Фільми, без яких неможливо уявити 2010-2019

Фільми, без яких неможливо уявити 2010-2019

Фільми, без яких неможливо уявити 2010-2019

До списку речей, на які можна дивитись нескінченно, наприклад, як горить вогонь і як тече вода, варто додати голлівудські фільми. Адже кінематограф – важлива складова повсякденного життя сучасної людини.

Варто підкреслити, що всі наведені фільми варто розглядати в контексті формування світового, мультикультурного, кінематографа. Це радше розмова про феномени та явища, ніж про досягнення окремо взятого режисера, актора чи сценариста. Своїм виходом на екрани та касовим успіхом ці фільми вплинули на рішення великих голлівудських студій, які менше за все на світі люблять ризикувати й виділяти кошти не на черговий блокбастер, а на виробництво авторських стрічок.

Тому в переддень нового 2020 року не можна було залишити вас без списку найкращих фільмів останніх десяти років. Вони: а) назавжди залишаться в нашій пам'яті; б) змінили правила гри у кіновиробництві та в) будуть ще довго переслідувати нас відсилками в інших фільмах. Усі стрічки з переліку обов'язкові до перегляду. Якраз вистачить на всі новорічні канікули.

Читайте також: "Що (українського) подивитись на Новий рік замість радянських фільмів?"

"Початок", Крістофер Нолан, інтелектуальний поп

Крістофер Нолан став одним із тих режисерів, чиї фільми щоразу спричиняли навіть не ажіотаж, а повномасштабні баталії в інтернеті. Аж надто амбітними були проєкти американського кінорежисера британського походження. Вони виходили далеко за межі популярності звичайного фільму, перетворюючись на культурний мініфеномен.

Це зробило самого Крістофера Нолана справжнім кінохудожником арт-мейнстриму. У режисера почали проявлятися всі симптоми хвороби "я художник, я так бачу": знімає фільми як хоче, вміє чітко сформулювати "таємні" послання, підриває інтернет запеклими суперечками та змушує шукати відповідь на незрозуміле для тих, хто не дивився фільм, питання "а чи крутиться дзиґа насправді?". Ще й дозволяє собі витрачати на проєкти величезні суми (як і заробляти після їх прем'єри).

"Початок" став першим, після виходу похмурого коміксу "Бетмен: Початок" (жарт про починання), всесвітньо відомим суто авторським фільмом Нолана. Тільки після цього нові шанувальники почнуть знайомство з його фільмографією. Згадають "Пам'ятай" (2000), "Безсоння" (2002), "Престиж" (2006) і навіть короткометражний студентський "Жук-скакун" (1997). Давно такого не було, щоб гік у піджаку зібрав десяток провідних голлівудських акторів, закинув 160 мільйонів доларів і змусив пів світу дві з половиною години дивитися на Леонардо Ді Капріо (який стільки уваги не отримував з 1997 року, відколи вийшов "Титанік").

8 номінацій на премію "Оскар", зірваний джекпот з касових зборів, саундтрек Ганса Ціммера й акторська гра майбутнього володаря золотої статуетки Леонардо Ді Капріо. "Початок" закріпив собі місце в масовій культурі через численні відсилання й пародії, але головне – повернув у кінотеатри жанр більш "інтелектуального" блокбастера, ніж звичайні бойовики та майбутні коміксові саги.

"Месники: Завершення", початок і кінець епохи кінокоміксів

До виходу першого фільму трилогії "Темний лицар" у 2008 році ніхто серйозно не ставився до екранізацій коміксів. Десь раз на рік виходили представники жанру – був "Шибайголова" (2003), "Халк" (2003) і "Жінка-кішка" (2004), але вище за "Костянтина" (2005) з Кіану Рівзом за якістю та відгуками ніхто не стрибнув.

