З кожним роком у глядача з'являється дедалі більше причин радіти за український кінематограф. Але досі можна зустріти скептиків, які вернуть носа і не дають вітчизняним фільмам бодай якогось шансу їм сподобатися.
Оминемо роздуми щодо існування "творчого Ренесансу" за підтримки Держкіно, касових успіхів обраних (найчастіше, комедійних) екземплярів, жанрової складової та симпатій аудиторії. Так, у нашого кіно залишається ще багато проблем: брак "кіношних" акторів, якість сценаріїв далека від ідеалу, але гідних прикладів, з яких може початися особисто ваша з українським кінематографом любов, стає важко перерахувати на пальцях рук.
Наша добірка нагадує кіношне асорті, але зроблено це умисно — щоб кожен глядач, незалежно від уподобань, міг знайти собі історію до смаку.
Вулкан
Головний герой – перекладач Лукас. У складі місії ОБСЄ він прямує до Криму, але десь у Херсонській області автомобіль зупиняється. Лукас вирушає по допомогу, але потрапляє в халепу (спочатку в одну, потім в другу, третю, четверту). Зрештою машина і колеги пропадають безвісти, а по телебаченню Лукаса називають "можливим шпигуном".
Він намагається вибратися з невеликого села Берислав, що біля Каховського водосховища, але сувора реальність щоразу б'є героя до втрати свідомості. Не лише фігурально, а й буквально. Добре хоч, що місцеві жителі — дядько Вова, його дочка Марушка і стара мама — прийняли до себе чи то гостя, то чи біженця.
Але що якісно відрізняє "Вулкан" від інших фільмів про "українську глухомань" (яких за останні кілька років з'явилося чимало)? По-перше, те, що події до остраху нагадують кафкіанський "Процес", у якому герой ні на що не впливає. Йому залишається покластись на долю, стати безпорадним спостерігачем з надією, що все закінчиться хеппі ендом. По-друге — це, напевно, один із найкрасивіших українських фільмів з точки зору операторської роботи, дивитися який — одне задоволення.
Читайте також: "10 фільмів, за якими треба стежити, щоб бути в темі. Розклад прем'єр до квітня"
Дзідзьо: Перший раз
Якщо вірити Стіву Каплану, автору підручника "Приховані інструменти комедії", щоб комедія спрацювала, спочатку повинна з'явитися велика брехня. Тому комедія положень Dzidzio за необхідності легко перевзувається в комедію характерів — зовнішні обставини запускають внутрішні конфлікти, і навпаки.
Дзідзьо, або Михайло Хома, – колоритний персонаж, який завдяки інфантильності та дитячій наївності нагадує то Джима Керрі, то Вуді Аллена. За сюжетом Дзідзьо спізнюється на літак до Португалії, де живе його мама. Вона, розгнівавшись, відправляє його в рідне село, де Хома розпочинає нове життя та готує таланти місцевої церкви до виступу на великому святковому ярмарку.
Насправді, головна проблема "Першого разу" — у назві та невдалій рекламі, через яку більшість людей могли вирішити, що стрічка розповідатиме про перший сексуальний досвід Дзідзьо. Але йдеться у ній про першу справжню любов і доброту, яку важливо дарувати іншим, щоб самому стати щасливим.
Ржака
Дмитро Томашпольський, режисер і автор сценарію "Ржака", зняв постмодернову картину про непросте життя режисерів авторських фільмів, повну їдкої сатири та незвичного для українських комедій гумору.
За сюжетом, до одного з таких режисерів, неймовірно схожого зовні на Ларса фон Трієра, приходять бандити з вимогою зняти таку комедію, щоб усі критики в залі сміялися до сліз. Інакше постраждає і сам головний герой, і його кар'єра, і навіть мама. Часу обмаль, а з акторів є тільки смертельно хвора клоунеса, яка не може посміхатися через параліч лицьових нервів, і не менш дивний автор жартів.
