Новий фільм Пола Ґрінґрасса «Месник» переносить на екран селянське повстання 1381 року, під час якого англійський простолюд виступив проти королівської тиранії та несправедливої системи, що тримала їх у фактичному безправ'ї. В український прокат стрічка виходить 29 жовтня.
Головну роль — рішучого чоловіка, відомого лише як Плугар, який стає очільником повстання, — у стрічці зіграв Ендрю Ґарфілд. Разом із ним в акторському складі фільму Томассін Маккензі (грає колишню монахиню, яка стає соратницею Плугаря), Кетрін Вотерстон (грає королеву-мати), і 16-річний актор Вуді Норман, якому дісталася роль молодого короля.
Режисер, актори та історичний консультант Ден Джонс на пресконференції розповіли Суспільне Культура, чому ця середньовічна історія раптом стала такою близькою до сьогодення і які паралелі можна провести між XIV сторіччям та епохою ковіду.
Від сценарію епохи ковіду до дзеркала сучасності
Пол Ґрінграсс: Я хотів зняти фільм про англійське повстання. Селянське повстання було головною ідеєю. Коли почався локдаун, уже на другий день я сів і написав сценарій. Я читав книгу Дена (історичного консультанта та письменника Дена Джонса, книга якого Summer of Blood: The Peasants' Revolt of 1381 надихнула Грінграсса зняти фільм про ці події), багато досліджував, але все це треба відкласти й писати саме кіно.
У голові був масштаб «Гладіатора» — мій варіант такого жанру. Чим глибше я занурювався в 1381 рік — олігархи, корумпований двір, розлючені люди, — тим більше це скидалося не на далеку історію, а на наше близьке завтра. Сценарій написався сам.
Ден Джонс: Це один із перших моментів в історії, коли чути голоси звичайних людей. Коли ми з Полом розмовляли після першої версії сценарію, лють уже була в тексті: несправедливість, вбудована в систему, закон, яким захищають привілеї, світ після пандемії. Ці середньовічні правди тримають перед нами дзеркало. Найкраща історія дозволяє побачити у минулому власне життя — і трохи прояснити теперішнє. Дивитися, як Пол перетворює це на кіно, — справжній привілей. Селяни нарешті дісталися Голлівуду.
Коли чума стає детонатором суспільного неспокою
Пол Ґрінграсс: Чорна смерть за масштабом далеко перевершувала COVID-19 — половина Європи загинула (за підрахунками істориків, між 1346 та 1352 роками загинуло між 30% та 60% населення Європи), але емоційний результат був у чомусь схожим: люди відчували глибокий злам. Коли перший шок минає, залишається лють. Люди виходять із цього досвіду розлючені на несправедливість світу. Саме це й ловить фільм. Але це все одно кіно. Воно має розважати. Я хотів велике, видовищне кіно про революцію.
Ден Джонс: Пандемія знімає із суспільства зайве. Вона показує, що насправді є всередині. Відбудова після неї завжди складна: хтось чіпляється за стару владу, хтось бачить шанс на нове життя — і цей шанс у нього відбирають. Так було в 1381-му, так і зараз. Саме тому ця історія чіпатиме глядачів.
Головні герої: месник і колишня монахиня
Ендрю Ґарфілд: Пол написав прекрасного головного героя, якого мені випала честь зіграти. На початку від нього майже нічого не залишилося — лише тонка скоринка ідентичності, за яку він чіпляється. Події стрічки розколюють і цю останню оболонку. Він стає більше духом, ніж тілом. Сценарій відчувався як крик душі саме для цього моменту. Він неохочий, але природний лідер саме тому, що від «я» майже нічого не лишилося. Він уміє слухати — вітер, листя, чужий біль і свій власний. Він приймає увесь біль, який йому приносить життя, і благородно дозволяє йому трансформувати свою сутність.
Що відбувається з людиною, яку доводять до краю: «або все зміниться, або сьогодні хороший день, щоб померти»? Залишаєшся ти, твоя спільнота і ті, хто теж страждають. Це подорож героя, але спільна — і в цьому є надія.
Горе й лють тут — одна сила. Вони здорові, необхідні, рушійні. Без колективної рани справжні зміни не відбуваються. Є момент на початку: Еліс співає біля вогню, Плугар дивиться на неї. Його повертають до життя люди, які носять ту саму рану. Люди — стадні істоти. Ми співаємо, танцюємо, горюємо і боремося разом. Особливо пригноблені. Ці люди вміють танцювати.
Система майже нікому не служить. Ті, хто нагорі, можливо, найдужче потребують зцілення. Плугар починає з нічого, але саме це руйнування стає ініціацією. Наприкінці він отримує найвищу свободу: зв'язок із землею, деревами, небом і зі справедливістю. Закони пишуть люди. Справжню справедливість — ні. Він стає її інструментом.
Томасін Маккензі: Ми дізнаємося, що Еліс (героїня, яку я граю) колись була монахинею. Але її використали, а потім викинули — зрадили ті, хто мали захищати. Її повстання — це лють і злам. До кінця нею керує помста, а тоді вона запитує себе: «Що далі?».
