П'ятого жовтня стартував третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
У 1946 році мій шістнадцятилітній дід у гіркій поствоєнній ейфорії, змішаній із юнацьким максималізмом і утопічними обіцянками радянської влади, яка встигла стерти всіх незгодних і розчинити гріхи у крові Другої світової, написав у щоденнику, що його рідне село, Хомутинці, обов'язково має стати містом. Я іронічно про це згадала собі, коли отримала запрошення написати про міста сили. Якби дідова утопічна тинейджерська урбаністична мрія здійснилась, я б написала, вочевидь, про Хомутинці. А поки Хомутинці — не мегаполіс, а зона депопуляції, яку потроху завойовує рогіз, деревій і верби, я напишу про інше місто в моєму житті. Чи радше містечко.
І тут я завмираю — як правильно про нього написати? Це все одно, що пробувати описати кохану людину для фоторобота й, описуючи, з жахом усвідомлювати: не може бути, щоб увесь мій світ складався з цих звичайних рис! Зріст, вік, вага, колір очей, статура, колір волосся, зачіска. Ну як так?
Узагалі це вперше, коли я розповідаю про це місто на загал. Хотілося тримати його при собі, як ми тримаємо в дитинстві сховки з дитячими скарбами. Якщо їх комусь показати, вони втрачають магічну силу. Але тепер відчувається так, ніби вже можна.
Отже, спробуємо описати місто: місто називається Кастро-Урдіалес, тут живе десь тридцять тисяч населення попри його солідний вік — 1952 роки, розташоване воно у Біскайській затоці Атлантичного океану, має невеликий порт, сильну команду гребців, базар, середньовічну церкву з маяком над урвищем, скелі, що зриваються в океан, хвилеріз, що бере на себе океанські хвилі. На горі хрест, що світиться вночі. Площа з платанами. Товсті північні пальми. Ряд барів із бутербродами, що називаються пінчос — на шматочку багета розмаїття топінгів: креветки, мушлі, хамон, крокети, соуси. У барах сидять потомлені паломники, що йдуть шляхом святого Якова до Сантьяго-де-Компостела.
Я ж казала. Цей фоторобот не спрацьовує. Доведеться користуватись нелегким письменницьким ремеслом: пропускати це місто літерами через себе.
Отже, ми, щойно одружена пара, обоє студенти аспірантури, заходимо у квартиру. Із чоловіком ми чітко домовились: «Ми тільки подивитись», «Ми точно не будемо тут лишатись», «Просто поїхати подивитись містечко і заодно глянути квартиру». Я така була хитра! Я знала, що мій урбанізований чоловік не хоче в мале місто, знала, що він точно не хоче їздити в університет пів години міжміським автобусом, я знала, що він не вважає це рішення раціональним. Саме тому я не показувала, куди ми їдемо і яку саме квартиру будемо дивитись. Перед цим ми дивились квартиру на останньому поверсі під дахом без вікон, квартиру, де вся ванна була вкрита цвіллю, велику квартиру на дві пари (коли ми зайшли дивитись на свою половину, інша пара сиділа, переплівшись голими ногами, на шкіряному дивані у вітальні, а перед ними на столі лежали недоїдки піци). Тому я не показувала, на що ми прийшли дивитись. Нехай місто скаже за себе саме.
Під під'їздом нас зустріла Маріві, Марія Вікторія. Наступні шість років вона вперто називатиме мене Марія Євгенія. Я її не виправлятиму — нехай буде. Врешті, мою сестру звати Марія. Піднімаємось на четвертий поверх. Квартира належить Маріві з чоловіком. Чоловік — художник. У коридорі його роботи. Ми заходимо далі, проходимо до вітальні. І далі моя пастка. Тріумф моєї хитрості. Більше жодного разу в житті мені не вдасться бути настільки вдало хитрою. Одна зі стін вітальні — скляна. А за склом — середньовічна церква, маяк, хвилеріз, човни й океан, океан, океан.
