Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine-2026 «Відчуття дому». Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.
Гора — це занадто велике слово для Гержайки. З погляду географії її варто назвати пагорбом. Але оскільки це найвища точка в околиці, то серед місцевих вона має статус гори. На вершині, як і годиться, височіє хрест. Під горою стоять хати, в одній із них пройшло моє дитинство.
Звісно, про Гержайку є легенди. Кажуть, ніби десь у горі захована скриня зі скарбами заможного козака. Або ж гора — це поховання красивої шляхетної панни, і знов-таки в цій історії є місце для скрині зі скарбами, що закопана глибоко в Гержайці.
Ця гора (хай уже вона має цей титул) розташовується в селі Григорівка, це близько 50 км на південь від Києва. Село лежить між пагорбами, між лагідними пологими зеленими схилами, місцями вкритими лісом. Якщо дивитися на них із гори, тобто з Гержайки, то вони нагадують хвилі розбурханого моря. Якщо дивитися на Гержайку з мого дому — то вона схожа на величезне цунамі, що котиться прямо на тебе і зараз накриє. Це мій базовий краєвид. Коли у подорожах я натрапляю на такі пагорби — я почуваюся трохи вдома.
Небезпідставно вважається, що людей виховують інші люди. Але також людей виховує ландшафт. Так от, мене виховала Гержайка. Ця гора сформувала моє уявлення про світ.
Ну, наприклад, моє ідеальне місто має бути на пагорбах. Його вулиці мають звиватися, ніби весняні струмки, що течуть з вершини. Прогулянка ідеальним містом має бути контрастною — ось ти майже біжиш униз узвозом, ось ти ледве плентаєшся вгору. В моєму ідеальному місті має бути фунікулер — це зумовлено рельєфом: у містах на пагорбах часто є фунікулер. Моє ідеальне місто найкраще споглядати з висоти й на заході сонця, і в цьому місті має бути кілька точок, звідки можна милуватися спаднем, що заливає вулиці золотим світлом. В моєму ідеальному місті є спеціальний пагорб для збіговиськ, що їх влаштовують місцеві відьми. Загалом, Київ цілком вкладається у моє розуміння ідеального міста.
Гержайка сформувала моє уявлення про письмо. Я пишу так, наче бігаю схилами, я маю поганий почерк і мені здається, що я більше малюю пагорби, ніж пишу літери. Я уявляю сюжет як гірський хребет. Я бачу вірш як ритм, заданий ландшафтом із підйомами та спусками. Я мислю стиль письма як стежку, що йде вгору-вниз — може бути рівною, може витися між деревами, може губитися в камінні.
Гержайка виховала мій естетичний смак. Вона була фізичною перепоною, через яку в ранні 90-ті у нас погано ловило телебачення й радіо. Через це я не бачила, наприклад, «Рабині Ізаури», а «Просто Марію» бачила фрагментарно, а також мало знала російську попсу, яку слухали всі мої однокласники. Звісно, я почувалася через це дуже упослідженою, і це заважало будувати стосунки з однолітками, але в підсумку я щиро вдячна Гержайці, що вона вберегла мій дитячий несформований смак від усього, що лилося тоді в ефір. Мені лишалося два канали — УТ-1 і УТ-2 — і ще радіоточка на стіні. Щоб задовольнити природну потребу в цікавих історіях, мені довелося читати. І ось я тут, і ось я така.
Мої батьки досі живуть у хаті під Гержайкою. Це місце я вважаю своїм домом, хоча вже 25 років живу в Києві. Але та хата під Гержайкою — то мій прадім, то найперший дім, то моя ідея дому.
Дім тісно пов'язаний із поняттям повернення. Повернення — це завжди про повторення, про прибуття туди, де ти вже був, про рух до певної нульової координати. До дому. Дім — це точка, звідки будь-який рух є від'їздом, а рух до неї — неодмінно поверненням. Це точка відліку, це точка витоку, це те, де ти став собою. Гержайка — моя точка відліку, найвища точка мого дому. Вона в центрі світу, від неї розходяться всі мої шляхи, і сюди ж вони повертаються. Це моя Ітака.
У Григорівці є ще одна варта уваги гора. Вона не має назви, але там цвинтар, тож вона є важливою інфраструктурною точкою села. Там поховано багато моїх родичів, зокрема мій дід Вітя. Він помер наприкінці 2019 року, і я зараз думаю — боже, який він розумний, взяв і помер якраз перед ковідом, тобто й карантину не застав, і повномасштабної війни не побачив. Нащо воно йому? Коли мій дід був молодим, він проходив обов'язкову строкову службу, і так вийшло, що потрапив на флот і служив у Криму. Він любив розповідати свої морські історії. Він любив море, хоча, здається, і не бачив його більше ніколи після служби.
Кажуть, що душа після смерті має чатувати біля цвинтарних воріт, охороняти їх, поки крізь них не пронесуть нового покійника, і тоді душа передає варту. Я уявляю, як дід стояв біля тих воріт, дивився навколо і думав собі, що пагорби схожі на море. Коли я помру, я повернуся в Григорівку і теж стоятиму біля цвинтарних воріт, дивитимуся на Гержайку, слухатиму шум моря, безперечно, зашитий в цьому краєвиді.
У липні я ходила на григорівський цвинтар. Прибрала могилу діда Віті, а ще могили діда Вови й баби Галі, сходила до прадіда Міті й прабаби Валі, а також до інших людей, яких я знала. На цвинтарі поховані чоловіки, з якими я навчалася в школі, хоча, звісно, є і молодші, і старші. Над новенькими пам'ятниками віються прапори.
Я дивлюся на цвинтар і думаю, як химерно — могили ніби намагаються відтворити навколишній ландшафт у мініатюрі, повторити ритм григорівських пагорбів. Ще я думаю, яка ж це розкіш у наш час — мати змогу ходити до своїх померлих.
Зараз про дім неможливо розказати, не згадавши про війну. Війна — це протилежність дому, це його антипод, це не-існування дому. Русня зробила так, що для мого покоління дім тепер нерозривно пов'язаний з утратою.
Я знаю багатьох людей, які втратили дім. Декого з них — достатньо близько, щоб бачити, наскільки це боляче. На початку повномасштабного вторгнення мене кілька разів накривало те задушливе, липке відчуття розпачу, коли дивишся на свій дім і думаєш, що бачиш його востаннє. Я тоді помилялася.
Адже були люди, які стали на захист свого дому, і заодно мого, і таки захистили. Імена декого з цих людей написані на новеньких пам'ятниках на григорівському цвинтарі. Імена декого з цих людей зберігаються у списках моїх контактів, і вони більше ніколи мені не напишуть. Це ще один нестерпний вимір утрати, яка тепер живе у відчутті дому.
Я люблю приходити на Гержайку восени. Тут можна застати дуже яскраве видовище — видно, як ліс жовтіє і червоніє, як в'ється сіро-зелена річка, як високо здійнялося синє небо, як клубочаться хмари над горизонтом, як їдуть маленькі машинки дорогою, що петляє між нерівностями рельєфу. Я стою на горі й відчуваю крізь підошви кросівок цей непевний, ніби живий, ґрунт, цю жорстку жовту траву, я вдихаю запахи осіннього листя й сухих квіток. Я почуваюся продовженням цього пейзажу, цього повітря, цієї землі. Я дивлюся на світ із вершини Гержайки. Звідси видно, що світ лежить на пагорбах, а пагорби котяться, котяться, котяться, ніби хвилі розбурханого моря. Такий красивий світ. Такий безкінечно крихкий, вразливий, загрожений світ. І в центрі його — гора Гержайка, і в підніжжі її — мій дім, і десь у тілі її захована скриня, наповнена поверненнями та втратами.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
