У "Мистецькому арсеналі" у Києві відкрилася виставка "Чутливість. Сучасна українська фотографія", що представляє різні методи та техніки роботи з фотографією в Україні впродовж майже 30 останніх років.
Куратори виставки переконані, що українське мистецтво фотографії постало як самодостатній вид візуальних практик ще на початку 1990-х років. Сьогодні ж настав момент, щоби у межах виставки оглянути цей довготривалий шлях різнобічно та цілісно.
Суспільне Культура відвідало проєкт та ділиться 5 фотографічними серіями, на які важливо звернути увагу, та розповідає, чому.
Масштабна виставка з роботами більш ніж 70 авторів та авторок, що працюють з фотографіями, об’єднана назвою "Чутливість". Якщо звернутись до тлумачного словника, то це слово вказує, що наші органи чуттів постійно мають справу з різноманітними подразниками навколо, та реагують.
Втім, цікавить більше те, що існує ще одне подібне поняття “чуттєвість”, яке часто ставлять поруч як синонім, але нюанси у їхніх значеннях все ж є. Адже коли йдеться про наше чуттєве сприйняття навколишньої дійсності, то фотографія дозволяє його перетворити на художнє висловлювання.
Куратори виставки — Максим Горбацький, Соломія Савчук, Олександр Соловйов — у своєму тексті до виставки більше звертають увагу на фотографію як медіум, вид мистецтва, що насичений різними підходами та техніками. Втім, виставка за замовчуванням представляє ще й контекст історії останніх 30 років, хоча й хронологічність як кураторський прийом не стала ключовою для рішення експозиції.
Ба більше, при перегляді виставки приходять думки не стільки про те, як зроблено фотографії, скільки про українську чуттєвість як таку або, як говорить Оксана Забужко, “чуттєвість народу, за плечима якого понад два століття колоніальної історії”. Історії, що більше переживалась на емоційному рівні, аніж рефлексувалась та раціоналізувалась. У цьому сенсі фотографія якраз вхоплює настрій, фіксує конкретнй історичний момент, що надалі може бути осмисленим.
Нижче ми обрали 5 авторів та авторок, що у межах виставкової концепції позначають зміни у фотографії як такій, фіксують історичні трансформації, больові точки пострадянського простору та переходу до незалежності.
Борис Михайлов, Біля землі, 1991
Нижче рівня очей в експозиції горизонтально розміщена серія одного з найвідоміших сучасних українських авторів за кордоном — Бориса Михайлова, харків’янина, що нині живе у Берліні. Саме його ім’я представляє Україну на міжнародній мапі сучасного мистецтва у лондонській галереї Тейт Модерн. У 1996 серія “Біля землі” отримала нагороду Coutts Contemporary Art Award.
На коричневих тонованих панорамних фотографіях Михайлова зафіксовані спостереження художника за соціальними трансформаціями пострадянського простору. "Все, що я робив, здебільшого стосується мого міського стану. Мені важливе місто і його історичні зміни", — зазначає про свою серію художник.
Борис Михайлов шукав, як ці зміни можуть проявитись на рівні візуальних образів. Адже те, що вхоплює погляд художника на зламі систем, коли звичний устрій руйнується, а замість нього наступає занадто невідоме майбутнє, не могло не відобразитись у фотографії, що фіксує життя тут-і-зараз.
"Серія відображає падіння і різке погіршення життя. Це був час загального падіння — і суспільства, і держави. Все, здавалося, вмирало: і середовище, і людина в середовищі, руйнувався простір, людина помирала", — розповідає автор. Подібні історичні зміни стають викликом, потребують ресурсів та сил, яких подекуди просто не вистачає через розгубленість, апатію та фрустрацію, без якої неможливий рух вперед.
