У проєкті "Ніякого братерства – не було, немає й не буде" Суспільне Культура публікує колонки представників і представниць української креативної й культурної індустрії про те, як Росія впродовж років (а іноді – століть) намагалася знищити українську ідентичність.
Ці тексти ми публікуємо у двох версіях – українськомовній та англомовній. Для українців проблема інформаційної агресії Росії – частина повсякденного дискурсу, який особливо актуалізувався після Майдану 2014 року. Тепер необхідно поширити цей контекст за кордоном, щоби показати, що війна з російським впливом почалася не за тиждень.
Український письменник та есеїст Степан Процюк у своїй колонці згадує, як одні українські письменники вбачали руйнівний вплив російського імпералізму на українську ідентичність. А інші – російські – просували пропагандистські наративи навіть у своїй творчості.
Англійська версія колонки за посиланням.
Ще в 1878 році Іван Нечуй-Левицький, колишній учитель російської словесності, написав статтю "Сьогочасне літературне прямування або непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини", де, попри авторське нав’язливе вболівання за розвиток української літературної мови на основі окремого наддніпрянського діалекту, що був мовою його матері, основна думка і тематика закладена вже в назві.
Можна сказати алегоричною мовою, що письменник Нечуй-Левицький, який жив украй скромно, відважився у цій розлогій статті кинути виклик російському драматургу Олександру Островському, брат якого був міністром і чиновником найвищого рангу. Та й не лише Островському, а цілій російській літературі. Прочитайте, друзі, ці цитати із статті, не надто поміченої тоді в Україні…
- Великоруська журналістика знущалась над нашим язиком і літературою.
- Недостача загальної ідеї, вищого погляду на московську аристократію в Толстого робить те, що прочитавши його твори, не знаєш чи любити і шанувати його героїв, чи ненавидіти їх.
- Що ж путнього винесе з театру наша буржуазія, подививившись комедії Островського? Хіба те, що чоловік повинен у хаті дуріти на всі застави, а жінка й діти повинні йому кланятись в ноги. Островський може мати на Україні тільки негативний вплив.
- Чи ж годиться для України ця школа великоруських письменників? Ми скажемо, що вона не має цивілізуючої вартости для України.
- Великоруський та український народ стоять так далеко один од другого народним характером, звичаями, економічними відносинами, як небо од землі… Український народ на цілу ступінь стоїть вище від великоруського.
- Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч.
Скорботне передчуття Нечуя-Левицького – вічного парубка, одруженого з українською літературою, – підхопить націонал-комуніст, письменник Микола Хвильовий. "Річ у тім, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища", – писатиме він.
До речі, щоб ми не мали жодних сумнівів щодо "дружелюбності" до України та її культури. От лише дві короткі цитати літературного критика Бєлінського, в яких чудово видно імперську зверхність, навіть культурну манію величі щодо України. А надворі лише 1847 рік! "Ох эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!".
Про Шевченка:
"Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, пошлеца и дурака" (Віссаріон Бєлінський. Грудень 1847 рік, лист до Павла Анненкова).
У Росії ставлення до України було завжди навдивовижу стабільним. Це розумів і український комуніст Хвильовий, і націоналіст Донцов, попри, здавалося би, ідеологічну прірву між їхніми переконаннями. У своїх памфлетах, друкованих на сторінках газети "Культура і побут" (28 лютого – 28 березня 1926 року) під загальною назвою "Апологети писаризму", Хвильовий не лише намагається розгромити свого опонента, лідера "ПлугуСпілка селянських письменників в Україні. З 1931 – Спілка пролетарсько-колгоспних письменників. Ліквідована після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року, – ред." Сергія Пилипенка. Він бачить зайвість, непотрібність російської культури і літератури для України. Микола Хвильовий, нервовий харизматичний мрійник, вірив: "У Европу ми поїдемо вчитись, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом".