Якщо ви хочете побачити ні на що не схожу комедію без всюдисущих відсилок до поп-культури, але з регулярним руйнуванням четвертої стіни — ви знайшли те, що шукали. "Комедія або життя" — це гостро-сатиричний погляд не лише на сферу кіновиробництва, а й на все суспільне життя сучасної України.
Скажене Весілля
"Скажене весілля" – класична комедія, такі залишаються актуальними з часів раритетного "Политого поливальника". Вся її суть у тому, що очікування героя не виправдовуються через дії сторонніх сил. Як у поливальника, який наступає ногою на шланг і випадково бризкає водою собі в обличчя.
Дія фільму розгортається в селі Яблунівка, що на Поділлі. Директор краєзнавчого музею Василь Сердюк, центральний персонаж фільму і позитивний образ "свідомого українця", нетерпляче чекає на повернення доньки Каті, яка навчається у Франції. Місяць тому вона оголосила, що одружується з лікарем-кардіохірургом. Батько уявляє, що наречений зовні схожий на ідеал – Олега Винника. Тому впадає в екзистенційну кризу і намагається зірвати весілля, коли дізнається, що Франсуа насправді афрофранцуз.
Цей конфлікт зрозумілий навіть дитині, особливо після фрази "Середюки – європейська родина!". Адже в голові Середюка були "ми" та "вони". Але якщо "ми" так хочемо в Європу, час забути про умовності. У фіналі батько визнає провину і приймає нареченого за рідного. Це добра й повчальна комедія про те, як можуть змінитися наші погляди під впливом обставин. І що раз назвався "європейцем", то й поводься відповідно.
Читайте також: "41 серіал для залипання на зимових канікулах"
Донбас
Своїм фільмом режисер Сергій Лозниця вдарив по больовій точці сучасної України. І поки спонсоровані Держкіно патріотичні бойовики показують жахи військових конфліктів і хоробрість наших солдатів, "Донбас" показує, що відбувається з іншого боку — з того, де реальність межує з абсурдом. Через що картину дивишся з погано приховуваним жахом, періодично переходячи на істеричний сміх.
Результат виявився більш ніж вдалим. "Донбас" здобув нагороду "Особливий погляд" на Каннському кінофестивалі та був висунутий на премію "Оскар" від України. Фільм складається з 13 епізодів, за основу яких Лозниця взяв аматорські Youtube-ролики, які зняли на підконтрольній самопроголошеними "ДНР" і "ЛНР" у 2014-2015 роках території.
При цьому режисер підкреслює, що це фестивальне кіно, головний задум якого — спровокувати глядачів (як в Україні, так і в усьому світі) на дискусію навколо цих жахливих подій. Антивоєнна притча про абсурдність силового вирішення конфліктів, що підкреслює стан фейковості "самопроголошених республік".
Герой мого часу
Знову згадаємо режисера Томашпільського. В одному інтерв'ю він сказав: "Наше суспільство стане на шлях одужання, коли ми навчимося "іржати" над собою і не ображатися". Судячи з касової невдачі комедії Тоні Ноябрьової "Герой мого часу", ми любимо посміятися, але не завжди готові до самоіронії.
Фільм про Жоріка, "маленьку людину", яка вирушає на пошуки кращого життя до столиці. Він намагається знайти покликання, усвідомити "вищу мету" в житті й асимілюватися з суспільством, стати "своїм", але зазнає поразки по обидві сторони барикад. Як серед "вищого світу", де з пихатим задоволенням обговорюють нікому крім них незрозумілі твори сучасного мистецтва, так і серед друзів, для яких ідеальне дозвілля — пити пиво на лавочці перед будинком.
І хто з нас не перебуває у вічних пошуках себе? Хто з нас готовий сміливо відмовитися від усього, що є в житті, щоб з легким серцем змінити його на краще? "Герой мого часу" чудово передає дух часу і хаос, у якому доводиться жити людині.
Припутні
Фільм про нелегку долю трьох жінок знято за п'єсою Романа Горбика "Центр" — і театральність цієї історії дуже помітна в тій драматургії, з якою всі персонажі та сюжетні лінії сплітаються воєдино. 20-річна дочка Світла з мамою, базарною торговкою Людкою, повертаються до рідного села Припутні, яке поступово вимирає — всі переїжджають до великого міста. Раз на рік вони приїжджають сюди до баби Зіни, щоб прибрати на могилі діда і зустрітися всією родиною. Один день, який за настільки ж щасливою, наскільки й нещасною випадковістю, кардинально змінює життя всіх героїв.
В українському кіно існує проблема репрезентації сільського життя — найчастіше за межами столиці його показують у не найсвітліших тонах. Але у "Припутнях" відчувається тепла ностальгія, тяга до малої батьківщини та спроба зафіксувати вимираюче село таким, яким би хотілося його запам'ятати назавжди, якби життя не внесло свої корективи.
Читайте також: "Фільми, без яких неможливо уявити 2010-2019"
Мої думки тихі
Вадим записує найрізноманітніші звуки, від кашлю старого діда до сміху флегматичного товстуна, які потім використовуються в комп'ютерних іграх. І добре, що одна компанія готова щедро заплатити, якщо він запише звуки українських тварин. А якщо йому вдасться ще й записати крякання рідкісного рахівського крижня, фірма готова запросити героя на роботу і ПМП до Канади. В очах Вадима займається вогник, а у житті з'являється нова мрія. І все б нічого, якби не самотня мама в Ужгороді, яка і радіє за успіхи сина, і боїться відпускати його так далеко. Адже, як каже персонажка Ірми Вітовської, "з тобою в Києві і з тобою в Канаді — це дві різні речі".
І поки інші українські фільми з незвички намагаються розмовляти про щось непомірно високе та філософське, "Мої думки тихі" говорить про найважливіше — сім'ю, мрії, банальний людський оптимізм. Чудова сімейна трагікомедія, яку легко можна проґавити через невдалий попередній досвід з українськими фільмами. Хороший творчий дебют Антоніо Лукіча, блискуча акторська гра дуету Лідаговський-Вітовська і гідна планка якості для кінематографістів України. Фільм, який важко не порадити друзям, знайомим чи колегам.
Плем’я
Брутальний і приголомшливий дебютний фільм Мирослава Слабошпицького. Місце дії: українська школа-інтернат для глухих, відповідно і фільм не багатий на діалоги — вся історія розказана за допомогою мови жестів. Трилер про жорстоких підлітків, членів кримінальної організації "Плем'я", які грабують, ґвалтують і вбивають під патронатом вчителя труда. Після вбивства одного з учнів, сутенера, який наглядав за двома ученицями-повіями, його місце займає новенький на ім'я Андрій. Проблеми починаються, коли він закохується в Анну, особисту наложницю Короля, ватажка банди "Плем'я".
Похмурий фільм став лауреатом численних премій Каннського кінофестивалю у 2014 році, зокрема Гран-прі "Тижня кінокритики", і здобув майже одностайні позитивні відгуки від іноземних кінокритиків. Популярний веб-сайт Rotten Tomatoes визначив картину Мирослава Слабошпицького як "похмуру драму, чиї безсловесні діалоги красномовніші за слова".
Поводир
Радянська Україна, початок 1930-х. Страшні часи — період колективізації та Голодомору. Сюжет розповідає про драматичну подорож американського хлопчика Пітера Шемрока і сліпого музиканта. Тато десятирічного Пітера був убитий після того, як до його рук випадково потрапили секретні документи з інформацією щодо запланованих радянською владою репресій та масового вилучення продуктів.
Пітер виявився випадковим свідком вбивства батька та знаходить серед особистих речей ті самі таємні документи, через що змушений рятуватися від переслідувачів. Йому дивом вдається втекти завдяки сліпому кобзареві Івану Кочерзі. Хлопчик пристає до музиканта і стає його поводирем. Утікачів з документами продовжують переслідувати спецслужби. А Іван, здається, готовий на все, аби допомогти хлопчикові вижити й не озлобитися після всього пережитого. Дивно, як сліпий кобзар може бачити світ ясніше, ніж люди з ідеальним зором.
Читайте також: "Чого нас вчить і що показує сучасне українське кіно"