Ситуація почала змінюватись у 2008 році. Спочатку 30 квітня вийшла перша частина "Залізної людини" з Робертом Дауні-молодшим у головній ролі, а трохи пізніше, 6 червня, відбулася прем'єра "Неймовірного Халка" з голлівудський скандалістом Едвардом Нортоном. Обидва фільми видалися досить неоднозначними, але Тоні Старк зібрав у кінотеатрах 5 бюджетів, а це означає, що франшиза здобула шанс на продовження. Закрутилося, завертілося. І закінчилося "Месниками".

Я довго гадав, хто більше заслуговує на місце в цьому списку. Перший фільм серії 2012 року випуску чи останній? Але фінал саги "Месники: Завершення" (2019) став одним із тих феноменів, за якими обов'язково треба було стежити в реальному часі. Якщо ви особисто не пережили цей хайп, то вважайте, що подія пройшла повз вас.

Навіть не фанатів коміксів повинна вразити виконана робота і шлях, який акторська шістка головних героїв пройшла від голлівудських зірок до легенд масової культури. Це найвидатніший на даний момент кіноатракціон, який прийшовся до смаку і гік-ком'юніті, і пересічним глядачам.

Якби не приголомшливий успіх "Месників", на екрани б не вийшла довгоочікувана екранізація "Дедпулу" (2016), Джейсон Мамоа не став би "Акваменом" (2018), і ми б не дочекалися чудового мультика "Людина-Павук: Навколо всесвіту" (2018). І зараз, коли глядач трохи втомився від супергероїв, кіностудії звернуть увагу на комп'ютерні та консольні ігри, які вже давно чекають своєї години і мають повністю повторити життєвий цикл кінокоміксів.

Неможливо заперечувати, що останні десять років багато в чому пройшла під знаменами студії Marvel. Але останнім часом про франшизу встигли негативно висловитися навіть метри авторського кіно, зокрема Мартін Скорсезе ("Ірландець", "Славні хлопці"), який назвав фільми про супергероїв "тематичним парком атракціонів". І він має рацію: кінокоміксу "Месники" далеко до "справжніх" (в академічному сенсі) фільмів, а процес їх виробництва нагадує конвеєр. Але, здається, ця хвиля залишиться в минулому десятилітті. Про це свідчить шалений (як Макс) успіх наступного фільму в списку.

"Джокер" як знак того, що кіностудії мають ризикувати

Так, раніше вже були серйозні кінокомікси. Трилогія "Темного Лицаря" Крістофера Нолана тому приклад. Ще "Хранителі". Навіть "Логан", завдяки якому з'явився і "Дедпул", і сам "Джокер". Але за рамки жанрової розваги для фанатів вони особливо не виходили. А Тодду Філліпсу, режисерові "Похмілля у Вегасі", вдалося неможливе. І повноцінно оцінити масштаби події, здається, ми зможемо тільки в майбутньому.

Головний ворог кіностудій – ризик. Навіщо ризикувати, знімати авторське кіно, якщо можна використати фансервіс і повернутися на великий екран з черговою серією супергеройських пригод? Але "Джокер" не з таких. Може, він так би й залишився непомітним для всього світу, якби не грамотний піар і бажання деяких журналістів спровокувати навколо фільму скандал.

У чому тільки не звинувачували стрічку. І режисера, і навіть Хоакіна Фенікса. У демонстрації жорстокості, пропаганді насильства, романтизації психічних розладів. Поліція охороняла кінотеатр під час прем’єри. Показ намагалися заборонити (деяким навіть це вдалось). Але чим відрізняються кілька убитих в "Джокері" від сотень смертей у "Джон Уік"? Похмура і повна жаху історія походження (origin story зазвичай беззубий жанр) суперлиходія з комікс-всесвіту DC заскочила людей зненацька. А Хоакін Фенікс, один із найкращих акторів сучасності, повністю вивіз роль на своїх плечах.

Касовий успіх, реакція критиків і відгуки глядачів вселяють надію, що після тріумфу "Джокера" студії частіше погоджуватимуться на комерційні ризики, відійдуть від конвеєрного виробництва і займуться тим, чим повинен займатися масовий кінематограф – розповідати цікаві історії. Якщо вірити останнім чуткам, процес уже почався, і це не може не радувати.

