Надя Мурад — іракська правозахисниця єзидського походження. Вона стала символом боротьби проти торгівлі людьми, сексуального насильства та геноциду, свідчачи про звірства Ісламської держави (ІДІЛ) проти свого народу і працюючи над захистом жертв конфліктів та приверненням уваги світу до цих злочинів. А у 2018 році стала лауреаткою Нобелівської премії миру 2018 року.
У 2025 році в українському видавництві "Бородатий Тамарин" у перекладі Яни Миколишиної вийшли друком її мемуари — "Остання дівчина". Ця книжка майже одразу після свого виходу стала бестселлером у світі.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує епілог із книги.
ЕПІЛОГ
У листопаді 2015 року, через рік і три місяці після захоплен ня ІДІЛ Кочо, я вирушила до Швейцарії на виступ у межах форуму ООН з питань меншин, де вперше розповідала свою історію перед великою аудиторією.
Напередодні ми з Нізрін, активісткою та організаторкою поїздки, майже всю ніч об мірковували промову. Мені хотілося кричати про дітей, які померли від зневоднення; про родини, що досі були забло ковані в горах; про тисячі жінок і дітей, які залишалися в по лоні; про те, що бачили мої брати на місці масових вбивств. Я була лише однією із сотень тисяч єзидських жертв.
Наша громада розлетілася по всіх куточках земної кулі. Ми стали біженцями в Іраку та за його межами, а рідне Кочо досі зали шалося під контролем ІДІЛ. Світ мусить почути про злочини проти єзидів.
Першу частину подорожі ми долали потягом, який мчав крізь темні німецькі ліси. За вікном дерева миготіли розми тими тінями. Мене лякали ці ліси — такі несхожі на долини й поля Синджару. Я раділа, що ми просто проїжджаємо повз, а не блукаємо поміж деревами. Водночас краєвиди навколо були надзвичайно красивими, і я потроху звикала до свого нового дому.
Німці прийняли нас із теплом. Я чула багато історій про те, як звичайні громадяни зустрічали потяги й літаки із си рійськими та іракськими біженцями. Це сповнювало надією, що тут, у Німеччині, ми зможемо стати частиною суспільст ва, а не жити на маргінесі.
Єзидам в інших країнах було знач но важче. Дехто опинився там, де нам не раді — байдуже, від якого жахіття довелося тікати тим знедоленим. Інші за стрягли в Іраку — вони відчайдушно прагнули виїхати, і це очікування шансу на свободу було ще одним видом страж дання. Очільники деяких країн взагалі відмовилися при ймати біженців, що викликало у мене невимовну лють. Бо ж насправді не існувало жодної вагомої причини, через яку можна відмовити невинним людям у безпечному притулку. Усе це я хотіла сказати ООН того дня.
Крім того, я прагнула наголосити, що попереду на нас чекає ще багато роботи. Потрібно створити безпечну зону для релігійних меншин в Іраку, притягнути усіх членів ІДІЛ і їхніх прихильників, які підтримували звірства, до відпові дальності за геноцид і злочини проти людства. Важливо та кож домогтися цілковитого визволення Синджару.
Жінкам і дівчатам, які втекли з полону ІДІЛ, була необхідна допомо га для реінтеграції в суспільство та налагодження звичного життя. Пережите ними мають офіційно визнати воєнним злочином "Ісламської держави". У школах від Іраку до США треба розповідати про єзидизм, щоб люди з дитинства усві домлювали цінність збереження давньої релігії та необхід ність захисту її послідовників, незалежно від того, наскільки нечисленна їхня громада. Адже єзиди, поряд з іншими релі гійними та етнічними меншинами, колись зробили Ірак ве ликою країною.
Втім, у мене було лише три хвилини на виступ. Нізрін на полягала на максимальній лаконічності.
— Розкажи власну історію, — запропонувала вона за чаш кою чаю у моїй квартирі.
Ця думка лякала мене. Щоб моя історія мала хоч якийсь вплив, треба бути максимально чесною — я це чудово усві домлювала. Я мусила розповісти про Хаджі Сальмана, всі ті рази, коли він ґвалтував мене, про ту страшну ніч на блокпос ті в Мосулі і жахіття, які мені довелося бачити. Рішення гово рити правду було одним із найважчих, але водночас найваж ливіших у моєму житті.
Я тремтіла, коли зачитувала свою промову у залі засі дань. Намагалася якомога спокійніше згадувати захоплення Кочо, викрадання дівчат, яких змусили стати сабая, убитих братів. Розповіла, як мене неодноразово ґвалтували й били, і як я зрештою втекла. Усі слухали мовчки, а після виступу до мене підійшла туркеня, вся в сльозах.
— Мого брата Алі вбили, — сказала вона. — Наша родина досі не може з цим змиритися. Не уявляю, як пережити одно часну втрату шістьох братів.
— Це дуже важко, — відповіла я. — Але є родини, які втра тили ще більше.
Повернувшись до Німеччини, я сказала Нізрін, що готова хоч зараз їхати будькуди і зробити все можливе для допо моги іншим єзидам. Тоді я й не здогадувалася, що невдовзі об’єднаю зусилля з єзидськими активістами організації Yazda і почну нове життя. Але зараз усвідомлюю: я народилася у са мому серці скоєних проти мене злочинів.
Спочатку наше нове життя в Німеччині здавалося таким не важливим. Особливо, порівняно з тим, що переживали люди у воєнному Іраку. Разом з Дімал та двома нашими родичами ми оселилися в маленькій двокімнатній квартирі, яку при красили фотографіями тих, кого втратили чи кого залиши ли на батьківщині. Вночі я спала під великими кольорови ми знімками мами і Катрін. Ми носили намиста з іменами загиблих. Щодня збиралися разом оплакувати їх і молитися до Тавусі Мелека за безнапасне повернення зниклих. Щоночі мені снилося Кочо, а щоранку я прокидалася і згадувала: того Кочо, яким я його знала, більше не існує. Це дивне, порожнє відчуття. Туга за втраченим місцем навіює відчуття, ніби ти сам зникаєш. У мандрівках в межах правозахисної діяльності я бачила багато прекрасних країн, але до жодної з них не хо тіла повернутися більше, ніж в рідний Ірак.
Ми ходили на курси німецької мови, проходили обсте ження в лікарні для перевірки здоров’я. Нам пропонували відвідувати терапевтичні сесії. Дехто справді намагався, але розмови з психотерапевтом тільки роз’ятрювали рани.
Ми готували їжу, виконували звичні хатні обов’язки: при бирали, випікали хліб — тепер уже в невеликій електрич ній духовці, яку Дімал встановила просто у вітальні. Втім, без справжніх, виснажливих сільських робіт, якот доїння овець чи обробіток землі, без звичного соціального життя в маленькому, згуртованому селі чи в школі, у нас лишалося надто багато вільного часу. Одразу після переїзду до Німеччини я постійно благала Гезні дозволити мені повернутися в Ірак. Але він наполягав дати цьому місцю бодай ще один шанс. Казав: треба лишатися, і що зрештою моє життя тут налагодиться. Втім, така перспектива не здавалася реальною.
Невдовзі я познайомилася з Мурадом Ісмаелем — співза сновником організації Yazda, яка невтомно бореться за права єзидів. Він створив її разом із групою єзидів з усього світу. Серед них були Гаді Пір, Ахмед Худіда, Абід Шамдін, а також Гайдер Еліас — колишній перекладач американської армії, який спілкувався з моїм братом Джало майже до самої його загибелі.
Коли я вперше зустріла Мурада, то не мала жодно го уявлення, як складеться моє життя. Я щиро хотіла допо магати, бути корисною, але не знала, з чого почати. Мурад розповів про діяльність Yazda — особливо про їхню роботу зі звільнення та підтримки жінок і дівчат, які пережили раб ство в ІДІЛ — і я раптом побачила своє майбутнє чіткіше.
Щойно бойовики ІДІЛ захопили Синджар, ці небайдужі єзиди залишили свої звичні справи і допомагали нам в Іраку. Коли почався геноцид, Мурад навчався на геофізика в Х’юсто ні, а інші були вчителями чи соціальними працівниками — вони кинули все, щоб рятувати своїх людей.
Мурад розповів мені про два безсонні тижні, проведені в маленькому готель ному номері біля Вашингтона. Там він разом із Гайдером, Гаді та ще кількома активістами безперервно відповідав на дзвін ки від єзидів, які благали про порятунок. Часто їм вдавало ся допомогти, а іноді — зарадити було нíяк.
Мурад зізнавався, що вони докладали титанічних зусиль для порятунку Кочо: телефонували всім, кого тільки могли згадати в Ербілі та Багдаді, пропонували варіанти дій, спираючись на досвід роботи з американськими військовими (Мурад і Гаді свого часу працювали перекладачами під час окупації), відстежу вали пересування ІДІЛ кожною дорогою і кожним селом. Коли їм не вдалося врятувати нас, вони поклялися зробити все можливе для допомоги тим, хто вижив, і домогтися спра ведливості. Постійна втома на обличчі і ниття у спині стали їхнім проявом болю. Попри це, я хотіла бути, як вони. Після тієї доленосної зустрічі з Мурадом, розпочала довгий шлях до себе — такої, якою є сьогодні. Наша скорбота не стихала, але життя в Німеччині набуло сенсу.
