Село, суржик та трушність — за це читачі полюбили Євгенію Кузнєцову, яка протягом останніх п'яти років стала однією з найпродаваніших українських письменниць.
У доробку авторки — художні романи "Спитайте Мієчку", "Драбина" та "Вівці цілі", а також нонфікшн про мовну реальність в СРСР "Мова-меч. Як говорила Радянська імперія", артбук про українські кулінарні звички "Готуємо в журбі" та мальопис "Історія українського борщу".
Сьогодні, 15 вересня, стало відомо, що польський переклад роману "Драбина" увійшов до короткого списку літературної премії Центральної Європи Angelus.
Суспільне Культура поспілкувалося з Євгенією Кузнєцовою про підхід до письменництва, автобіографічне в книзі "Вівці цілі" та сприйняття її творів за кордоном.
Ваші персонажі завжди дуже живі: кожен може впізнати в них риси своїх родичів чи знайомих. Як ви прописуєте героїв? Чи завжди в них є реальні прототипи (або кілька, якщо це збірний образ)?
Мій творчий процес побудований так, що спочатку в мене виникає ідея книжки, яка поступово обростає персонажами. Мабуть, у жодного мого персонажа немає чіткого прототипа, списаного з життя, — але усіх їх я сприймаю як живих людей. Я точно знаю, як вони можуть повестися, що вони можуть сказати, а які слова та вчинки їм взагалі не характерні. Тому ці персонажі сприймаються справжніми, навіть якщо вони часом поводяться дивно. Тут потрібно бути уважною спостерігачкою в житті.
Як авторам прокачати цю навичку спостережливості?
У мене є одна порада — не носити навушники в громадських місцях. І відволікатися від екрана, частіше спілкуватися з людьми. Це важливо, бо коли ти замикаєшся у своїй бульбашці й вирішуєш, з ким тобі цікаво спілкуватися, а з ким ні, то це дуже обмежує. Для мене взагалі немає людей, з якими я б не знайшла про що поговорити.
У ваших книжках переважає камерність: нам, читачам, ніби випала нагода пожити кілька місяців із цими героями, підглянути за їхнім побутом, родинними перипетіями. Водночас ми лише в загальних рисах знаємо про їхнє життя до описаних подій — і здебільшого можемо тільки здогадуватися, що їх чекає після. Чому ви обираєте саме таку оптику й чи хотіли б колись написати масштабнішу історію?
Справа в тому, що мені не подобається описувати персонажів чи події суто прикметниками і фактами. Необов'язково казати, наприклад, що "він любить дітей". Набагато цікавіше читати сцену, де показано, як герой взаємодіє з дітьми. Так вибудовується певна спорідненість із ним.
Я сподіваюся, що моє письмо не законсервоване, що воно кращає, а тому, можливо, колись історії будуть розлогіші, масштабніші.
Нещодавно Forbes Ukraine опублікував десятку найприбутковіших українських письменників. Ви — на шостому місці із близько 80 тисячами проданих примірників і 1,4 млн грн прибутку. З вашого досвіду, наскільки реально зараз в Україні повноцінно заробляти письменництвом?
Реально. Але, розумієте, письменництво — це лотерея. Є прекрасні книжки, які не продаються так, як би вони цього вартували. Це зона спонтанності, непередбачуваності. Жоден видавець — хіба якщо він купує права на новий роман Джоан Ролінґ чи Стівена Кінґа — не може передбачити, як книжка буде почуватися на ринку.
Щоразу, коли в мене виходила нова книжка, я припускала, що, можливо, ця не буде аж такою популярною. І я ніколи не сподівалася, що буду жити з того, що я пишу. Колись я дуже раділа, що мені взагалі заплатили якийсь мінімальний гонорар за художній текст. Просто за художній текст, не статтю — це було вау!
Я б не радила молодим авторам очікувати того, що письменник одразу зможе жити на те, що він пише. Але ніколи ніхто нам не забороняє сподіватися на це. Водночас якість тексту далеко не завжди визначається кількістю проданих копій. Знову ж таки, я знаю багато дуже-дуже хороших книжок, які, на жаль, не дуже класно продаються.
Ви в цьому списку — серед авторів, які випустили бестселери протягом останніх п'яти років. У цей же список потрапили Ліна Костенко, Оксана Забужко та інші автори, чий особистий бренд формувався десятиліттями. Як думаєте, у чому секрет такого швидкого успіху? Що моментально зрезонувало з читачами й зробило ваші книжки вірусними?
Не знаю, справді. Якби ми говорили про майбутню історію, то можна було би потім звірити, чи правильно я спрогнозувала. Аналізуючи ж постфактум, ми можемо тільки дозволити собі таку розкіш, як підганяти факти під власні припущення, що можуть бути абсолютно хибними.
"Спитайте Мієчку" — знову ж таки, це тільки моє припущення — зайшла, бо людям бракувало feel-good романів, тобто літератури, яка дозволяє тобі почуватися добре. Водночас у нас є багато інших книжок у цьому жанрі, які не досягли таких накладів, хоча могли б. Думаю, читацькі смаки, зокрема в художній літературі, де йдеться про емоції, — це теж своєрідна зона спонтанності.
А ще "Мієчка" таки не всім подобається. Вона викликає полярні враження: під захопленими відгуками є багато критики, а в коментарях до критичних дописів її захищають. Це теж один із секретів успіху, бо дискусія підживлює інтерес до книжки.
Ваші твори перекладені польською, македонською, чеською, сербською, литовською, фінською та хорватською мовами. При цьому це дуже "українські" книжки, пронизані нашим менталітетом, локальними приколами і проблемами. За вашими спостереженнями, як їх сприймають закордонні читачі?
Важко сказати об'єктивно. На зустрічі за кордоном зазвичай приходять люди, яким таки сподобалася книжка. Або геть хейтери — але для не дуже популярної іноземної авторки це навряд чи можливо.
Також можна глянути оцінки на GoodReads, але культура відгуків за кордоном дуже різниться. У деяких країнах заведено, що якщо тобі книга просто сподобалася, то це трійка — тоді як деінде вона вважається низькою оцінкою. Мабуть, найточніший показник — це продажі.
А які там продажі й наклади?
Якщо ми говоримо про Сербію чи Македонію — це дуже маленькі ринки, тож і наклади там до тисячі примірників.
Однак мої книжки дуже гарно продаються в Польщі. "Мієчка" там чудово почувається — видавництво Znak друкувало вже не один наклад. Тому вони відразу купили права на "Драбину", а на "Вівці цілі" зі мною уклали договір ще до виходу книги.
Цікаво, що "Драбина" в Польщі менш популярна за продажами, ніж "Мієчка". А от у Фінляндії навпаки. Думаю, це залежить від культурної схожості. "Мієчка" — про село, бабусю, родинні стосунки (які часом на межі з токсичністю), ці зарослі хащі в саду, літні канікули. Воно полякам усе дуже знайоме. Крім того, деякі поляки їздять на канікули до бабусі в Україну — і їм це сприймається ближче, ніж, умовно, фінам.
Ви часто кажете, що всі книги певним чином автобіографічні: навіть коли автори пишуть про інших людей, то все одно крізь призму свого досвіду. І це помітно у ваших творах: у "Мієчці" зображено близькі сестринські стосунки, про які й ви неодноразово згадували зі своєю сестрою, у "Драбині" герої опиняються в Іспанії, де ви жили під час навчання на аспірантурі. А що з вашого життя закладено у "Вівці цілі"?
Ви ж пам'ятаєте листопад-грудень 2022 року, це був... підкреслено сюрреалістичний досвід. У селі це відчувалося ще гостріше. Виходиш з дому, чути віддалений гул генераторів. Генератора бережуть, як людину: приходять до нього, перевіряють, як він там поживає, чи добре почувається. "Вівці цілі" — це рефлексія щодо цього досвіду. Мені хотілося показати гніздо складних сімейних стосунків серед цієї темряви, яка зближує, зіштовхує всіх разом. Багато сімей сходилися в одну хату банально тому, що тільки там у певний момент був генератор чи газ.
Зараз українці в спогадах часто романтизують цей період, ностальгують за ним. Яким той час згадуєте ви?
Ні, я абсолютно не сприймаю його ностальгічно. Виникало дежавю на 1990-ті чи ранні 2000-ні, коли в селах часто масово вимикали світло, і ми теж сиділи всі разом, співали. За якийсь період я пам'ятаю більше вечорів без світла, ніж з ним. Ті знеструмлення теж були сумні — довкола бідність, невизначеність майбутнього, але принаймні фізично не було так небезпечно.
