19 жовтня 2026 року виповнюється 100 років від дня народження українського, канадського, швейцарського економіста, мецената, громадського діяча Богдана Гаврилишина. Уродженця містечка Коропець на Тернопільщині, який пройшов шлях від мешканця таборів для переміщених осіб у Європі та лісоруба у Канаді до консультанта президентів і прем'єр-міністрів різних країн, співзасновника Всесвітнього економічного форуму в Давосі, керівника Міжнародного інституту менеджменту в Женеві. А ще, крім того, що здобув закордонну освіту, щедро ділився цими знаннями та навичками на Батьківщині у своєму прагненні створити з неї одну з найкращих країн світу.
Гаврилишин мав стосунок до створення бізнес-школи управлінської освіти МІМ-Київ, Міжнародного фонду «Відродження», підтримував український «Пласт», заснував програму «Молодь змінить Україну» та в багато інших способів допомагав українцям, що мали бажання вдосконалювати країну.
Разом із донькою Богдана Гаврилишина Христиною, директоркою Фонду родини Богдана Гаврилишина Маріанною Єлейко та пластуном Іваном Пукішем Суспільне Культура пригадує, яким був підхід Гаврилишина до меценатства та благодійності, якою була їхня мета та як ці ініціативи працюють нині.
Одна з сотень історій про підтримку
Маріанна Єлейко пригадує історію, яка розкриває вміння бачити перспективи та обирати важливе, що були притаманні Богдану Гаврилишину, зокрема в його благодійницькій діяльності. Нещодавно на читацький клуб, де читали книгу Гаврилишина «Залишаюсь українцем», завітала керівниця Фундації Софії Яблонської Вероніка Гоменюк.
«Ми знали, що Богдан Дмитрович колись підтримав її на початку заснування фундації, але не знали всієї історії. У 2015 році вона з колегою були студентками п'ятого курсу Академії друкарства. Їхній дипломний проєкт був про мандрівницю та фотографку Софію Яблонську. Вони вирішили перетворити його на повноцінне видання, але без досвіду та грошей отримували від фондів і видавництв лише відмови», — розповідає Єлейко.
Одного ранку їй зателефонували з незнайомого номера — це виявився Богдан Гаврилишин. Він прочитав листа, який студентка надіслала до фонду, і вирішив особисто познайомитися та підтримати ініціативу щодо Яблонської.
«Пан Богдан надав кошти для викупу авторських прав на спадщину. Завдяки цьому вони змогли поїхати до Парижа і зустрітися з онучкою мандрівниці Софії Яблонської — Наталі Уден, яка зберігала сімейний архів. Тож вони викупили авторські права, створили фундацію, яка зараз має багато подій і представництва за кордоном. Це культурна дипломатія в дії», — додає директорка Фонду родини Богдана Гаврилишина.
«Тут є ця здатність: одному відмовити, а іншому — відчути щирість, відчути момент, запросити на зустріч особисто і підтримати так, щоб це потім мало розвиток. Знову ж таки, як вудочка, яка далі допомагає масштабувати ідею та ініціативу», — додає вона.
Меценатство як інвестиція в людей
З тим, що для Богдана Гаврилишина в меценатстві працював принцип відомої притчі про рибу і вудку, погоджується його донька Христина Гаврилишин. Для нього насамперед було важливо надихнути та підтримати вартісний проєкт, який далі масштабував би свої цінності та передавав знання і вплив на ширші кола.
«У нього було багато контактів у різних галузях — очевидно, у бізнесі, але також у політичній сфері. І він почав думати, як може використати всі ці контакти, щоб допомагати Україні», — розповідає донька Гаврилишина.
За її словами, батько завжди сприймав свою допомогу Україні добровільною, не бізнесовою справою, і «не хотів, щоб було відчуття, що те, що він робить, пов'язане з якимись фінансовими інтересами».
«Є різні підходи до меценатства: люди підтримують культуру, медицину та інші сфери. Але ціль меценатства Гаврилишина — це була Україна», — каже пані Христина.
Вона пригадує про початок співпраці батька з американським фінансистом, філантропом Джорджем Соросом: «Він зустрівся із Соросом на якійсь вечері. Сорос запропонував йому бути його представником в Україні. Гаврилишин відповів приблизно так: «Я нікому не належу, але я готовий допомагати тобі в Україні — у фондах, благодійних справах«».
Після того у 1990 році у Києві з'явився Міжнародний фонд «Відродження», а першим головою його наглядової ради став саме Гаврилишин. Разом із ним до її складу увійшли літературознавець, дисидент Іван Дзюба, поет-шістдесятник Дмитро Павличко, фізик, академік НАН Ігор Юхновський тощо. Відтоді фонд «Відродження», як одна з найбільших українських благодійних фундацій, підтримав низку проєктів та ініціатив із різних сфер — від створення центрів сучасного мистецтва до фінансування першої української експедиції на станції «Академік Вернадський».
Христина Гаврилишин додає, що для її батька «етика була принциповою, він не хотів допомагати людям чи інституціям, які були пов'язані з якимись нечистими справами». І визнає: десь його ідеалістичний погляд на світ межував із наївністю.