Євгеній Нікіфоров, серія "Про пам’ятники республіки", 2016
Євген Нікіфоров послідовно та прискіпливо фіксує історичні пам’ятки, монументальне мистецтво радянського періоду, а також українські експериментальні села. До експозиції увійшли його 5 фотографій, серед яких — зображення руки найбільшого в Україні пам’ятника Леніну (Запоріжжя, сховище), монумент Фрідріху Енгельсу (Мала Перещепина, сховище), пустий постмент (Очаків), фрагмент пам’ятника Леніну у одному з парків міста (Одеса), пам’ятник чекістам (Київ).
Євген розповідає, що над своєю серією "Про пам’ятники республіки" він почав працювати з кінця 2013 року, тобто коли впав перший пам’ятник Леніну на Бесарабці у Києві. "Мене цікавив незворотній процес зникнення колись важливих монументальних домінант ледь не кожного українського міста, що несли пропагандистську функцію. Я шукав і фотографував об'єкти, які скоріш за все будуть якимось чином змінені у майбутньому або зникнуть взагалі", — коментує представлені роботи Євгеній.
Так, наприклад, одна з фотографій "Пам’ятник чекістам — бійцям Революції" представляє монумент, встановлений у 1967 році, але зафіксований автором у 2016, коли комунальники прикрили скульптурні обличчя зеленою тканиною. До моменту зйомки Нікіфоров кілька років слідкував за змінами, що відбувалися з пам’ятником: на ньому лишали такі написи, як "Кати України", він підпав під закон про декомунізацію, його намагалися знести представники правих організацій.
"Фактично невидимі у своїй звичності, пам’ятники лишають по собі пусті місця через нові ідеологічні мотиви та трансформуються у чудернацькі форми або взагалі отримують нову країну для "життя"", — продовжує художник. Так, усі ці трасформації можуть стати своєрідною метафорою змін у суспільних настроях та документом історичного часу та сучасних політик.
Важливою частиною екпозиції став текст та акція солідарності "Відсутність фотографа", що відбулась під час відкриття виставки, адже Євген Нікіфоров не може бути присутнім на ній через несправедливу систему правоохоронних органів прокуратури та суддівства, що посадила художника під цілодобовий домашній арешт внаслідок самозахисту. Цей випадок спричинив серйозний спротив у культурній сфері цього року, а також поповнив низку прецедентів, пов’язаних з агресією та нападами на фотографів та художників в Україні через їхню професійну діяльність.
Данііл Ревковський і Андрій Рачинський, серія "Торці", 2018
12 фотографій з торцями п'ятиповерхівок Кам’янського (до 2016 — Дніпродзержинськ) висять в експозиції майже впритул одна до одної. Їхній формат та розміщення, власне, нагадують самі торці будинків індустріального міста з економічною та демографічною кризою, проблемами з екологією, пов’язаними із занепадом промисловості. Художники проводили тривале дослідження соціального середовища Кам’янського, а частиною їхніх спостережень стала ця фотографічна серія.
Художники нанесли нанесли літери на торці різних будинків у спальних районах міста. У зібраному вигляді комбінація видасть “МИ ПРО[*]БАЛИСЬ”. Напис звучить як певний підсумок. І від визнання цього прикро і сумно. Ця фраза, за словами художників, є "гаслом", що проводить риску під дослідженням стану промисловості у місті. Данііл Ревковський і Андрій Рачинський у тексті до серії зазначають, що це фіксація неспроможності митців змінити чи вплинути на ситуацію, а також про відчуття власної відповідальності за те, що відбувається не тільки у цьому місті, а у більш масштабному контексті — у цілій країні.
У цьому сенсі важливо, що художники, що працюють з мистецтвом, апелюють саме до поняття відповідальності митця як громадянина і готовності приймати на себе ризики та нести за це покарання. Так, гострі соціально-економічні проблеми, з якими зіткнулася Україна, потрапляють у фокус художників, рефлексуються та стають приводом для міркування про нинішнє становище та те, що ми сьогодні можемо зробити, аби його змінювати.
Ігор Чекачков, Obscura Land, 2021
Окрема зала присвячена технічним помилкам у фотографії: умисним або випадковим. Йдеться про деформації, що заграють зі нагим сприйняттям. Адже не до кінця зрозуміло, як фотографію створено, що значить цей збій на картинці, навіщо він тут? Не випадково тут з’являється нова серія харківського молодого художника Ігоря Чекачкова Obscura Land.
Це витягнуті горизонтальні пейзажі, які автор знімав переважно через вікно потяга. Однак в око одразу впадає те, що ці пейзажі деформовані, подекуди вони накладаються одне на одного, що викликає відчуття певного візуального заїкання. Тому виникає питання: що це може означати? Ігор Чекачков розповідає, що близько року він знімав панорами під час руху, подорожуючи Україною.
"Цей проєкт — продовження моїх запитань до фотографії і того, як цифрові алгоритми впливають на неї". У цій серії автор експериментує з методами роботи з фотофіксацією, а також, як говорить сам, пошує цим питання суб'єктивності нашого сприйняття, ілюзорності реальності.
Чекачков вважає, що ґлітчВід англ. glitch — короткочасне порушення роботи системи. Термін часто вживається для опису тимчасових порушень, які виправляють самі себе та, відповідно, важко піддаються виправленню шляхом зовнішнього втручання говорить нам про українські реалії правдивіше, аніж чиста, документальна фотографія. Власне, його попередній проєкт "NA4JOPM8" з’явився якраз після того, як однойменний жорсткий диск фотографа з його десятирічним архівом у 250 000 фотографій було випадково знищено. Ця подія стала причиною для роздумів художника, а биті файли склались в окремий художній проєкт. Так фотографія не тільки оповідає історії, а повертає нас, глядачів, до роздумів про те, як фотографія впливає на те, як ми бачимо.
Julie Poly, "Укрзалізниця", 2017—2020
Julie Poly (Юлія Полі) — одна із найпопулярніших молодих українських фотографинь сьогодні. Її проєкт “Укрзалізниця” — виставковий та книжковий, — названий на честь однойменного підприємства залізничного транспорту в Україні, неминуче привертає увагу.
Художниця упродовж року знімала персонажів у вагонах поїздів, переважно на Київщині, у східній та західній частинах України, стилізуючи їх під реальних людей, розміщуючи у сконструйовані, вигадані ситуації. Так відбувався розмивання межі між документальною та постановочною фотографією.
"Потяг має вигляд простої металевої конструкції, але всередині неї кипить життя. У проєкті відображено стереотипні типажі людей і мій особистий досвід роботи провідницею, отриманий під час навчання в Українській державній академії залізничного транспорту в Харкові. Таким чином, кожен глядач може відчути себе інсайдером вагонного життя", — говорить Julie Poly.
Так, фіксуючи певні обставини та типажі, де "кожна сцена — це гротеск", художниця працює з культурними та візуальними кодами повсякденності. Проєкт "Укрзалізниця" добре відомий за кордоном, адже дистибуцією видання, тексти у якому подано англійською, займається міжнародна компанія Antenne Books, а курував проєкт Бен Дітто, що заснував власне видавництво Ditto в 2009 році в Лондоні.
У межі між реальністю та вигадкою повністю стираються. Проєкт “Укрзалізниця” простимульовано не тільки спостереженнями Julie Poly, але й її власним досвідом: після навчання в Українській державній академії залізнодорожнього транспорту у Харкові вона відпрацювала студентську практику у якості провідниці.
Вже ці 5 проєктів з виставки "Чутливість. Сучасна українська фотографія" представляють, як автори та авторки працюють з історичним контекстом та звертаються до різних методів створення зображення.
Сьогодні, як кажуть куратори, фотографія розчиняється у масовій культурі, тому іноді важко розрізнити, що́ зараз перед нами — предмет мистецтва чи випадковий кадр, вдалий чи не дуже. Тож експозиція зібрала широкий пласт фотографій, згруппованих у залах, з текстами-коментарями самих авторів та кураторів, даючи загальне уявлення про напрямки та основні інтереси українських художнів та художниць, що працюють з фотографією.