У полоні ІДІЛ я почувалася слабкою. Якби мала хоч тро хи сили захистити свою матір, то не дозволила б забрати її у мене. Якби могла — завадила б терористам продати мене в рабство, а потім ґвалтувати. Коли я пригадую власну втечу: незамкнені двері, тихе подвір’я, Нассера і його родину у квар талі, повному прихильників ІДІЛ, на тілі виступають сироти від думки, як легко все могло піти не так. Гадаю, Бог допоміг мені врятуватися не просто так, і не випадково він звів мене з активістами Yazda. Я не сприймаю свою свободу як належ не. Терористи не думали, що єзидські дівчата зможуть вирва тися з їхніх рук, не вірили, що ми матимемо сміливість роз повісти світові про всі знущання з нас. Своїми свідченнями ми кидаємо їм виклик. Іділівці мусять відповісти за всі свої злочини. Щоразу, розповідаючи свою історію світові, я відчу ваю, як відбираю у терористів трохи влади.
З часу того першого виступу в Женеві я розповідала свою історію тисячам: політикам і дипломатам, режисерам і жур налістам, а також безлічі звичайних людей, які цікавилися подіями в Іраку після вторгнення ІДІЛ. Я благала сунітських лідерів рішучіше засуджувати ІДІЛ публічно, оскільки в них є важелі впливу для припинення насильства. Я працюю пліч опліч з чоловіками та жінками Yazda, бо прагну допомогти таким, як я — тим, хто щодня проживає те, що довелося прожити нам. Ми не покладаючи рук переконуємо світ: те, що сталося з єзидами — це геноцид. І закликаємо притягну ти ІДІЛ до відповідальності.
Інші єзиди роблять те саме — вони намагаються полегши ти страждання громади і зберегти те, що від неї залишилося. Наші історії, якими б важкими вони не були для сприйняття, лунають на весь світ недаремно. За останні роки Канада погодилася прийняти більше єзидських біженців. ООН офіційно визнала злочини ІДІЛ проти єзидів геноцидом. Уряди почали обговорювати можливість створення безпечної зони для релігійних меншин в Іраку. І найголовніше — з’явилися юристи, які готові нам допомогти. Справедливість — це все, що залишилося в єзидів. Кожен із нас відчуває обов’язок бра ти участь у цій боротьбі.
Тим часом в Іраку Адкі, Гезні, Сауд і Саїд борються посвоє му. Вони всі залишилися в таборі. Адкі відмовилася їха ти до Німеччини разом з іншими жінками. Розмовляючи з ними, розумію, як сильно й нестерпно сумую. У таборах це звична справа — щодня робити все можливе для підтримки своєї громади. Мої рідні проводять демонстрації проти ІДІЛ, звертаються до курдської влади та уряду Багдаду з вимогою діяти рішучіше. Коли знаходять чергове масове поховання або дізнаються про загибель якоїсь дівчини під час спроби втечі, саме біженці першими беруть на себе відповідальність за організацію поховання. У кожному модульному будинку люди день у день моляться за повернення зниклих.
Єзидські біженці намагаються впоратися з психологіч ною і фізичною травмою пережитого та водночас зберегти єдність нашої громади. Люди, які ще донедавна були звичай ними фермерами, студентами, торговцями й домогосподар ками, тепер стали релігієзнавцями, які поширюють знання про єзидизм; вчителями, що викладають у маленьких ім провізованих класах у таборах; правозахисниками, як я. Ми понад усе хочемо зберегти нашу культуру, релігію, і водночас прагнемо притягнути ІДІЛ до відповідальності за злочини.
Я пишаюся діями своєї громади, нашим вмінням давати від січ, і тим, що я народилася єзидкою. І завжди пишалася.
Мені пощастило бути в Німеччині у цілковитій безпеці. Проте часом, хай як дивно це звучить, я заздрю тим, хто за лишився в Іраку. Мої брати й сестри перебувають ближче до дому, їдять іракську їжу, якої мені так бракує, і живуть по руч з людьми, яких знають, а не серед незнайомців, а, вихо дячи у місто, можуть перекинутися кількома словами з про давцями і водіями мікроавтобусів рідною курдською. Коли пешмерга нарешті дадуть нам дозвіл увійти до Солаху, мої брати і сестри зможуть відвідати могилу матері. Щодня ми телефонуємо одне одному й залишаємо повідомлення. Гезні розповідає про свою роботу, про те, як він досі допомагає дівчатам утекти. Адкі ділиться новинами з табору. Більшість історій гіркі й сумні, але інколи моя життєрадісна сестра смішить мене аж до реготу, від якого скочуюся з дивану. Моє серце тужить за Іраком.
