Літературознавець, дисидент, Герой України, другий міністр культури України, "тонкий і глибокий вчений-інтелектуал" — це все про шістдесятника Івана Дзюбу. Він — автор памфлету "Інтернаціоналізм чи русифікація?", публікація якого стала одним із поворотних пунктів українського дисидентського руху. Також Дзюба —співзасновник "Народного руху України", що відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України у 1991 році.
Але майбутній натхненник української самостійності до 17 років розмовляв російською, в паспорті писав "русский" і в інституті міста Сталіно закінчив російську філологію. Яким був шлях хлопця з Донеччини, батьки якого тікали від Голодомору, до усвідомлення власної ідентичності? Чому йому вдалося стати тим інтелектуальним каталізатором, який масово пробуджував українськість у свідомостях своїх співвітчизників?
Поки вихід документального фільму "Іван і Марта" відклали на невизначений час, Суспільне Культура розповідає про життєвий шлях Івана Дзюби — пошуки справедливості, кохання, боротьбу за ідеали, репресії проти нього та про його спадщину.
Голодне дитинство
Іван Дзюба народився у 1931 році в селі Миколаївка на Донеччині. Рятуючись від Голодомору родина переїхала в селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван закінчив середню школу. Про той час Дзюба згадував, що його бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, а мати працювала санітаркою в лікарні, куди привозили виснажених голодом людей.
Окрім голоду, це був час русифікації — кампанії Сталіна за "пріоритетність всього російського". Змалечку хлопець був переважно російськомовним і згодом так напише про ці роки у спогадах:
"Почалась вакханалія «російського пріоритету» в усіх сферах життя, в усіх науках — скрізь знаходили російських основоположників, родоначальників, тощо… Я тоді, як і більшість моїх ровесників, не мав імунітету проти такої масової інтоксикації. Сором згадувати, але було: вступаючи ще в школі у Комсомол, я в анкеті на запитання про національність написав «русский» і так було й записано у моєму комсомольському квитку (можна собі уявити, скільки таких «русских» було по всій Україні…)".
Освіта
Юний Дзюба вступив на російську філологію в педінституті тодішнього Сталіно (зараз — Донецьк). Вчився добре, отримував сталінську стипендію, навіть читав "ідеологічно правильні" лекції шахтарям у селах Донеччини. Іван Дзюба був ідеалістом, але що більше відкривав для себе нового, то більше замислювався над тим, чим насправді є радянський світ.
"Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І був ще один фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну", — згадував Дзюба в одному зі своїх інтерв'ю.
Тому впродовж навчання в інституті Дзюбі довелося конфліктувати з керівництвом. Для продовження навчання він переїхав до Києва, де занурився в українську культуру й мову. Але доленосною для Дзюби стала поїздка у Львів.
Іван і Марта
Історія знайомства Івана і його майбутньої дружини Марти схожа на романтичне кіно. Це був 1962 рік, молоді поети Микола Вінграновський, Іван Драч та літературний критик Іван Дзюба приїхали з Києва до Львова виступати на літературних вечорах.
Їх запросили на вечірку з нагоди ювілею письменниці Ірини Вільде — прийшла туди і студентка фізичного факультету Львівського університету Марта. Вона розповідає, що Вільде, яка була близькою подругою її матері, натякнула дівчині, мовляв, приглядайся до хороших київських хлопців. На що Марта всміхнулася: "Хіба мені мало своїх, львівських?".
Але спізнившись на святкування і заставши київських гостей за читанням поезій, вона подумала: "Вінграновський — ні, не мій тип, блондин Драч — так само... А от критик із Києва, високий і чорнявий — це може бути". Марта Дзюба згадує, що вони з Іваном танцювали удвох увесь вечір, і він настільки недвозначно упадав за нею, що її мати почала спостерігати за парою уважніше. Молоді люди домовилися зустрітися наступного вечора. Але Іван Дзюба не став чекати й навідався уже вдень. Більше того, запропонував руку і серце. Матір Марти відповіла, що дасть згоду на шлюб лише за рік, думаючи, що ця закоханість не є серйозною і за цей час може минути. Але рівно за рік, у 1963 році, Марта й Іван одружаться і проведуть разом усе життя.
