Часи, коли всі казали, що "українського кіно немає", вже давно минули. Щороку виходить багато стрічок — і, якщо цим поцікавитись, насправді в Україні знімають і показують не лише фільми патріотичного спрямування. У нас зростає та зароджується новая хвиля незалежного й соціального кінематографа, є пристойні комедії, та й навіть "масові" стрічки стали не такі дуболомні.
А головне: в нових українських фільмах є цікаві ідеї, вони не тільки розважають глядачів, а й намагаються проаналізувати реальність, в якій ми з вами опинились. Не вірите — перевірте на власні очі, переглянувши стрічки з нашого переліку.
"Дике поле". Борони своє. Не встидайся
Минуло багато років незалежної України, і Сергій Жадан із "нового покоління української літератури" стрімко йде в "сучасні класики". "Дике поле" режисера Ярослава Лодигіна відзняте за його романом "Ворошиловград", але не як екранізація, а радше "за мотивами". Сюжет розгортається навколо Германа, який після зникнення брата має повернутись до рідного містечка на Донбасі й захищати сімейний бізнес — автозаправку — від рейдерства. Події відбуваються у 2010 році в Старобільську. Під час роботи над сценарієм сюжет жаданівського роману трохи модернізувався, перетворився на такий собі міцний пригодницький екшн з елементами вестерну. Тільки замість перекотиполя — поліетиленовий пакетик.
"Скажене весілля". Головне, щоб людина була хороша
Коли про "Скажене весілля" вперше заговорили в медіапросторі, склалося відчуття, що комедія створена лише для глядацького попиту (тут тобі і Потап у ролі продюсера й автора саундтреку, і Олег Винник з Монатіком) і "поїде" на дубовому клішейному гуморі про типову поведінку іноземців в іншій країні. Це відчуття виявилось марним.
Звісно, у "Скаженому весіллі" вистачає шаблонних жартів. Але, можливо, це таке мудре рішення, аби розчистити дорогу майбутнім українським комедіям, повністю побудованим на сучасному гуморі (який у стрічці також дозовано є). Тим паче слід віддати належне творцям фільму, які вирішили зробити комедію зі складної теми побутового расизму та ксенофобії. Сюжет дуже простий і зрозумілий кожному: дочка приводить додому коханого, темношкірого блогера Франсуа, а батько, поборник традиційних цінностей, робить усе можливе, аби перешкодити їхньому весіллю. Між іншим, 25 грудня в кінотеатрах відбудеться прем'єра другої частини.
"Крути 1918". Разом і до кінця
Як зазначається у синопсисі, фільм засновано на реальних подіях — бою на залізничній станції Крути взимку 1918 року. На тлі доленосних подій у країні двоє братів Андрій і Олекса Савицькі закохуються у прекрасну Софію. Більшовики підступають до Києва, місто сповнене "червоних" агентів. Уряд УНР кидає на боротьбу з ворогом усі боєздатні частини армії, включно з юнкерами і студентами. Чотири сотні юнаків, серед яких Андрій і Олекса, стають проти 4-тисячного добре озброєного війська.
Гарна спроба у відбудові національного епосу, який дуже потрібен у часи російської військової агресії та залишків культурного пострадянського спадку. У фільму є слабкі місця, як із точки зору структури (наприклад, другорядна сюжетна лінія, де УНР намагається по-шпигунськи "підставити" Леніна перед більшовиками), так і за самою "фактурою" (великого бюджету "Крут" все-таки не вистачило для справжнього історичного кіноепосу). Утім, це важлива для українського соціуму стрічка про події, які варто пам’ятати.
"Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго". Вдивляйся у "маленьких людей". Не такі вони вже й "маленькі", якщо на них (досі) все тримається
Паростки нової хвилі незалежного українського кіно вже дають свої відчутні плоди — саме такий висновок можна зробити, переглянувши стрічку режисерки Надії Парфан. Формально це документальне кіно про будні комунальників, які знаходять в собі енергію, щоб співати у хорі. Але якщо вітчизняні документалки в нас, як правило, зніматься екстелевізійниками у репортажному стилі, то у Парфан багато гарної "художності", філігранної структури — це вже дуже далеко від нарізки розмов "героїв сюжету".
У стрічці закладена приголомшлива метафора: цих людей, комунальників, ніхто ніколи не слухає. Для керівництва вони просто частина ритуалу: пафосно-урочисті промови ні про що, оплески, показуха, спів. І про премії забудьте. Для егоїстичних містян — можливість виплеснути своє невдоволення постійними недоліками комунальних служб. Абсолютно кафкіанська, смішна і водночас сумна історія про людей, яких взагалі ніхто не чує, а вони продовжують щосили співати. Фільм добре допомагає опуститися на землю і подякувати тим непомітним героям, які просто сумлінно виконують свою роботу.
Читайте також: "П’ять скандалів в українській культурі - 2019"
"Додому". Не забувай своє коріння
Повнометражний дебют українця кримсько-татарського походження Нарімана Алієва, дуже тепло прийнятий у західному світі ("Додому" включили до списків номінантів одразу двох найпрестижніших премій світу — "Оскар" та "Золотий глобус"). Чоловік середнього віку на ім’я Мустафа із сином приходять у київський морг, щоб забрати тіло старшого сина, загиблого в АТО, щоб відвезти на історичну батьківщину та поховати згідно з мусульманськими традиціями. Вони вантажать тіло у старенький джип, і починається справжнісінький road-movie, сповнений непростих випробувань долі та споконвічного конфлікту "батька й сина", чиї погляди на життя дуже різняться.