Один із памфлетів Хвильового – "Московські задрипанки" – прочитав Йосип Сталін. І вже 26 квітня 1926 року він, безмежно роздратований, пише Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У листа, в якому наказує українських комуністів "превратить подымающуюся украинскую культуру и украинскую общественность в культуру и общественность советскую". Ця фраза вирішила не лише долю Хвильового, який не захотів чекати розстрілу. Вона стала міною уповільненої дії щодо репресій української інтелігенції і не лише інтелігенції.
Для радянської (царської, білогвардійської, будь-якої) Росії ворогами – причім однаковою мірою! – були Дмитро Донцов, Микола Хвильовий чи Сергій Пилипенко (до речі, розстріляний ще в 1934 році). Сподіваюся, це нині розуміє переважна більшість українських громадян.
Ми зараз ще не можемо доконечно осмислити весь огром національної травми після російського вторгнення із його ракетними обстрілами, вбивствами цивільних, зґвалтуваннями, мародерством, тобто з усім набором властивостей "загадкової" російської душі.
Але так було завжди. Згадаймо нещодавно вмерлого Жириновського, який десятками років вивергав, здавалося би, найодіознішу маячню, згадаймо звірства російських військ у Батурині в 1708 році чи Муравйова в Києві в 1918 році тощо. До речі, білі, царські чи червоні – не мало значення, бо, як казав білий генерал Антон Денікін, мовляв, неможливо уявити Росію без України.
Вже не кажу про морок тридцятих років чи звірства у радянських концтаборах, до речі, доволі детально прокласифіковані Олександром Солженіциним, який щодо українського "питання" залишався на шовіністичних позиціях.
Думаю, одна із найбільших причин звірств є, грубо кажучи, – їхня постійна, принаймні від Івана Грозного, культивація ненависті до життя всередині самої Росії, перевага некрофільського над біофільським, сил смерті над силами буття…
Навіть той вислів Путіна про "нравится-не нравится" взятий із російських "частушок" і "прибауток", із їхньою закоріненістю у світ смерті і некрофільського сладострастя:
Моя милая в гробу, я пристроился, -бу,
Нравится-не нравится, терпи, моя красавица.
Росія поступово і неухильно занурювалася в паралельну пропагандистську реальність, що перевершила роман Джорджа Орвелла "1984", починаючи від початку 2000-х. Але корені такої ситуації, звісно ж, були завжди. Ще від царських часів росіяни вважали українську мову якимось ментальним вивихом, що не має права на існування, а українську культуру визнавали лише в окремих етнографічних варіантах, як-от танці гопак чи плазунець.
Навіть фанатичний поет-більшовик, пізніше розчарований радянським більшовизмом до стану за межової депресії, Владімір Маяковський, ще задовго перед самогубством у вірші "Долг Украине" констатує:
А что мы знаем о лице Украины?
Знаний груз у русского тощ –
тем, кто рядом, почёта мало,
знают вот украинский борщ,
знают вот украинское сало
У росіян, незалежно від їхнього соціального статусу, століттями вироблявся банальний у своєму примітивізмі шовіністичний імперський синдром. Відчуття садистичної моральної зверхності, роздуті пухирі особливої величі російського народу і його "особого предназначения", помножені на оскаженілу антиукраїнську пропаганду, принаймні найближчий десяток літ, витворили справді особливий, але різновид російського морального каліцтва, близького до маніячних ідей.
Коли значна частина країни вірить у істерично-гіпнотичну брехню, що кожноденно сиплеться, без можливості ознайомлення з альтернативою, то, звісно, це означає і початок експериментів їхнього телебачення і преси з масовою свідомістю – і зрештою, трагедію російського народу, у якого вироблялася століттями величезна потреба в царепоклонстві, тотальній "послушності", вірнопідданих культах, помножені на фундаментальний страх.
Саме тепер, під час війни між Росією та Україною, настав час повного розриву зі впливом російського світогляду. Іншого шляху в нас немає.
Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.
Читайте також
- Як пояснити дерусифікацію за кордоном
- Загадкова душа: як достоєвщина формує російське суспільство
- Проти інтерпретації: чому нам не близька російська кінокритика
- Як розвивалася російська пропаганда
- Як російська культура спонукає вбивати – пояснює Юрій Береза
- Музика поза політикою? Розкажіть про це мертвим у Бучі