"Пастка" та ренесанс жанру горор

Дебютний фільм американського режисера Джордана Піла "Пастка" не був причиною ренесансу горор-кінематографа, але став його наслідком. Не часто фільм жахів отримує премію "Оскар" і схвальні відгуки серйозних критиків. Але дякувати за це варто не лише Джорданові Пілу, а й Джейсонові Блуму, продюсеру і власнику Blumhouse Production, який випустив "Пастку". А також розробленій ним економічній моделі виробництва фільмів.

Все почалося з "Паранормального явища" в 2009 році. Коли, незважаючи на мізерний бюджет у $15 000, фільм зібрав $193 мільйонів, здобувши всесвітню популярність. Особливість підходу Блума полягає в тому, що він виділяє гроші навіть на найбожевільнішу ідею, але не більше пари мільйонів доларів. Ідеальна система для горорів. Ризики мінімальні, тому навіть скромні доходи відіб'ють бюджет. А успіх забезпечить студію можливістю випускати фільми далі. Як показав час, такий підхід спрацьовує дуже добре.

Інший фільм ("Хижа у лісі", 2012, режисер Дрю Годард) у той час вже виніс вирок усім горорам. Він через пародію показав, що ніхто не знімав нічого нового в жанрі вже тривалий час. Але "Пастці" вдалося зберегти жанрову приналежність і надихнути цілу плеяду режисерів. Завдяки успіху Джордана Піла аудиторія звернула увагу на інших, менш успішних, але не менш талановитих режисерів. Наприклад, на Арі Астера ("Сонцестояння", "Реінкарнація") та Роберта Еггерса ("Відьма", "Маяк").

"Джон Уік", Кіану Рівз і азійський стиль бойовиків

Згадайте, якими раніше були бойовики? Голлівуд створив міф про непереможного лицаря, який повинен перемогти ворога і не втратити моральні цінності. Куди розвиватися жанру? Хіба що перенасичувати картинку візуальними ефектами, вибухами та масштабами. Така примітивна формула не може працювати нескінченно. Невдовзі глядач почав відверто нудьгувати, лаяти фільми за примітивний сюжет, завдання якого — пов'язувати перестрілки між собою.

Але головна проблема полягає в тому, що люди не переживали за долю головного героя. Одні режисери намагалися вирішити це, збільшуючи кількість персонажів: приклад "Месники" або "Нестримні". Інші робили ставку на видовищність, як у "Місії нездійсненній". Але творці "Джона Уіка" зрозуміли, що заплющити очі на проблему не вдасться. Ніхто не має сумнівів, що Кіану Рівз впорається з будь-яким завданням. Але тоді чим фільм так чіпляє?

Розбирати феномен популярності "Джона Уіка" – справа невдячна. Доводиться ставити багато запитань фільму, головна фішка якого у спрощенні всього. Ніби античний скульптор, режисер Чад Стахелскі бере до рук зубило та відсікає від стрічки все зайве. Краще зайняти місце в залі IMAX і на дві години зануритися в імерсивне видовище: поєднання світла, звуку, стилю, лора та екшну. Відчуваєш кожен удар, кожен постріл і кожен танцювальний пірует Кіану Рівза.

Саме це формує той самий глядацький досвід, заради якого люди ходять до кінотеатрів. І з кожним новим фільмом серії градус божевілля (й абсурдності того, що відбувається) стає тільки вище. Режисер не приховує, що надихався індонезійським фільмом "Рейд" (2011). Більшість акторської групи перекочувала у третю частину "Джона Уіка" і ще на стадії виробництва співпрацює з постановниками.

Це вже не перший виток популярності азійських бойовиків — згадайте всесвітню любов до Джекі Чана чи Брюса Лі. Динамічний монтаж, ритмічна музика і танцювальна хореографія боїв стали обов'язковою частиною сучасного бойовика, з чим мають рахуватись як новачки в індустрії ("Апгрейд", 2018), так і мастодонти жанру, наприклад "Пасажир" з Ліамом Нісоном (2018).