Я знаю, що зараз згадує чоловік: переплетені голі ноги на шкіряному дивані, вчорашня піца на столі, горище без вікон, цвіль у ванній. Він дивиться на мене приречено і, не слухаючи, що розказує Маріві про газовий котел на кухні, киває мені. Потім знову ловить мій тріумфальний погляд і знову киває. Ми сідаємо за стіл, за який уже за півтора року посадимо свою першу дитину, і підписуємо угоду, не сказавши одне одному ані слова. У цій кімнаті очі в усіх сині. Навіть у тих, у кого зелені, бо у всіх в очах хлюпає нескінченно синій океан. А далі починаються, як ми з'ясуємо потім, наші найщасливіші кілька років життя.
Життя здається таким підкреслено прекрасним, що нам хочеться зробити експеримент: абсолютно ранній і бездумний. Чи можемо ми народити дитину? Як воно справді виходить, коли з любові народжуються діти? Відповідь на питання приходить одразу: можемо. Я дуже юна, мене обмацують усі старенькі сеньйори, котрі сидять на лавках у порту, щоразу, коли я виходжу надвір, і питають: хлопчик чи дівчинка? «Хлопчик», — кажу. Починається сезон штормів і вітрів — хвилі перекидаються через хвилеріз, лякаючи рибалок і випадкових бігунів.
Хвилі вириваються з океанської клітки — це озерце-колодязь під мостом, що веде до церкви. Туди вриваються хвилі й у сезон штормів б'ються об стіни так, що накривають людей на мосту. У погожі дні з мосту в колодязь стрибають підлітки. «Боже, — казатиму я за рік, коли ми з мамою із візочком і маленьким Лукашем у ньому спостерігатимемо за цими стрибунами. — А що ж робити, якщо оце твоя дитина виростає і починає стрибати з мосту?».
— Учити плавати, — відповідає мама.
Океан реве, ми приносимо додому сина. Він дуже маленький, його першим словом буде «чайка»: вони сідають на ґратки балкона і кричать. Іноді кидають на балкон якісь рибні недоїдки, я це все мию. Лукаш прокидається їсти десь біля шостої — саме за його перші місяці я побачу колекцію найкращих світанків у житті. Рожеві, червоні, брунатні, помаранчеві, з хмарами й без — усі вони віддзеркалюються у хвилях і складають враження, що я в якійсь симуляції щасливого щемкого життя.
Народити в місті дитину — це, можливо, найнадійніший спосіб зріднитись із ним. Через дитячі очі найлегше пізнати місто на смак і на дотик, стати трохи своїм.
Усе дається якось легко: і мала дитина, і дисертація, і життя разом. І природа навколо ніби на стероїдах: чи буває вона взагалі такою красивою? М'які зелені пагорби, високі скелі, зарості евкаліпта й секвой. Довгі запливи у море. Перші кроки, перші слова, радість батьківства, жодної зайвої людини навкруги. Ніби декорація чи то симуляція в «Сімс», де нам чомусь випало жити насправді.
Я пам'ятаю там кожну вуличку і магазин, кожну плитку і кожен камінчик, кожен бар і кожного кельнера. Пам'ятаю порцелянове личко сина, яким що кількадесят секунд пробігає промінь маяка вночі. І ще я пам'ятаю там себе — іншу, дуже юну і дуже щасливу.
Цікаво, чи була би я тоді так само щаслива, якби знала, що це мої найщасливіші роки, які тривали рівно до 2014 року? Коли вдома почалась війна, капсулювання працювати перестало. Закінчився рай на землі. Евкаліпти посіріли, океан змарнів.
Здавалось, ніби мене випхали із симуляції в реальний світ. Він став раптом великим, недружнім, бурхливим. Почались переїзди, роботи, конфлікти з собою і з довколишніми, зміни, сумніви в собі й у тих, хто був поруч. Літак до Жулян, ніби маршрутка, що два тижні. Потім і літак до Жулян згадуватиметься як щастя.
Протягом декількох років між сумнівами в усьому, чим я займаюсь, між літаками, робочими поїздками, зануреннями в російську пропаганду мені здавалось, що я просто через власну дурість якось оступилась, вийшла із симуляції і десь паралельно та реальність абсолютного щастя досі існує. Я підписалась на місцеві новини. Щось типу «Хуйове Кастро-Урдіалес» чи «Підслухано Кастро-Урдіалес». Місцеві новини мене ніби повертали до реальності. Виявляється, і там у людей бували проблеми, корупція і скарги на життя.
Якщо хочеш розлюбити місто,
яке ти колись любила
— підпишись на його місцеві новини
Знатимеш кого задушили
Убили
Як усе місто вода
Затопила
Якщо хочеш розлюбити людину
Відпишись від неї в новинах
Не знай, чи її оженили
Видали всі з нею
Світлини
Якщо хочеш, щоб тебе розлюбили
Сиди
Не рухайся
Жодного зайвого слова
Лишайся собою, мила
І так зненавидять.
У Кастро-Урдіалес ми повернулися за кілька років у коротку відпустку. Старші сеньйори, які колись щупали мій живіт і питали «хлопчик чи дівчинка?» померли, було вітряно, пахло тухлою рибою, пришвартовані човни дзеленчали тривожно. Вкупі з місцевими поганими новинами все це складало враження назавжди зачинених воріт. У рай більше не пускали.
Ми сиділи на площі в порту і дивились на вікна нашої колишньої квартири. Вони були ледь відчинені. Отже, там хтось жив. Як там воно їм? Чи спрацював для них портал у рай? І чи знають вони, що якщо звідти вийти, то назад уже не зайдеш? Саме ця квартира в Біскайській затоці продемонструвала мені всю жорстоку правду українського прислів'я «двічі в одну річку не ввійдеш». Ми пробували ще третій раз. І четвертий. І жодного разу ворота в симуляцію більше не відчинились. Наче після втраченого раю дитинства, до якого ми все життя намагаємось повернутись, мені ще додали кімнату втраченого раю юності й так само від неї назавжди забрали ключі.
Бувало, двері в цю кімнатку ледь-ледь скрипнуть і одразу ж зачиняються. Щастя тригерилось запахом оголеного океанського дна при відпливі, скриком мартина, ударом хвилі об камінь, поривом вітру, що зачепить дзвіночки на щоглах, але це все було вже для когось іншого, не для нас. Зовсім недавно я зайшла на сайт нерухомості Кастро-Урдіалес і побачила в оголошеннях оренди ту саму квартиру. І номер Маріві, який досі зберігається в моїй телефонній книжці. Відкрила спальню — те саме покривало. Та сама картина над обіднім столом. Та сама шафа, яка була колись напхана моїми книжками. Той самий балкон, де я малювала. Я чомусь розчулилась, розплакалась і назавжди вже відписалась від усіх новин Кастро-Урдіалес і від його нерухомості.
Саме Кастро-Урдіалес навчило мене знати, що ти ніколи не цінуєш щастя, поки воно є. Я тепер, попри всі втрати й трагічність війни, часом думаю: можливо, ці дні я теж згадуватиму як щастя? Всі відносно здорові, діти хоч і не всі вже маленькі, але все-таки ще діти, всі поруч, у нас досі є країна, хоч і погризена, але є. Мабуть, це і є щастя, попри все? Далі ж тільки більше випробувань, далі тільки важче? Далі й цю кімнатку зачинять і так само заберуть від неї ключі? Діти стануть дорослі, хтось захворіє, хтось помре, хтось загине, дерева всохнуть, та й чи збережеться країна?..
Треба спробувати сховати десь запасний ключ і нікому вже не віддати. Треба розширювати цю кімнатку, рити до неї запасні ходи: ростити сад, стелити стріху, вкопуватись уже тепер, не чекаючи, поки тебе звідси поженуть. Так, у дитинство і юність більше не пустять, але, можливо, хоч звідси вже можна не йти?
Хочеться ходити світом, дивитись на щасливих людей і казати, як свідок Єгови: повірте у рай, що триває зараз! Краще вже ніколи не буде!
У Кастро-Урдіалес ще є прекрасне кладовище. Воно, як і все місто — над урвищем в океан. Туди веде стежина через трави. По дорозі росте два інжирних дерева.
Навпроти входу на кладовище пам'ятний камінь юній парі підлітків — вони назавжди загубились у цьому океані. Поетичність напису дає простір різним версіям, і першим спадає на думку припущення, що вони взялися за руки й стрибнули зі скелі вниз.
Мабуть, і рай буває незносним. Можливо, це було й на краще, що мене звідти випхали обставини раніше, ніж я надумала вийти із раю сама.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