Про подружжя Дзюбів розповідає документальний фільм Сергія Буковського "Іван і Марта". Історію кохання двох інтелігентів глядачі чують з уст Марти, яка розповідає про життя свого чоловіка. Контрапунктом фільму стає день народження Івана Михайловича — 90-річний ювілей, на який зібралися найближчі йому люди.
Дисидент, шістдесятник
Іван Дзюба продовжує навчання на аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. У столиці він товаришує з Іваном Світличним, Аллою Горською, Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Лесем Танюком, Євгеном Сверстюком та іншими шістдесятниками. Вони організовуються в Клуб творчої молоді, проводять літературні вечори, серед яких — вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам'яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. Іван Дзюба — один з організаторів цих акцій.
"Хто проти терору та репресій – встаньте!"
Найгучнішим протестом стала акція під час прем'єри фільму "Тіні забутих предків". "Всі, хто проти терору та репресій – встаньте!", – згодом, понад 50 років потому, ці слова друкуватимуть на футболках, а фільм Сергія Параджанова прославить Україну і стане класикою світового кінематографу.
Це був вересень 1965 року. Іван і Марта Дзюби з квітами прийшли на прем'єру фільму свого друга Параджанова. Спонтанна акція протесту відбулася перед показом стрічки. Усі вітали знімальну групу квітами, піднявся з розкішним букетом й Іван Дзюба, вручив його Лідії Байковій.
"У нас велике свято, — сказав він у мікрофон, — але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді!".
В залі увімкнули сирену, щоб заглушити його слова — Дзюба називав прізвища ув'язнених. З'явився директор кінотеатру й почав стягувати його зі сцени. Під звуки сирени терміново запустили кіно.
"Що було далі, — згадував Дзюба, — бачив як у тумані. Чув, що Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти політичних репресій, піднятися зі своїх місць. Але, здається, піднялося небагато".
Після показу в залі з'явиться служба безпеки, кінотеатр оточать чоловіки у цивільному, розпочнуться арешти, які стануть точкою відліку подальшої двадцятирічної епохи цензурних заборон та ув'язнень. Але ця хвиля непокори стане однією з причин величезного цунамі боротьби українців за свою самість і незалежність.
"Інтернаціоналізм чи русифікація?"
Незабаром після цього Дзюба публікує свій найвідоміший памфлет "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Московщення під вивіскою інтернаціоналізму — така тема роздумів дисидента. Невелика за обсягом книжечка мала ефект бомби — серед іншого й тому, що Дзюба власноруч розіслав її до найвищих керівних органів УРСР. Примірник памфлету отримали Перший секретар ЦК Компартії Петро Шелест, голова Ради міністрів УРСР Володимир Щербицький, у ЦК Компартії в Москві й головний редактор журналу "Новый мир" Олександр Твардовський.
У тексті Дзюба спирається на праці Леніна, Маркса та Енгельса, цитує партійні постанови й викриває згубну політику Компартії щодо національного питання, доводячи, що "ідея асиміляції націй, ідея про майбутнє безнаціональне суспільство – це не ідея наукового комунізму, а того «комунізму», який Маркс і Енгельс називали казарменим". Дзюба сподівався, що партія врахує перегини в національній політиці й виправить це.
Кінокритик і кінознавець Сергій Тримбач згадує про ефект, який памфлет справив на українське суспільство:
"Я ще студентом перечитав деякі його статті, присвячені літературному процесу. Ну а «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – це перше, що ми прочитали всі. Тоді видали таку недолугу брошуру, яка розвінчує цю роботу, але разом з тим вона виконувала певну популяризаторську функцію, бо ми з цієї роботи і дізналися основні тези книги Івана Дзюби. Він тоді вже став тим, що зараз би назвали культовою фігурою. Він для нас справді був предметом культу. І потім, вже в пізніші часи, я прочитав і саму книгу. Він справжній шістдесятник, універсал у сфері культури, у сфері гуманітаристики".
За кордоном памфлет був виданий англійською, французькою, російською, італійською та китайською мовами. Українцям же книга відкривала очі на русифікаторську політику Союзу. Такої інформації страшенно бракувало й тому "Інтернаціоналізм чи русифікація?" стала одним із найвідоміших зразків самвидаву, тиражувалася сотнями рукописних чи передрукованих примірників. Згадуючи свій виступ на 25-й річниці вшанування жертв Бабиного Яру, Іван Дзюба каже, що люди скупчилися навколо письменників, благаючи сказати "принаймні щось" – настільки були спраглими почути правду.
Те, що автор памфлету не ховався, а запрошував опонентів до відкритого діалогу, шокувало партійне керівництво. Спочатку спецслужби викликали Дзюбу на "профілактичні бесіди", щоб спростувати його твердження й переконати його відмовитися від них. Але логіка аргументів Івана Дзюби була беззаперечною – до того ж, він спирався на власне радянські постулати, які КГБ-істам було важко заперечити. Врешті автора затримали.
Опинившись за ґратами, Дзюба через деякий час пише покаянного листа і йому дозволяють вийти на волю за умови, що він буде оспівувати "літератури народів СРСР". Однією з причин такого рішення дослідники біографії Дзюби називають загострення його хвороби — ще зі студентських років він хворів на туберкульоз, тож заслання в Сибіру могло швидко закінчитися для нього смертю. У КДБ знали про це, тож потреба в постійному лікуванні та певних умовах життя були інструментами тиску на Дзюбу.
Літератор згадував про те, як родині велося далі: "Нас переселили на Повітрофлотський проспект у величезний будинок, де жили працівники КДБ. Щоб я був під рукою. Він увесь прослуховувався. Але ми це знали. П'ять років не говорили вголос, а переписувалися".
"За ідеологічні помилки" Івана Дзюбу звільнили з посади завідувача відділу критики журналу "Вітчизна", а згодом — із роботи у видавництві "Молодь".
Чимало дисидентів припинили спілкування з родиною Дзюбів, адже "покаяння" Івана справило на них гнітюче враження. На таку реакцію розраховувало КГБ, намовляючи Івана Дзюбу піти на публічне покаяння: про це читаємо в листі Віталія Федорчука до ЦК КПУ. Він пише, що помилування та публічне зречення Івана Дзюби створить ситуацію що "серйозно скомпрометують його перед зарубіжними центрами ОУН і націоналістичними елементами в республіці, поставлять Дзюбу в стан ізоляції і недовір'я зі сторони націоналістичних елементів, що буде сприяти остаточному його ідейному роззброєнню, перевихованню і відриву від націоналістичного середовища". Тож якщо радянська система планувала посіяти розбрат між однодумцями та зруйнувати їхню солідарність — їй це вдалося.
Василь Стус, друг Івана Дзюби, навіть написав до нього розпачливого відкритого листа:
"Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя – і в очах у мене стоять сльози".
Отже, Іван Дзюба на волі, але вихід з в'язниці аж ніяк не означав справжньої свободи. Чимало друзів почало уникати його, а радянські спецслужби продовжували стежити за літературознавцем. Для Дзюби почалися довгі роки роботи кореспондентом і коректором газети, яку видавав Київський авіазавод, так звану "багатотиражку". Цей витвір радянщини давав, з однієї сторони, можливість хоч якось вижити і певною мірою не втратити письменницької форми, але з іншої — ставав своєрідним "творчим цвинтарем" для людей такого масштабу мислення, як Іван Дзюба.
Його дружина Марта Дзюба, підсумовуючи прожите й згадуючи той час, говорить, що шкодує про дві речі: що через страх переслідувань вони з Іваном не наважилися на другу дитину, а також про те, що фактично все життя вона пропрацювала на роботі, яку не любила. Гроші, які вона там одержувала, були єдиним способом для родини триматися на плаву.