Батько пожив це життя і його наміри прості: повернути загиблого старшого сина додому та вберегти молодшого від небезпечних і непередбачуваних поворотів долі. Син, навпаки, прагне жити у столиці і продовжити "пошуки себе". Через їхню комунікацію та суперечки Наріман Алієв, власне, і змальовує конфліктне поле сучасного українця, помножене на хворобливі теми сприйняття кримських татар співвітчизниками і навпаки. "Додому" не пропонує однозначну мораль чи істину, але натякає, що знайти їх можливо тільки у спілкуванні, у примиренні дуже різних характерів і постатей.
"Мої думки тихі". Частіше спілкуйтесь із рідними, бо інакше дуже скоро не впізнаєте себе
Максимально сучасний сюжет. Звукорежисер-фрілансер бере дивне замовлення: для канадської комп’ютерної гри треба записати голоси закарпатських тварин — це робота з перспективою релокейту (переїзду) в Канаду. Отже, головний герой вирушає у подорож на пошуки специфічних тваринок та бере з собою матір, яка хоче допомогти, але більше шкодить усьому процесу. Чудовий з точки зору гумору та ідеальний для сімейних переглядів (а це велика рідкість!) український фільм, який здобув спецнагороду від журі престижного кінофестивалю в Карлових Варах.
"Заборонений". Кохай палко та стій за своє до кінця
Кінематографічна біографія поета-дисидента Василя Стуса, відзнята за державний кошт. Очікування виходу фільму супроводжувалося неабиякою суспільною увагою, головним чином через те, що в "Забороненому" мали показати останній суд над Стусом, адвокатом якого був Віктор Медведчук, що визнав провину поета. Далі поширилися чутки, що сцену "зацензурували", а після розголосу начебто повернули…
Якщо не зважати на "скандальність", "Заборонений" — програмний фільм, якому не до снаги сколихнути нашу уяву про образ відомого поета. Але такого завдання і не стояло. Це дуже стримане кіно, яке підтримує міфологічний туман навколо постаті Стуса: ось ми бачимо, як він знайомиться з майбутньою дружиною в метро, вони ходять на антирадянські поетичні читання, а тут Василю вже світить в’язниця — і найкращі моменти його творчого розквіту ми споглядаємо через флешбеки. "Заборонений" — дуже несміливе кіно, яке нагадує розширену версію біографічних телефільмів, але виховально-просвітницьку функцію виконує на "відмінно".
Читайте також: "Кінець імперії в пейзажі Криму: рецензія Костянтина Дорошенка на фільм "No-One"
"Захар Беркут". Бути героєм у реальному житті, а не в коментарях
Епічне героїчне кіно, найдорожчий фільм часів незалежності (бюджет склав 113 мільйонів гривень), який виглядає цілком пристойно і "по-голівудськи", навіть незважаючи на своє патріотичне спрямування.
Сценарій спирається на сюжет псевдоісторичної повісті Івана Франка, який добре пам’ятають ті з нас, хто не спав на уроках української літератури. 1214 рік, часи монгольскої Орди. Замість давати відсіч, князі зайняті міжусобицями. Монголи планують йти через Європу і, можливо, їм знадобиться шлях через Карпати, а саме — через селище Тухлі, де вже багато поколінь живе маленька, але надзвичайно згуртована спільнота горців на чолі зі старійшиною Захаром Беркутом. Останнього, до речі, грає Роберт Патрік — термінатор Т-1000 з класичного фільму Джеймса Кемерона "Термінатор-2".
І Франко, і творці фільму навмисне використовують "псевдоісторичність", аби через прив’язку до української історії продемонструвати абсолютно античну історію протистояння малочисельної групи вояків загарбнику. Простими словами, "Захар Беркут" — це духопідйомне кіно про таких собі 300 спартанців із Карпат з батальними сценами, роздроблене задля втіхи глядача на кілька другорядних мелодраматичних ліній.
Майже всі кінокритики зазначають, що фільм — чудовий у своєму задумі — розсипається саме через надто передбачувану динаміку. І взагалі, є думка, що це здебільшого "кіно на експорт". Але якщо не оцінювати стрічку як певний "продукт" чи "контент", а зазирнути в її смисли, вони видаються дуже просто окресленими і "працюють".
Масштабні батальні сцени, звитяга окремих персонажів — усе це створено напрочуд добре і спонукає полишити "роботу за комп’ютером", нап’яти обладунки й захищати честь — свою і народу. І цього достатньо: нагадування про героїзм українців у часи діджітал-воєн та дезінформації вартують дуже дорого.
Підсумовуючи, бачимо, що українське кіно не тільки займається підняттям патріотичного і національного духу, а ще й прагне бути дзеркалом сучасності. Показати нам щось про нас самих: інколи дуже прямо, а інколи з незвичайного ракурсу. І є відчуття, що зі зростанням кількості фільмів – буде рости якість думки, глибина навіть не сценаріїв, а режисерських задумів.
«Знімати» ми вже навчились, теперь час подумати над тим, що саме вирізняє українське кіно серед світового різномаїття та яке місце воно посяде у світовій кінематографії?
Читайте також: "Чому українці масово слухають російські пісні та чи можна це змінити"
