання розвіялися. Фільм вдало поєднав цитати для “своїх” – можна радісно впізнавати відсилки. Але і не знехтував глядач_ками, які почують про українську богему початку XX століття вперше. Кіно глядацьке, захопливе та змогло мене закохати навіть у Тичину, який завжди трохи дратував.

Кадр із фільму
Кадр із фільму.

На останніх кадрах у мене виступають сльози. Мені все ще важко повірити, що в Україні вийшов настільки хороший байопік про українську інтелігенцію XX століття. Від перших і до останніх слів у титрах зала безперервно аплодує.

Коли виходить команда фільму, глядач_ки дякують, діляться спогадами та враженнями. Журналіст Алекс Малишенко, який готувався до дискусії, просто передає мікрофон від жінки, яка жила в будинку “Слово”, до дівчини, яка щойно звільнилася з окупованого міста, до чоловіка з Донецька – всі одноголосно дякують за фільм, але всі підкреслюють різні моменти. Кожному й кожній відгукнулося щось своє. Наостанок жінка дивується, що режисер зробив головним героєм поганця, але дякує й за це.

Команда фільму після показу
Команда фільму після показу.

Щойно ми виходимо із зали, Алекс каже, що це в нього перший досвід, коли люди не ставили запитання, а просто хотіли поділитися вдячністю та враженнями. На вулиці знову підходять люди до режисера й актор_ок та знову дякують.

Дати наступних показів поки невідомі, оскільки зараз важко влаштувати всеукраїнський прокат у довоєнних масштабах. Але покази точно будуть. І за будь-якої можливості раджу подивитися фільм, я би й сама глянула його ще раз.

Не встигаємо ми сісти в машину, як здалеку лунає перший вибух. Знайомі кажуть, що так у місті починається кожен вечір.

Поки ми добираємося до друзів, у яких маємо переночувати, нам тричі пропонують вписку щойно знайомі люди, переживають, чи є в нас усе необхідне, та пропонують нагодувати.

Ніч минає спокійно, наскільки це можливо в Харкові. Регулярно чутно звуки вибухів. Ми з друзями обмінюємося історіями про волонтерство, вони розповідають, як перші тижні від початку повномасштабного вторгнення жили в підвалі пекарні й випікали хліб. А я думаю, що як би Росія не намагалася знищити Україну – і сто років тому, і зараз, – у неї нічого не вийде. Не з такими людьми, як у Харкові.

Читайте більше про українське кіно та будинок "Слово"

Читайте нас у Facebook або Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІншеРозкладКонцертиПрограмиПодкастиСПАДОК ТЕРЕЩЕНКІВARTИЛЕРІЯРадіо ПроміньРадіо Культура