"Народний рух" і дисидент, який став міністром
Час розвалу Радянського Союзу невпинно наближався й Іван Дзюба був серед тих, хто цей процес пришвидшував. У 1989 році він став одним зі співзасновників громадсько-політичної організації "Народний рух України", що згодом переріс у політичну партію. Роль "рухівців" у боротьбі за незалежність України важко переоцінити — саме вони під час референдуму 1991 року ініціювали республіканське опитування: "Чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про суверенітет України?". Це стало одним із кроків виходу України з СРСР.
У 1992 році Іван Дзюба став другим міністром культури незалежної України. За його каденції була написана перша і, як згадує один з її авторів, "неймовірно смілива" Концепція культурної політики України: пріоритетом міністра було знайомити світ з українською культурою. Також існують згадки про те, що очільник міністерства добирався на роботу винятково громадським транспортом або йшов пішки — бо соромився користуватися службовим авто.
Літературознавство й наукові праці
Іван Дзюба був очільником комітету Шевченківської премії, написав понад 400 праць, наукових статей та близько двох десятків книжок, присвячених українській літературі, мистецтву та культурі. Він відродив українську гуманітаристику, писав і про класиків, і про сучасних письменників, від Тараса Шевченка й Ольги Кобилянської до Ліни Костенко й Сергія Жадана.
Саме про Жадана одна з останніх праць Дзюби — літературне дослідження його творчості з назвою "Чорний романтик Сергій Жадан" (2017). Літературознавиця і культурологиня Тамара Гундорова пише, що сама звістка про те, що 86-літній Іван Михайлович написав книжку про Жадана, її вразила:
"На перший погляд здається, вони такі несхожі між собою: Жадан (1974 р. н.) — яскравий дев’яностник, хуліган, аутсайдер, речник попкультури, і Дзюба (1931 р. н.) — шістдесятник, статечна літня людина, спокійна і поважана в соціумі й культурі, закорінена в цінностях великої духовності і високої культури. (...)
Ставлення Дзюби до Жадана нагадує симпатії, які часто виникають між дідом та онуком, хоча воно й не позбавлене батьківської критики. (...) Особливістю книжки Дзюби є насамперед зворотна перспектива, адже тут не нащадок, а мудрий дід ставить питання і прагне зрозуміти майбутнє покоління. Звертаючись до постаті ультрапопулярного на сьогодні українського письменника, який міг би бути його сином, а то і внуком, Дзюба намагається зрозуміти себе самого: звідки він прийшов і що поєднує його з цим симпатичним молодим земляком?".
Дзюба писав також сценарії до кіно: серед його робіт — "Василь Симоненко" (1988), "Українці. Надія" (1992), а також співавторство сценаріїв телестрічок "Тарас Шевченко. Заповіт" (1992–1997), "Поет і княжна" (1999) та інших.
На схилі віку
Колі Іванові Дзюбі було під вісімдесят, він продовжував горіти роботою й працював без відпусток. Марта Дзюба розповідала: "Уже навіть прошу зробити собі вихідні. Пообіцяв, що після вісімдесяти буде більше відпочивати і не писатиме взагалі, лише читатиме для власного задоволення (сміється). Я дуже люблю квіти. Вдома маю багато кімнатних рослин. Вазони стоять усюди, де лише знаходжу вільне місце: на підлозі, на підвіконнях. Постійно «воюємо» з Іваном за територію: він – для книжок, а я – для рослин."
Іван Дзюба відійшов у вічність у знакову ніч — 22 лютого 2022 року, за два дні до початку повномасштабної війни Росії проти України. Він не встиг побачити фільм про своє і Мартине життя, але знімальна команда зробила все для того, щоб завершити його та показати глядачам. Стрічка мала вийти у прокат із 2 листопада, але в останній момент її випуск перенесли на невизначений час.
Режисер стрічки "Іван і Марта" Сергій Буковський говорить:
"Сьогодні при перетині кордону України без віз прикордонники усіх країн дивляться з повагою на паспорт громадянина Незалежної України. І я хочу, щоби кожен із нас памʼятав: це сталося завдяки тим, кому ми віддаємо шану в нашому фільмі. Зокрема, Івану та Марті Дзюбам".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
