"Знести не можна залишити": зауваги про каховську тачанку

"Знести не можна залишити": зауваги про каховську тачанку

"Знести не можна залишити": зауваги про каховську тачанку undefined

Лист Інституту національної пам’яті до Каховської міської ради з вимогою демонтажу пам’ятників “Тачанка” і “Дівчина у шинелі” та реакція на нього міського голови Андрія Дяченка вкотре демонструють, як легко наше суспільство йде на протистояння, замість шукати можливості діалогу, думати і працювати. Як у двозначності “Стратити не можна помилувати” остаточне рішення залежить від того, де поставити кому в реченні, так ситуація з каховським монументом може бути вирішена за допомогою коментаря.

Тачанка, як результативна зброя громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії, була апропрійована червоною армією. Сьогодні доведено, що винайдено її було в анархістському війську Нестора Махна на теренах України, а саме слово відоме в українській літературі ще з “Мартина Борулі” Івана Карпенка-Карого (1886 рік). Встановивши кулемети “Максим” на тачанки з ресорами, які використовували німецькі колоністи на півдні України, махновці воювали з денікінцями ще 1919-го, тоді як червоні почали регулярно застосовувати винахід лише 1921 року.

Саме Гуляйполе, квазідержава Нестора Махна, як і його ідейний доробок, мають бути осмислені Україною як наш унікальний внесок до розвитку цивілізації. Тим паче сьогодні, коли американські, ізраїльські, європейські соціологи, економісти, футурологи звертаються до вчення анархізму, переосмислюючи його та шукаючи в ньому відповіді на виклики криз світового розвитку. 

Читайте також: "Звичайна людина, якби не папські шати". Інтерв'ю з поетом Петром Мідянкою"
"Знести не можна залишити": зауваги про каховську тачанкуundefined

Окреме оповідання присвятив тачанці Ісаак Бабель, якого, засуджуючи як одного з катів часів громадянської, жодним чином не викреслити з історії літератури.

Стосовно монументу в Каховці, є інформація, що його ідея належить всесвітньо відомому кінорежисеру, українському радянському письменнику Олександру Довженку. Він пропонував встановити пам’ятник на Каховській ГЕС, чого не сталося через постанову 1955 року про боротьбу з надмірностями в архітектурі. Канадський блогер родом з Нової Каховки Дмитро Бергер пише:

“Скульптуру “Легендарна тачанка” відкрили у жовтні 1967-го, і вона передає наївне та романтичне сприйняття революції часів відлиги 1960-х, коли здавалося, що сталінський терор просто спотворив усе благородне й піднесене, що революція відкрила та принесла. Це монумент нашим надіям у 1960-х, зведений в енергійній стилістиці того часу, але не типовій ваговитій радянській, а повітряній, летючій, що рідко бувало. Це пам’ятник радянським 1960-м, коли режим пом’якшувався, добробут зростав, страхи минали, поети читали вірші на стадіонах, суспільна активність вирувала і надії на майбутнє сповнювали всіх, а сприйняття революції та громадянської війни було романтичним. Це було 2-3 покоління після 1917-го, і це пам’ятник їм, їхнім надіям, їхній молодості”. 

Уже написане вище складає коментар, який можна в той чи інший спосіб викласти та викарбувати на окремій табличці біля пам’ятнику тачанці. Не забувши й інформацію про жертви, якими обернулася для України перемога більшовиків та встановлення радянського ладу. У такий спосіб можна працювати з монументальним надбанням минулого, як це відбувається, наприклад, у Німеччині. 

