У 2022 році Ліза Марі Преслі попросила доньку, акторку Райлі Кіо допомогти дописати мемуари, що не давалися їй багато років. Через місяць Лізи Марі не стало, а на руках у Райлі залишилися години аудіозаписів, які потребували уваги. З інтерпретації та доповнення материного голосу народилася книжка «Звідси до великого невідомого», що тепер виходить українською у видавництві «#Книголав» як визнаний світовий бестселер.
Чому мемуари стали впливовим літературним жанром та в чому особливість розповіді про родину Преслі — у матеріалі Леоніда Скрипаля для Суспільне Культура.
Нові мемуари як ліки проти болю
Класична автобіографія була жанром підсумку: генерал, політик або мільярдер упорядковував свої здобутки у вишукану колекцію (часто руками «літературних рабів») і зводив монумент самому собі. Сучасні мемуари — робота протилежного спрямування: не хроніка перемог, а археологія досвіду, найчастіше болючого.
Переломним для жанру став «Рік магічного мислення» Джоан Дідіон — книжка, написана після раптової смерті чоловіка, в якій авторка з холодною точністю репортерки фіксує божевілля власного горя. Відтоді мемуари про втрату — жанр, у якому працювала й нобелівська лауреатка Анні Ерно, що присвятила окрему книжку «Жінка» смерті матері, — стали цілою серією, і це симптоматично.
Водночас жанр переживає небачений комерційний вибух. «Запасний» принца Гаррі розійшовся накладом 1,4 мільйона примірників першого ж дня та потрапив до Книги рекордів Гіннеса за швидкістю продажів; «Становлення» Мішель Обами перетнуло позначку в 17 мільйонів примірників; «Жінка в мені» Брітні Спірс подолала мільйон лише за перший тиждень. Річ не лише в цікавості до життя зірок — її швидше задовольняють популярні медіа. Мемуари обіцяють інше: голос людини без посередників і глянцю. У культурі, де публічний образ зірки конструюють піарники та алгоритми, сповідь від першої особи стала найдефіцитнішим жанром.
Психологія горя за останні десятиліття змінила свій базовий підхід: якщо класичний психоаналіз описував жалобу як роботу з «відпускання» померлого, то сучасні дослідники говорять про «тривалі зв'язки» — здорове горювання полягає не в розриві стосунків, а в пошуку нової форми для них. Мемуари і є такою формою, легітимізованою культурою. Це розмова, що триває після смерті співрозмовника. Секулярний світ, який розгубив ритуали жалоби — сороковини, жалобне вбрання, спільні сльози, — знайшов у письмі їхній замінник. А ще цей жанр повертає родинам розуміння того, що спадщина — не лише майно та прізвище, а насамперед наратив: історія, яку хтось мусить розповісти, щоб вона не розсипалася на купку випадкових фотографій та анекдотичних споминів.
Життя в тіні та руйнівна спадщина
Ліза Марі Преслі була єдиною дитиною чоловіка, якого Америка назвала Королем. Верхній поверх Ґрейсленда займали лише батькові апартаменти та її кімната — святилище на двох, куди не підіймався більше ніхто. У дитинстві вона щиро вірила, що батько може змінювати погоду: похмурий настрій Елвіса означав хмари над Мемфісом. Коли їй було дев'ять, він помер — і разом із приватним горем дівчинка успадкувала публічну роль: бути живим продовженням попміфу.
Психологія розвитку описує становлення ідентичності через поступову сепарацію від батьків. Але як відокремитися від батька, що належить усьому світові, — від обличчя на мільйонах футболок до голосу, що лунає з кожного радіоприймача? «Спадщина слави» насамперед означає, що жоден твій досвід не буде тільки твоїм: навіть горе дев'ятирічної доньки одразу стало надбанням таблоїдів. У передмові Райлі занотовує гірку річ: мати не вважала себе цікавою — хіба тим, що вона донька Елвіса. Постійне зіставлення з абсолютом виїдає самооцінку надійніше за будь-яку критику.
Найнаочніше цей механізм спрацював у музиці. Ліза Марі записала три студійні альбоми; дебютний To Whom It May Concern 2003 року увійшов до п'ятірки чарту Billboard і здобув золотий статус — але жодна рецензія не обійшлася без порівняння з батьком.
Успадковується слава і як сценарій. Елвіс помер у сорок два; Ліза Марі, якій у лікарні після народження близнючок уперше призначили опіоїдний знеболювальний препарат, зустріла власну залежність на порозі сорокаріччя — і не раз промовляла вголос страшну арифметику: «Мій тато помер у сорок два роки. Мені тридцять дев'ять…».
Діалог матері й доньки про головне
Головне рішення цієї книги — навіть не композиційне, воно типографське: голоси матері й доньки надруковані різними шрифтами. Ліза Марі говорить із необроблених аудіозаписів з усіма паузами живого мовлення: про Ґрейсленд і смерть батька, про бунтівну юність, шлюби з Денні Кіо та Майклом Джексоном, про залежність і небезпеки слави. Райлі підхоплює розповідь там, куди мати не встигла чи не змогла дістатися, — і насамперед у найтемнішій точці цієї історії: самогубстві її брата Бенджаміна, після якого Ліза Марі вже не оговталася.
Мемуари про померлих завжди пишуться без їхньої остаточної згоди — це найтонше місце жанру в етичному плані. Райлі розв'язує дилему не дистанцією, а близькістю: вона не цензурує ані матір, ані себе, бо знає, що прохання «допоможи написати» було водночас проханням «зрозумій мене цілком». Свою мету донька формулює рядком Джерарда Менлі Гопкінса про зрубані тополі: «Нащадки не можуть уявити собі колишньої краси» — книжка мусить цю красу вберегти.
Світ відповів на цю щирість беззастережно: книжка дебютувала на вершині рейтингу бестселерів The New York Times і стала вибором книжкового клубу Опри Вінфрі, а своє інтерв'ю з Райлі ведуча записала просто в Ґрейсленді. Окрема подія — аудіоверсія, у якій текст Лізи Марі озвучила Джулія Робертс, а між розділами звучать фрагменти справжніх диктофонних плівок: Audible визнав її найкращими зірковими мемуарами року. Райлі й сама вміє розповідати історії: номінантка на «Еммі» за «Дейзі Джонс і The Six», володарка каннської «Золотої камери» за режисерський дебют War Pony, а віднедавна — єдина розпорядниця Ґрейсленда.
Фінал — похорон у маєтку, який із травматичного ранку переростає в танцювальну вечірку, і «Лист до мами», що його за скорботну Райлі читає її чоловік: «Ми — це ти, ти — це ми, моя вічна любове». Лізу Марі поховали в Саду медитації, поруч із сином і навпроти батька. Діалог, розпочатий у цій книжці, не має фінальної репліки — і саме таке «життя після смерті» здатна подарувати людині література: не пам'ятник, а голос, який нарешті почули.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
