У 1937 році кілька людей зайшли до музейних залів із цілком конкретною метою — вирішити, які твори українського мистецтва більше не повинні існувати. Це була спеціальна комісія, до складу якої належали чиновники та представник НКВС.
Софія Острадчук для Суспільне Культура розповідає, які картини хотіла знищити радянська влада та як їх вдалося повернути глядацтву.
Перед спеціальною комісією лежали роботи художників, яких радянська влада вже визнала «формалістами», «буржуазними націоналістами» або «ворогами народу». Серед них, зокрема, були твори Михайла Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалки, Софії Налепинської-Бойчук і, звісно, Анатоля Петрицького.
Вердикт звучав сухо: «...спотворюють нашу соціалістичну дійсність», «не мають художньої та музейної цінності», «підлягають знищенню». Радянська влада прагнула стерти не лише людей, а й саму пам'ять про них. Однак не вдалося.
Наприклад, роботи Анатоля Петрицького знову побачили світ завдяки Національному художньому музею України, що відкрив віртуальну виставку «Анатоль Петрицький. Поза сценою». Вона присвячена його живописному доробку, де центральним «персонажем» стає пейзаж: Харків 1930-х, повоєнний Київ, фронтові роботи 1943 року, а особливе місце посідає незавершена «Битва на Курській дузі», яка вперше представлена глядачам. Також цієї осені біографію митця розповість книжка «Історії українських митців. Анатоль Петрицький» створена Projector Publishing спільно з Фундацією ЗМІN. Її авторка — журналістка та мистецтвознавиця Валентина Клименко — простежує шлях Анатоля в системі.
Як створювали «правильне» мистецтво
На початку ХХ століття українське мистецтво переживало один із найпотужніших періодів розвитку: працювали десятки мистецьких об'єднань, Київський художній інститут експериментував із новими методами навчання, українські художники були частиною європейського модернізму — працювали з конструктивізмом, авангардом, монументальним мистецтвом, театром, дизайном. У цьому середовищі творив і Анатоль Петрицький.
Він створював сценографію, книжкову графіку, живопис, експериментував із кольором і формою. Як і багато його сучасників, Петрицький не вписувався у модель мистецтва, яку невдовзі почала нав'язувати держава.
У 1932 році виходить постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». Усі незалежні мистецькі об'єднання ліквідовують. Відтепер художники мають працювати в єдиній системі, яка визнає лише одну ідеологічно правильну естетику — соціалістичний реалізм.
Сьогодні слово «формаліст» звучить академічно. У 1930-х воно могло коштувати життя. Саме так називали художників, чиї роботи не відповідали офіційним вимогам. До формалістів зараховували тих, хто працювали з модерністською пластикою, експериментували з композицією чи кольором, не прагнули ілюструвати радянську ідеологію.
Поступово критика переходила з мистецької площини в політичну. У передмові до каталогу VI Всеукраїнської художньої виставки 1935 року вже відкрито стверджували, що художники «шкідливо впливали на молодь», а їхні твори були проявом українського націоналізму. Серед прізвищ, які згадувалися в негативному контексті, був і Петрицький.
За кілька років подібні формулювання почали з'являтися вже не в художній критиці, а в матеріалах слідчих справ.
Спеціальний секретний фонд
У 1937–1939 роках у тодішньому Державному українському музеї, нині Національному художньому музеї України, створюють Спеціальний секретний фонд. До нього звозять роботи з музеїв Києва, Харкова, Одеси, Полтави та інших міст.
Сюди потрапляють твори Олександри Екстер, Олександра Богомазова, Давида Бурлюка, Віктора Пальмова, Михайла Бойчука, Всеволода Максимовича, Миколи Івасюка та десятків інших художників. Більшість із них на довгі десятиліття зникнуть не лише з музейних експозицій, а й з історії українського мистецтва.
Інвентарна книга Спецфонду містила майже 1750 записів. У графі «Причина вилучення» часто писали лише кілька слів: «формалізм», «націоналіст», «ворог».
Система діяла майже як конвеєр. Музей отримував секретне розпорядження Управління у справах мистецтв при Раді Народних Комісарів УРСР. Створювалася комісія за участі представника НКВС. Після перегляду роботи вилучали з фондів і під грифом «секретно» перевозили до Спецфонду. Потрапивши до музею, вони більше не існували для глядацтва. Їх зберігали в окремому закритому приміщенні. Наступним кроком мало стати знищення.
У книзі «Історії українських митців. Анатоль Петрицький», цей процес описується так:
«Як відомо із дослідження директорки Національного художнього музею України Юлії Литвинець, у 1937 році в Спецфонд було вилучено роботу Петрицького 1923 року «Натюрморт (Конструктивна композиція)», а в інвентарній книзі Спецфонду 1939 року обліковано 15 портретів Анатолія Петрицького, серед яких портрети Любові Гаккебуш, Меллера, Мар'яненка, Ревуцького, Жука, Федора і Василя Кричевських та інші. І одна позиція в цьому переліку — портрет Вадима Меллера, не відомий нам сьогодні, спростовує моє попереднє припущення, що Анатолій Галактіонович не включив до портретного пантеону своїх колег — театральних художників. Збереженню «золотого фонду українського авангарду і модернізму» ми завдячуємо початку Другої світової війни — НКВДисти просто не встигли знищити наповнення фонду, хоча розпорядження таке вже було. Аналогічний Спецфонд Львівського музею імені Шептицького знищили у 1952 році.
Не знаю, чи знав Петрицький про те, що його твори потрапили до Спецфонду. З одного боку, історія зі Спецфондом була суворо засекречена, в самих музеях про них знали 1–2 особи, інші співробітники не мали жодної інформації про ув'язнення «шкідливих» творів. З іншого боку, картини були матеріальними об'єктами, які постійно з'являлися на виставках, очевидно, їхня відсутність викликала у авторів запитання і вони мали право запитати про це у співробітників музеїв. Факт вилучення з музею творів не просто насторожував чи тривожив, це був дзвіночок подумати про майбутнє. Крім таємничого зникнення картин, один за одним зникали люди — співробітники музеїв, художники, письменники, заарештували Курбаса і Бойчука, Седляра і Зерова. Андрія Хвилю, який очолював Управління в справах мистецтв, який боровся з українським націоналізмом і керував ідеологічно правильною переробкою опери «Тарас Бульба», у 1937-му теж заарештували і засудили до розстрілу, і вже восени 1937-го журнал «Радянська музика» пише про нього з малої букви: «буржуазні націоналісти, тричі мерзенні хвилі та любченки та їхні посібники зробили все для того, щоб викривити героїчне звучання опери, даючи консультації, які "скеровували" постановників на паплюження героїчної боротьби українського народу».
Повернення картин
Лише наприкінці 1980-х почалася системна робота з дослідження Спецфонду. У 1998 році значну частину цих творів уперше показали широкій публіці. Відтоді українська історія мистецтва поступово повертає собі імена, які десятиліттями були викреслені.
Юлія Литвинець, директорка Національного художнього музею України, розповідає, що процес повернення радянських митців складніший, ніж може здатися на перший погляд.
«Ці імена не забуті, ці художники не викреслені із загальної історії українського мистецтва. Якщо говорити про їхню спадщину, потрібно розуміти, що виконані ними твори передусім мали характер держзамовлення, і тут починаються неоднозначності. Виконувалися вони для певних потреб — потреб режиму, для оформлення громадських просторів. Суть цих творів була саме в тому, щоб уславлювати нашу "прекрасну соціалістичну дійсність". Ми розуміємо, що вона не була такою прекрасною», — коментує фахівчиня.
Юлія розповідає, що часто художники були і конформістами, і незгодними водночас. Виконуючи державне замовлення, митець мав чимось заробляти собі на життя, але водночас багато з них працювали для себе і виражали свої емоції, свій талант у кардинально іншому мистецтві, у зовсім інших формах.
Чи може це вимушене мистецтво стояти в одному ряду з мистецтвом, скажімо, добровільним? Наприклад, мистецтво 30-х років — за формалізм, за певне національне вираження в цьому формалізмі — мало бути знищене. На щастя, цього не сталося і частина робіт була збережена. Зараз ці роботи переосмислені, їм надане відповідне місце у мистецькому дискурсі.
Це показує, що насамперед ми не можемо бездумно викреслювати імена та роботи з нашої історії. Втім, важливо дуже критично ставитися до них. Ми розуміємо, що є певна майстерність у митців і вміння вкладати цю форму в довершені композиції. Однак не можна забувати про мету, з якою було створено ці роботи.
Сам Петрицький писав у листах: «Коли хотіли написати монографію про мою роботу на Україні і в Москві, то неможливо було зібрати матеріал для ілюстрації через те, що величезна кількість моїх робіт зникла, а я ж працюю вже п'ятдесят років».
Це ще один приклад того, що уявлення про українське мистецтво доводиться складати зі шматочків, які залишилися після років приховування, репресій та банального недогляду за спадщиною. Кожна виставка, книжка чи проєкт, присвячені українським митцям — це ще один крок до відновлення історії, яку колись намагалися переписати.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