У 2022-му я була в Україні в листопаді та грудні, приїхала до мами й бабусі з маленькою дитиною. А ще з нами тоді жили наші родичі із Запоріжжя. Не скажу, що я більше читала, почала вишивати — чи що там інші робили в блекаути? Було багато сімейного спілкування, я читала новини й гралася з донькою.
Назва книги відсилає до приказки "Вівці цілі, а вовки ситі". Що вона означає?
Приказка каже нам, що неможливо, аби й вівці були цілі, й вовки ситі. Війна часто спонукає нас до суперечливих рішень, ставить нас в обставини, коли немає правильного рішення, вони всі взаємовиключні.
Так і мої персонажі. Є Давид, який стоїть перед вибором: піти воювати чи дослухатися до мами й бабусі, які ладні зробити все, аби йому завадити. Або Максим, який розуміє, що має по-батьківськи вплинути на Давида, але не робить цього — і водночас відчуває провину і перед колишньою дружиною, і перед країною. Це дуже складні рішення, яких нікому не побажаєш.
Знаєте, коли овечок ведуть додому вночі, перед ними ставлять загородження, аби вони йшли за визначеним маршрутом? Так і герої книжки ідуть за цим маршрутом, але намагаються періодично якось змінити свою долю.
Я помітила, що в "Драбині" та "Вівцях" є головний чоловічий персонаж, який певним чином уникає відповідальності під час війни. Чому ви вирішили двічі підсвітити саме такий досвід?
Я часто ставлю себе на місце чоловіків в Україні: як би я поводилася, які б дії обирала. У мене як жінки теж є почуття провини, бо є й жінки, які воюють. Тому в книжках є мої роздуми про власний ступінь боягузництва, нерішучості. Я дуже співчуваю людям, які змушені щодня ухвалювати для себе це рішення: коли в них навіть є офіційні приводи не йти служити, та все одно всередині живе почуття провини.
Я читала "Вівці цілі" в потязі — і мої друзі поруч постійно питали: "Що там знову у твоїй смішній книзі?" Насправді книжки нечасто бувають настільки кумедними, щоб сміятися вголос, але ви написали саме таку. Цікаво, як ви придумуєте ці комічні ситуації.
Я не можу написати книжку повністю серйозно, без жодного жарту — навіть у моєму нонфікшені "Мова-меч. Як говорила радянська імперія" є якісь кпини. Я не стараюся цього робити, це просто мій спосіб реальності. Мені щодня є з чого посміятися, навіть наодинці.
Темою вашої дисертації був магічний реалізм, і в "Мієчці" теж частково проявляється цей жанр. Це — про "провали" реалістичних подій в ілюзорність. А чи хотіли б ви повністю зануритися в магічне і написати, скажімо, фентезі?
Ні. Це зовсім не мій жанр: я і не читачка, і не авторка фентезі. Це не та дорога, якою мені хочеться йти, я елементарно не вмію цього робити. Життя непередбачуване, але наразі я не планую братися за фентезі.
У своєму блозі ви часом публікуєте оповідання або якісь замальовки зі свого життя. Ви не думали видати збірку короткої прози з такими скетчами?
Мені пропонувало видавництво, але я не бачу в цьому сенсу. Соціальні мережі — це своєрідна тренажерна зала для автора, тож нехай написане в них там і залишається.
У мене є довші, більш оформлені оповідання, тож, можливо, збірка короткої прози колись таки вийде. Але над цим ще треба попрацювати, бо оповідання — досить складний жанр.
Можливо, ви зараз працюєте над новою книгою і зможете трохи розповісти про неї?
У мене є ідея, але вона поки в такому ефемерному стані, що нічого розказати не можу. Мені треба її виносити, оформити. Взагалі в мене часом виникає враження, що як тільки я комусь озвучую задум, то він розсипається на очах. Тому стараюся нікому не розповідати — щоб не зурочили (сміється).
Але можу поділитися, що невдовзі виходить англійський переклад моєї книжки "Готуємо в журбі". По суті, це навіть не переклад, а нова книга за мотивами оригінальної. Щось повториться, але ми додали й нові розділи, які розкажуть іноземцям про Україну.
Це, до речі, дуже "аеропортний" формат видання. Одна з моїх найбільших мрій — що в нас відчиняться аеропорти й книга буде продаватися там.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