«Батько завжди фокусувався на позитивному. Коли ми були дітьми, він казав: "Ти маєш вибір. Або ти шукаєш добро, або ти шукаєш зло — і знайдеш його". Якщо ти передбачуєш позитив — ти його добудуєш. І навпаки. Це не означає, що він був сліпий. Я думаю, ми всі в родині були трохи наївні, бо нам було дуже важко повірити, що хтось може думати погано. Після 2022 року я побачила, що зло існує. Але думаю, що батько все одно обирав дивитися на позитив», — розповідає вона.
Час нових лідерів
Попри великий досвід роботи з політиками, економістами та бізнесменами Гаврилишин приділяв велику увагу підтримці активної молоді. У 2012 році Фонд Богдана Гаврилишина започаткував програму «Молодь змінить Україну», яка давала можливість вивчати досвід інших країн і на його основі розробляти власні ініціативи. За даними фонду, програму пройшли понад 1500 молодих людей, зараз дехто з них є депутатами та депутатками, деякі працюють у міністерствах, органах місцевої влади, керують соціальними проєктами.
За словами Христини Гаврилишин, ідеєю для створення програми було саме прагнення виховати нових лідерів України. «У нього виникла позиція, що структури та ментальність старших людей, які виросли в попередній системі, вже дуже важко змінити. Тому треба готувати наступну владу, наступне покоління лідерів. Після Помаранчевої революції він зустрічався з молодими активістами й бачив, що майбутнє в їхніх руках. Їм просто треба було передати знання про способи розвивати свій активізм і діяти в чомусь конкретному», — каже вона.
Донька Гаврилишина підкреслює, що меценатство ніколи не було для нього способом підвищити свій статус — йшлося завжди про справу. Такої ж лінії дотримується і Фонд родини Богдана Гаврилишина, створений наступного року після його смерті. Пані Христина переконана, що візія батька, його думки мають розвиток і сьогодні, у важкі часи війни в Україні: «Ми дивимося на все те насіння, яке посіялося по Україні, де люди дійшли до того, що взяли на себе відповідальність».
Мізинчик-Дипломат
Відповідальність і командна робота — речі, з якими Богдан Гаврилишин познайомився ще в дитинстві завдяки «Пласту». «Старший брат записав його до «Пласту», коли другові Богданові було 11. Він часто акцентував, що саме здобуті в «Пласті» навички самодисципліни, обов'язку та лідерства сформували його особистість і дали поштовх для подальшої світової кар'єри. Пластову систему вишколів та регулярний досвід командної роботи в різних ролях він вважав готовим та перевіреним інструментом для підготовки відповідальних громадян. Тому вболівав, щоб якомога більше дітей та молоді могли долучитися до «Пласту». Казав, що за майбутнє України можна бути спокійним, якщо матимемо 500 тисяч пластунів», — розповідає пластун Іван Пукіш, член куреня «Лісові Чорти», до якого належав і Богдан Гаврилишин.
Пукіш працював із Гаврилишиним (він мав пластове псевдо Мізинчик-Дипломат) у часи, коли той очолював Крайову пластову раду. Пригадує: той завжди був відкритий до розмови та радо проводив час із молоддю. За його спостереженням, вирізняли підхід Гаврилишина до меценатства намагання розв'язати питання в довготривалій перспективі замість точкових рішень та особиста пряма участь.
«Друг Богдан продав свій будиночок в Альпах, а виручені кошти вклав у Фонд розвитку "Пласту", метою якого було формування недоторканного капіталу, який працює на постійній основі. Цим вчинком показав приклад іншим — у підсумку вдалося залучити близько 50 млн грн», — наводить приклад пластун.
Яким є значення Богдана Гаврилишина для «Пласту»? «Перше і, можливо, найважливіше — друг Богдан є рольовою моделлю для багатьох пластунів, адже його кар'єрний шлях (від лісоруба до топменеджера та експерта з міжнародного управління) та пластування (від юнака, що долучився до організації в 11 років до очільника «Пласту« в Україні в майже 80) — добрий приклад, як бути корисним «Пласту», Україні та світовій спільноті», — підкреслює Пукіш.
Переселенство та ідентичність
Втім, приклад Гаврилишина є корисним для значно ширшого кола українців, ніж члени «Пласту». Особливо зараз, коли через повномасштабне вторгнення Росії мільйони стали вимушеними переселенцями та мають вибудовувати життя по-новому.
«Історія Богдана Дмитровича є дуже важливою для теми національної ідентичності, — каже Маріанна Єлейко. — Нам потрібно пам'ятати свою історію і своїх постатей — людей, які вкладалися в державність. І з цієї позиції історія Богдана Дмитровича особливо важлива як історія глобального українця. Він виїхав після Другої світової війни, жив у Канаді, багато навчався, розвивався, подорожував, а потім привіз усі ці контакти до України й інвестував їх в Україну.
Ця історія дуже важлива для мільйонів українців, які зараз за кордоном. Історія Богдана Дмитровича говорить: ти потрібний Україні, навіть якщо зараз ти за кордоном і в кожного свої обставини. Ти можеш вчитися, працювати, робити посильний внесок — конкретний, зокрема донатами. А можливо, потім повернешся в Україну і привезеш щось набагато більше, ніж здобув би, залишившись зараз тут».
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