Вона та герой Ендрю несуть глибоке горе, але переживають його по-різному: вона — заряджена й різка, він — той, хто слухає. Їхній зв'язок її пом'якшує і відкриває можливість прощення. Проте, як жінка, вона часто залишається на узбіччі — спостерігає, вбирає, носить внутрішню бурю. У тому, що тебе недооцінюють, теж є сила. Навіть головний герой вперше шокований, коли бачить її жорстокість. Але їй доводиться вчитися не лише жити помстою, але й шукати у житті ще якісь цілі.
Дан Джонс: Середньовічні джерела більше фіксують досвід чоловіків, але це не означає, що жінки нічого не робили. Сучасні дослідження нарешті висвітлюють їхні ролі — і при дворі, і в самому повстанні. Кіно персоналізує ці дослідження. У Плугарі й Еліс складна історична правда отримує душу. Немає простої моралі: лють і бажання кращого світу можуть жити в одній людині. Фільми Пола завжди існували саме в цій напрузі — і при цьому залишалися захопливими.
Королева, яку не чують
Кетрін Вотерстон: Одного ранку в гримерці я сказала сама собі: «Моя героїня — королева, але її не чують». Її мовчання — це подарунок для мене як для акторки. Воно точно передає епоху. Іноді сучасні історії дають історичним жінкам свободу, якої в них ніколи не було. Мені сподобалося досліджувати, що вона може зробити без слів — наскільки витонченою треба бути, щоб впливати, коли говорити не можна.
Пандемія не лише ізолювала людей — вона й об'єднувала. Раптом кожен перехожий на вулиці мав із тобою щось спільне. У сценарії це відчуття теж є. А події розгортаються так швидко, що красу можна пропустити, якщо моргнути.
Історичні дослідження залишили простір для уяви. Ми знаємо, що вона була значною землевласницею і могла домовлятися з радою задля сина. Вона готувалася бути королевою, поки чоловік не помер молодим. Ця влада була реальною. Грати її означало балансувати в кімнатах, де вона була і нижчою, і вищою за чоловіків навколо — зберігала приватний вплив на сина, спрямовувала його так, щоб він не завжди помічав.
Динаміка «мати — король» повна напруги: вона мусить поступатися, але все одно відповідає за те, яким лідером він стане. Страх кожного батька — зазнати невдачі. Її огида до нього — справжня чи останній інструмент, який у неї залишився?
Пол Ґрінграсс: Цей фільм — про владу: яку ти маєш і якої тобі бракує. Багатство, землі, син-король — і все одно немає голосу, бо ти жінка. Плугар майже нічого не має, але носить внутрішнє світло. Еліс палає люттю. Хлопчик-король має абсолютну владу, але не має зрілості та відповідальності. Усі вони рухаються у світі неповної влади.
Річард II: хлопчик, месія, монстр
Вуді Норман: Я розумію підліткове прагнення до власної сили й боротьбу з его. Ситуація Річарда була екстремальною — він був психічно хворий, але водночас фактично з дитинства був королем Англії. Його шлях до влади — через насильство. Ним користувалися і зловживали. Повстання змусило його це усвідомити. Він хотів, щоб народ його любив — хто б не хотів? Грати його було задоволенням. Він був майже карикатурно надмірним; ми зберегли частину цього божевілля.
Це не один із найвідоміших королів, але мав би бути. Він — один із найбожевільніших персонажів англійської королівської історії (частково ця репутація виникла завдяки Шекспіру, який описав Річарда ІІ як хворого на голову монарха, що фактично спровокував Війну Червоної та Білої троянд). Уся країна вклала надії в дитину, яка не змогла їх реалізувати, і стала монстром. Ця історія досі неприємно впізнавана.
Я намагався його олюднити. Було важко. Я його ненавиджу. І ви як глядачі також відчуватимете до нього ненависть.
Пол Грінграсс: Цій дитині сказали, що вона — месія. Буквально. Що це робить із психікою, яка лише формується? Фінал — той самий шекспірівський Річард, який після смаку абсолютної влади скочується в жалість до себе. Селянське повстання — перший раз, коли він відчуває, як уся країна волає до нього. Це небезпечно для будь-якої душі. Далі народжується трагічний монстр.
Робін Гуд: між історією та міфом
Пол Грінграсс: Історичного Робіна Гуда не існувало. Це ім'я просто використовувалося як синонім до слова «розбійник». Після повстання історії про позазаконників зберігали мрію про справедливість. Первісний Робін Гуд був грубуватим хлопцем, який кидав виклик владі, — а не аристократом чи диснеївською лисицею, яких ми пізніше побачили у попкультурі.
Дозволити Плугарю закінчити шлях поза законом здавалося правильним і щодо персонажа, і щодо фільму, і щодо історії. Ті ранні балади ближчі до легенд про американських розбійників часів Великої депресії, ніж до пізнішої романтизованої версії. «Брати у багатих і віддавати бідним» ніколи не було милою казкою. Це було повстання, яке відмовлялося вмирати (фактично, завдяки цьому повстанню у Великій Британії поступово зник інститут кріпацтва, а королівські чиновники на довгий час залишили спроби стягати із селян надмірно високі податки).
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