"Рома", мексиканське тріо та голос меншин

Під час церемонії вручення премії "Оскар" у 2015 році переможця в номінації "Найкращий фільм" оголошував актор Шон Пенн. У вітальній промові він дозволив собі дружній, але не дуже коректний жарт у бік режисера Алехандро Іньярріту: "Хто видав йому грін-карту?" Користувачі соціальних мереж образилися, а сам Іньярріту багато років дружить із Шоном Пенном і зла не затаїв.

Але жарт випередив події. Відтоді номінацію "Найкращий фільм" окупували тріо мексиканських режисерів: Алехандро Іньярріту ("Бердмен", 2014 року), Гільєрмо дель Торо ("Форма Води", 2017) і Альфонсо Куарон ("Рома", 2018). Дісталася премія і чудовому оператору Еммануелеві Любецькі ("Оскари" за "Гравітацію", "Бердмена" і "Легенду Г'ю Гласса"). Але якщо із запропонованих варіантів потрібно обрати єдиного переможця, то на перше місце заслуговує кооперація Альфонсо Куарона і стрімінг-сервісу Netflix.

Світова прем'єра "Роми" відбулася на Венеційському фестивалі, де одразу завоювала головну нагороду "Золотого лева". Мексиканець Альфонсо Куарон (режисер, монтажер, продюсер, оператор і автор сценарію) довів світові, що йому по зубах не лише касові блокбастери на кшталт "Гравітації", а й сильні авторські проєкти.

Більшість показаних історій з життя Мексики 70-х років засновані на реальних подіях. Кому ще вдалося б так точно перенести дитячі спогади на кіноплівку та змусити всіх повірити в їх реальність? Життя звичайної робочої сім'ї стрімко змінюється на тлі розстрілу солдатами мирних демонстрантів, а сценарій стає більш схожим на епічний роман.

"Рома" як мінімум тому один із найкращих фільмів останнього десятиріччя, що таке "мистецтво" дедалі рідше з'являється у все більш комерційному "масовому кінематографі". Обов'язково радимо до перегляду, щоб доторкнутися до прекрасного. Для цього не шкода завести акаунт Netflix. Хтозна, раптом ви погодитеся з думкою більшості кінокритиків, які заявляють, що "Рома" – один із найбільш хвилюючих фільмів, які вони бачили у своєму житті.

"Вона", наукова фантастика та дискусія навколо технологій

Тоді як високобюджетна наукова фантастика зазнавала якогось зовсім уже прикрого занепаду, і кінокомікси почали витісняти її з кінотеатрів, в авторському кіно протягом усього десятиліття спостерігався небувалий розквіт нового сай-фая. Але у 2013 році ще не було Дені Вільнева з "Прибуттям" (2016) або "Тим, хто біжить по лезу 2049" (2017), Бред Піт не розхвалював космічний роад-муві "Ad Astra" (2019), і тільки Альфонсо Куарон захоплено знімав красу Сандри Буллок і зоряної безодні в "Гравітації" (2013).

Але навіть бувалі режисери усвідомили, що людство навчилося грати в епічність: фільми-катастрофи попередніх десяти років вже усім приїлися — настав час, коли за допомогою комп'ютерної графіки можна створити що завгодно. Тому від масштабу фантастичні фільми перейшли до якісного втілення оригінальних ідей.

Тепер автори могли похвалитись оригінальним поглядом на світ майбутнього. Йоргос Лантімос зняв ні на що не схожу казку-антиутопію про самотність "Лобстер", а Джонатан Глейзер запам'ятався неземним трилером "Опинись у моїй шкірі", одночасною сумішшю космічної притчі, мокьюментарі, фільмів Кубрика і Девіда Лінча.

Але окремо хочеться виділити режисера Спайка Джонса, який сублімував переживання про розлучення з дружиною Софією Копполою у фільм "Вона". Так вийшла історія, сповнена протилежностей: ностальгічна і футуристична, зворушлива і страшна, сентиментальна і раціональна любовна драма про відносини між людиною та операційною системою.

Стрічка не намагається стати схожою на серіал "Чорне дзеркало" і налякати людей стрімким технологічним прогресом. Спайк Джонс скоріше намагається примирити нас із дійсністю. Адже навіть штучний інтелект, у який закохується самотній Теодор, не розбиває йому серце, а робить його дорослішим, мудрішим і людянішим. А це натяк на хеппі-енд, на щасливе майбутнє, яке всі ми ще неодмінно побачимо.

"Шалений Макс" як доказ, що можна знімати без комп’ютерної графіки

У минулому десятилітті Майкл Бей остаточно перетворився на мем. Одержимість комп'ютерною графікою, кліповий монтаж, нескінченні вибухи, красиві жінки в мокрих майках, автомобілі, роботи, зброя і фінансова підтримка армії США – режисер грався в "кіно" як дитина, що влаштовує катастрофу з іграшковими машинками. Здавалося, що розвиток технологій змусить всіх акторів надягнути безглузде трико, встати на зелене тло та розмовляти з порожнечею, як це було у третій частині "Зоряних воєн".

На їх фоні особливо відчувається контраст з багатобюджетними фільмами, які дають роботу хорошим сценаристам, каскадерам і постановникам трюків. Навіть "геній, наше все" Крістофер Нолан використовує графіку тільки там, де без неї не обійтися. І виявилося, що глядачеві не все одно, знімали фільм повністю на зеленому тлі чи все ж таки виїжджали на "натуру".

Починаючи з 1995 року Джордж Міллер займався фільмами про порося Бейбі та мультиком про пінгвінів, що танцюють. Але у 2015-му, через 30 років після виходу попередньої частини, режисер зняв стрічку "Шалений Макс: Дорога гніву". І зробив усе правильно, подарувавши франшизі друге, епічне і справді дике дихання радіоактивної пустелі.

Глядачі полюбили новинку Міллера тому, що вона не схожа на блокбастери Майкла Бея. Комп'ютерна графіка у фільмі є, але зведена до мінімуму. Довелося зробити корекцію та намалювати величезний смерч із блискавок, але погоні й численні вибухи — справжні. Це задовольнило аудиторію, трохи втомлену від стерильності зеленого екрана та SGI-анімації. З’явилась надія, що серед блокбастерів ще будуть знімати справжні фільми-пригоди.

"Паразити" і розквіт корейського авторського кіно

"Паразитів" режисера Пона Джун-Хо кілька місяців крутили в українських кінотеатрах і обговорювали в соцмережах. Чорна комедія з елементами сімейної драми, з одного боку, була досить проєвропейською в культурному сенсі та не перевантажувала глядача автентичним матеріалом. З іншого боку, фільм передавав гнітюче сіре небо корейського мегаполіса. "Паразити" взяли золоту пальмову гілку і претендують на "Оскар" у номінації "Найкращий іноземний фільм".

Уперше з часів виходу "Олдбоя" корейський кінематограф обговорюють в усьому світі. І навіть режисер "Олдбоя" Пак Чхан-Ук зняв "Служницю" (2016) — екранізацію англійського роману, фільм на стику найкращих західних і азійських традицій кіно. Нарешті, Лі Чхан-Дон, колишній міністр культури Південної Кореї, створює "Спалення" (2018), детективну історію на поверхні, соціальну й екзистенційну драму всередині.

Економічний добробут Південної Кореї став причиною феноменальної популярності k-pop-гуртів, серіалів-дорама, фільмів жахів та авторського кіно, яке, як і півстоліття тому, знову почало надихати європейських і американських режисерів.

Читайте також: "Від Ґрінча до Тарантіно: 14 фільмів для створення святкового настрою"

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди