Існує стереотип про те, що італійці люблять скандалити. І ось, наприклад, в одній із серій фінального сезону серіалу "Закон Лідії Поет" слідчий пояснює, що існує лише два мотиви — ревнощі (любов) та гроші. Історія довкола Венеційської бієнале 2026, що має відкритися для публіки 9 травня, не позбавлена скандалу, який своєю чергою також приводить до одного з ключових мотивів — грошей. Однак не все так просто.
Шеф-редакторка Суспільне Культура Катерина Яковленко у колонці розмірковує про те, до чого призведе скандал навколо цьогорічної Венеційської бієнале.
Політика, яка була
Венеційську бієнале називають однією з найстаріших та найвпливовіших у мистецтві. І хоча критика до виставки та організаторів щоразу посилюється з низки причин, до цієї події прикута надзвичайна увага — не лише через мистецтво, більшою мірою через політику та економіку уваги. Венеційська бієнале — великий майданчик, який стає місцем для того, щоб заявити або ж нагадати про себе.
Цьогоріч скандал виник довкола звинувачень у тому, що бієнале є політичною. Але хіба могло б бути інакше? Від самого початку структура бієнале побудована за принципом національних павільйонів — тих країн, які визнає держава Італія. Саме тому, наприклад, Палестина не має свого павільйону: вона може бути представлена лише в паралельній програмі, що, звісно, не дорівнює тому ж самому обсягу уваги та присутності. Цьогоріч Палестинський музей США представлений у супровідній події — “ _____________” (Gaza — No Words — See the Exhibit).
Так само було і з присутністю Ізраїлю. Перша виставка за участі митців відбулася у павільйоні Erez Israel, Artisti Palestinesi у 1948 році, тоді виставку спонсорували італійські багатії, що мали єврейське коріння. Натомість перше офіційне представництво відбулося у 1950 році, а павільйон на території Джардіні відкрили у 1952 році.
Рік заснування Венеційської бієнале — 1893-й, перша міжнародна виставка була відкрита 30 квітня 1895 року, а поява національних павільйонів датується початком десятих років ХХ століття: 1907-й — Бельгія, 1909-й — Велика Британія, Угорщина та Німеччина, 1912-й — Франція, 1914-й — Російська імперія. Вже від початку можна побачити, що в будівництво павільйонів були залучені великі кошти, адже йшлося не стільки про репрезентацію мистецтва, як створення простору для цього мистецтва, тобто побудову окремих павільйонів, що відповідали на той час ідеям країн про власну велич і значущість не лише в мистецькому полі, а й передусім у політичному. Якщо подивитися на список цих перших країн, не важко побачити, що в ньому немає тих, хто не був імперіями чи не мав імперських амбіцій.
Початок ХХ століття був надзвичайно політичним: війни, зміни політичних та економічних моделей. Бієнале також реагувала на всі ці події. Скажімо, під час Першої світової виставку не проводили, але щойно війна завершилася — повернулися до звичного формату роботи. Перерва також відбулася під час Другої світової війни та пандемії COVID-19.
Головний редактор ArtReview Олівер Басіано у нещодавній колонці пише, що бієнале ніколи не було аполітичною, і згадує першу участь Ізраїлю у власному павільйоні 1952 року:
"Виставка відкрилася вчасно до початку бієнале 1952 року роботами художників Марселя Янко, Моше Мокаді та Реувена Рубіна, архітектура яких рекламувала західноєвропейськість та «цивілізовані» цінності нової нації. Виставку відкрив триптих Рубіна 1923 року під назвою «Перші плоди»; як зазначила історикиня мистецтва Челсі Гейнс, була показана лише центральна панель, на якій художник румунського походження зображує єврейську родину, що збирає врожай землі. На виставці — як можна припустити, з політичних причин — були відсутні флангові зображення арабського палестинського пастуха та бедуїна, який відпочиває зі своїм верблюдом. У каталозі до цього видання бієнале її секретар Родольфо Паллучкіні відзначив додавання до заходу «позаєвропейських» країн. Навіть сьогодні Музей Ізраїлю в Єрусалимі, де висять роботи Рубіна, описує арабських персонажів на двох бічних панелях як «по суті, частину пейзажу: другорядні персонажі в цій драмі, вони не беруть участі у продуктивній роботі, яка рухає світ".
Подібна історія, за його словами, стосується і презентації радянського мистецтва: СРСР залучав до виставок представників соціалістичного реалізму, який за своєю природою був ідеологічним та містив пропагандистську складову.
Наведу ще один приклад: коли Гітлер прийшов до влади, він перебудував павільйон (збудований ще у 1909 році), щоб відобразити класицизм "нової об'єктивності". Це сталося у 1938 році — через рік Німеччина та СРСР здійснили вторгнення до Польщі. З того часу павільйон не був перебудований: ба більше, його залишають як критичне нагадування про страшні часи. Декілька художників, що представили країну, у своїх проєктах осмислювали цей простір критично (наприклад, це зробив Ганс Гааке у 1993-му, виставивши інсталяцію Germania). Цьогорічний павільйон також звертатиметься до історичного спадку.
Що сталося цього року
Кураторкою 61-ї Венеційської бієнале було обрано Койо Куо — вона мала стати першою африканською жінкою, що отримала таку можливість. Кураторка померла у травні 2025-го. Її ідея виставки та концепції бієнале називалася "В мінорних тональностях" і стосувалася суспільних та політичних криз, непевності, крихкості, що існують по всьому світу. Цю концепцію будуть реалізовувати п'ять її радників — це куратори Гейб Бекгерст Фейджоо, Марі Гелен Перейра та Раша Салті, критикиня Сіддарта Міттер й асистент Рорі Цапаї.
Койо Куо також відібрала членів журі:
- Соланж Олівейра Фаркаш — кураторка, засновниця Videobrasil;
- Зої Батт — кураторка сучасного мистецтва Південно-Східної Азії;
- Ельвіра Д'янгані Осе — директорка музею сучасного мистецтва MACBA в Барселоні;
- Марта Кузьма — ректорка Школи мистецтв Інституту Чикаго;
- Джованна Заппері — мистецтвознавиця та кураторка.
Та 30 квітня вони в повному складі подали у відставку. Причиною стала їхня перша заява, оприлюднена 22 квітня 2026 року, де всі говорять про те, що не будуть оцінювати "країни, керівники яких звинувачені у злочинах проти людяності". Самі країни не були названі, однак медіа припустили, що йшлося саме про Росію та Ізраїль. Незадовго до того стало відомо, що Росія братиме участь у події з власним проєктом, який показала б під час пресднів, а далі мала закрити павільйон на реконструкцію, лишивши на вікнах будівлі тільки документацію проєкту.
Попри величезний розголос серед мистецького середовища, а також політикуму, бієнале не здатне змінити правила: адже вони передбачають дозвіл на участь, якщо цю країну визнала держава Італія. Та й насправді трюк у тому, що бієнале ніколи дійсно не бойкотувала Росію: у 2022 році куратори Російського павільйону самі відмовилися від участі, а на наступній бієнале країна здійснила політичний жест, віддавши свою будівлю Болівії. Наприкінці виставки великими літерами болівійська влада дякувала російському МЗС за організацію та допомогу. Тож, по суті, і відсутність Росії, і її присутність були регульовані виключно Москвою.
Інша справа стосується Ізраїлю, котрий весь час був присутній, і лише цього року протест довкола його участі переріс у масові заяви про бойкот. А після того, як журі опублікували свою першу заяву, МЗС Ізраїлю звинуватило суддів у політизації виставки.
До чого зрештою все призвело? Єврокомісія сказала, що анулює грант у розмірі двох мільйонів розмірів і почала процедуру заморожування коштів. Поки в організаторів є ще час, щоби пояснити участь Росії у заході. Якщо відповідь не буде задовільною, тоді фінансування планують зупинити.
Однак це не надто значні втрати для організаторів конкурсу. Загалом два мільйони цілком можуть бути ціною одного національного павільйону. Для порівняння, за даними 2024 року, павільйон Сполучених Штатів мав концепцію вартістю 5,8 мільйона доларів; бюджет павільйону Італії становив 1,2 мільйона євро, приблизно стільки ж коштував павільйон Нової Зеландії.
На присутність Росії відреагувала навіть прем'єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні, що зазначила: "Я трохи не розумію динаміки цієї справи, тому буду дотримуватися своєї початкової позиції: уряд заявив, що не погоджується з вибором щодо Російського павільйону, а бієнале — це автономний орган". Вона також додала, що президент Венеційської бієнале П'єтранджело Буттафуоко — "дуже здібна людина", але на його місці вона б "не зробила такого вибору".
Зрештою, вибір зроблено попри заяви міністрів різних країн про бойкотування, деякі з яких анонсували, що на виставці не буде дипломатичної присутності, деякі обмежилися заявами від національних павільйонів.
Але все це не настільки бентежить організаторів, щоби відмовити Росії та Ізраїлю в участі й заявити про реальний бойкот чи санкції.
Політика, або політика
Першу заяву журі щодо країн-злочинців розкритикував Ізраїль, сказавши, що бієнале політизована. Як у відомому мемі, тут мала залунати пісня "Surprise, surprise!". Але участь Росії та Ізраїлю — це вже політика.
Конкурс, який побудований на національному представництві, який бере початок в імперіалістичній традиції та авторитарному уявленні про мистецьке середовище, не може бути аполітичним. Він таким просто не є.
То що ж тоді відбулося і що далі відбувається з бієнале? Цьогорічна ситуація показала, що бієнале — передусім політична подія, як би назвав це герой серіалу "Закон Лідії Поет", яка залежить від грошей і любові. Гроші як залежність від великих корпорацій та авторитарних країн, що намагаються обійти закон. Приклад Венеційської бієнале показує те, як приватні інтереси переважають національні й гуманістичні та зрештою створюють простір для обходження регуляційних правил. Більшість експертів кулуарно говорить, що подібне могло статися лише за керівництва нового директора бієнале П'єтранджело Буттафуоко, який був призначений у 2023 році та взявся до роботи у 2024-му. Бо пов'язує це з його тихою любов'ю до Росії.
Чи може змінитися щось за таких обставин? Чи відбудеться зміна директора й реорганізація команди, чи будуть змінені правила конкурсу — все це великою мірою залежить і від тиску європейського політикуму, суспільства та культурного середовища, що не має полишати своїх цінностей.
Національні павільйони та оцінювання саме національного представництва — це те, що в сучасному світі лишається певним атавізмом. Адже історія мистецтва сконструйована імперіями. Що ж лишається Венеційській бієнале? Можливо, пригадати власну історію і нарешті її переосмислити.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