У травні 2017 року ми отримали новину з табору: Кочо нарешті визволили зпід окупації ІДІЛ. Одним із тих, кому вдалося увійти в село, був Саїд — тоді вже боєць єзидського підрозділу Хашд аш-Шаабі Сили народної мобілізації (Хашд ашШаабі) — коаліція, що складається з шиїтських, єзидських і християнських міліцій (народного ополчен ня), які борються на боці іракського уряду проти "Ісламської держави".— групи іракських ополченців. Я неймовірно раділа за нього, оскільки він нарешті здійснив свою мрію і став воїном. Втім, у Кочо наразі було занадто не безпечно: у селі досі переховувалися бойовики "Ісламської держави", а ті, що втекли, залишили після себе СВП на до рогах і в будинках. Попри це, я знала: мені конче необхідно туди повернутися. Гезні врешті підтримав мене, і я вирушила з Німеччини до Ербіля, а звідти — до табору.
Я не знала, що відчую, знову побачивши рідне село — міс це, де мою сім’ю розлучили і де загинули брати. Я поїхала туди не сама, а з Дімал і Мурадом — він та інші члени Yazda стали для мене заледве не родиною. Ми вирушили в дорогу, коли безпекова ситуація поліпшилася і свідомо вибрали довший маршрут, щоб уникнути зон бойових дій.
Село спорожніло. Вікна школи були розбиті, а всередині лежали людські останки. Наш дім розграбували, навіть зня ли дерев’яні балки з даху, а те, що лишилося, спалили. Ве сільний альбом з фотографіями наречених перетворився на купу попелу. Ми сильно плакали, ноги підкошувалися і геть не тримали нас.
Але, попри руїни навколо, щойно переступила поріг, серце підказало: я вдома. На якусь мить я подумки повернулася у ті спокійні дні до приходу ІДІЛ. Коли ж настав час повертатися, благала дозволити мені залишитися тут ще хоча б на годин ку. Я поклялась під час посту повернутися до Кочо, щоб стати ближчою до Бога і Тавусі Мелека. Незалежно від того, яким для нас буде грудень.
Менше ніж за рік після першого виступу в Женеві, і приблиз но за рік до повернення в Кочо я приїхала у НьюЙорк разом із командою Yazda: Абідом, Мурадом, Ахмедом, Гайдером, Гаді та Магером Ганемом. Там, у штабквартирі ООН, мене при значили Послом доброї волі з питань гідності постраждалих від торгівлі людьми.
Я знову мала виголосити промову. Знову розповісти про те, що сталося, перед великою аудиторією. Неважливо, скіль ки разів до цього я ділилася своїм болем — легше не ставало. Щоразу промовляючи ці слова, я ніби проживала весь той жах заново. Коли згадувала події на блокпосту, де мене ґвал тували, батіг Хаджі Сальмана, що шмагав ковдру, під якою я ховалася, або сутінкове небо над Мосулом, коли блукала в пошуках порятунку, я поверталася в ті моменти і відчувала той самий жах і біль. Перед очима інших єзидів також поста вали картини їхніх спогадів. Ті, хто чув мою історію десятки разів — наприклад, друзі з Yazda — не могли стримати сліз. Бо це і їхня історія.
Втім, зараз я вже звикла до виступів. Великі зали мене більше не лякають. Моя відверта і правдива розповідь — найсильніша зброя проти терористів. Я використовувати му її, аж доки всі злочинці не постануть перед судом. Попе реду нас чекає ще багато роботи, перш ніж світові лідери, а особливо мусульманські релігійні діячі, стануть на захист пригноблених.
Закінчивши оповідь, я не змогла зупинитися. Сказала, що мене не вчили виголошувати промови. Нагадала, що ко жен єзид прагне справедливого покарання для терористів ІДІЛ за геноцид і що в наших силах допомогти захистити вразливих людей по всьому світу. Зізналася у своєму бажанні подивитися в очі моїм ґвалтівникам і побачити, як їх притя гують до відповідальності.
— Але понад усе, — сказала я насамкінець, — я хочу бути останньою дівчиною у світі з подібною історією.