Читайте також: "Як Кмитівський музей імені Буханчука взаємодіє з сучасним мистецтвом"

"Знести не можна залишити": зауваги про каховську тачанкуundefined

Коментар директора Інституту національної пам’яті Антона Дробовича більш розлогий та менш безапеляційний, ніж офіційний лист: “Що стосується прекрасного українського міста Каховка та його громади: ще у далекому 2015 році місцева влада мала провести слухання та консультації з містянами, митцями, експертами й усіма охочими, організувати всі процедури, які вважала за потрібне, і прийняти рішення про долю тачанки. Закон передбачає її демонтаж. Однак ніхто не заважав і не заважає придумати будь-який інший спосіб, щоб тачанка перестала бути символом тоталітарної окупації. Як бачимо, цього ніхто у Каховці не зробив. (...) Хтось вбачає у цьому новий виток війни етики з естетикою. Але тут головне інше — УІНП не їде з кувалдою щось демонтувати. Ми лише нагадали органам влади, суспільству, експертам, що ось вона проблема — досі на своєму місці. Ми за цивілізоване рішення та здоровий суспільний діалог. Усі будуть тільки радіти сучасному креативному ходу, неочікуваній ідеї або асиметричному рішенню”.

Але що заважає УІНП самому запропонувати сценарії цивілізованої роботи з переосмислення радянського мистецького спадку? Встановлення тих самих коментарів поряд з об’єктами? Прецедентів залучення сучасних художників і кураторів до критичного переосмислення творів? Такою, що відповідає настроям молоді сьогодення, яка не бажає тягнути на собі криваві дихотомії ХХ століття, є і пропозиція субверсії замість ресентименту. Художник Володимир Воротньов, наприклад, давно пропонує перетворювати радянські монументи на місця молодіжного дозвілля з поверхнями для скейтбордингу тощо, нівелюючи ідеологічну напругу. Пояснення з одного боку та десакралізація з іншого вирішують проблему, не перетворюючи нас на нових більшовиків, для яких існує єдине рішення — демонтаж. Що в українських умовах де-факто дорівнює знищенню.

Так, УІНП не може розписати сценарії для кожного з сотень тисяч об’єктів, що залишилися в публічному просторі від УРСР. Але має продемонструвати, як це може вирішуватися, на певних прикладах. Розробити й запропонувати кілька робочих технологій переосмислення та втілити їх у співпраці з місцевими органами влади. Замість покладати відповідальність повністю на них. Очевидно, що на місцях бракує відповідних спеціалістів. Отже, це — виклик реальної роботи для Інституту, бо інакше взагалі незрозуміло, для чого він є. Для того щоб розсилати листи з нагадуваннями-погрозами? Це не виправдовує коштів, які на УІНП витрачає держава. Вибудовувати цивілізовані схеми вирішення питання радянської спадщини та демонструвати приклади їх реалізації — інша справа.

І тут треба розуміти, що роки існування СРСР — це також роки живої історії України. Отримання нею її сучасних кордонів, участі у світовій перемозі над нацизмом, входження до ООН серед країн-засновниць, розвитку науки, промисловості, культури, яка в рамках радянського все одно давала визначні твори й імена.

Дослідивши експозиції наших провінційних музеїв, Леонід Марущак констатує: “Пласт української історії радянського періоду стигматизований і надійно, без будь-якого шанобливого ставлення, звалений десь у сховищах, подалі від публічного осягання. Так і трапляється, що ми в офіційному трактуванні нашої історії відмовляємося від усіх здобутків українців у радянський період, на користь іншої держави. Йдеться про науково-технічний прогрес та інше (...) На заміну нам поставити нічого. На місці старих експозицій у музеї з’являються “українські світлиці”, завалені трухлявими ткацькими станками та прогнившими прядками. Цей прийом — продовження і популяризація радянського музейного наративу, який базувався на протиставленні “зубожілого українського народу з примітивними знаряддями праці” — шароварщина, одним словом”.

Шароварщина — витвір сталінської культурної політики. УІНП мусить запропонувати альтернативу їй та більшовицькому знищенню культурної спадщини. А якщо не в змозі — варто його закрити.

Думка автора може не збігатися з позицією редакції

Читайте також: "Скажи "ні" "Іронії долі...": як позбутись радянськості й почати жити"
Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІнше