З 23 по 26 жовтня в "Українському Домі" відбудеться другий фестиваль книжок про культуру "Фундамент". Цьогоріч фокусною темою стануть історії про подорож, а один із фокусів уваги — українські самвидави.
Олеся Сівак спеціально для Суспільне Культура розповідає про самвидав як феномен спротиву.
Читайте також матеріал про те, як працював український самвидав.
Три етапи розвитку українського самвидаву
Розвиток українського самвидаву в 1960–1970-х роках представляє чітку хронологічну еволюцію — від літературно-критичних текстів до систематичних публіцистичних та правозахисних праць.
Цей процес трансформації тісно пов'язаний зі зміною політичного клімату в СРСР та посиленням репресій проти української інтелігенції. Ключовими віхами цієї періодизації стали репресивні хвилі КДБ 1965–1972 років, які, парадоксально, лише стимулювали перехід самвидаву на новий, більш організований рівень.
Першим етапом самвидаву став так званий літературний самвидав і пов'язувався з творчою діяльністю шістдесятників, що виникла внаслідок хрущовської Відлиги, а згодом стала культурницьким рухом загальнонаціонального значення. Українські письменники усвідомлювали важливість у потребі заперечення схоластичних норм у поезії та конформізму.
Шістдесятництво як явище було ідеалістичним, прагнуло до об'єднання культурницьких кіл та пошуку правди. Можна стверджувати, що художня література першою зреагувала на політичні трансформації в суспільстві — відбувся відступ від канонів соціалістичного реалізму до пошуку нових форм та експериментів. У цей період було видано художні та епістолярні тексти Василя Симоненка, Миколи Холодного, Василя Стуса, Ліни Костенко.
Другий етап самвидаву тривав впродовж 1963–1965 років та характеризувався непідконтрольним поширенням документів, зокрема й тих, що були адресовані читацькій аудиторії самвидаву.
Крім того, з'являється анонімний самвидав, що супроводжується поширенням анонімних політичних статей, письмових звернень та листів до окремих представників влади. Значної популярності набуває політична публіцистика. Авторам самвидавної літератури часто доводилося ховатися за псевдонімами та чужими прізвищами, аби уникнути арештів і репресій.
Основної проблематикою політичної публіцистики стали національні питання, що стосувалися передовсім асиміляційної політики радянської влади щодо української нації, неправомірних дій стосовно української інтелігенції, пов'язаних із численними арештами та фальсифікованими вироками.
Українські культурні діячі писали анонімні листи — звернення до Верховної ради УРСР, різні види клопотань, зокрема найвідомішим був самвидавний памфлет, написаний Євгеном Сверстюком "З приводу процесу над Погружальським", що критикував судовий процес над обвинуваченим стосовно пожежі в Публічній бібліотеці з імовірним її підпалом.
Третій етап самвидаву (1965–1972) позбавився рис анонімності й став абсолютно відкритим в ідейному вираженні. Судові переслідування, перші хвилі арештів, необґрунтовані звинувачення дали імпульс українській інтелігенції до витворення нової форми комунікації, що базувалася на принципах відкритості, чесності та справедливості.
Самвидавні тексти цього періоду набувають небезпечних форм, стаючи справжньою формою бунту проти радянської системи, адже з'являються відкриті офіційні звернення до відповідних інстанцій.
У відкритих листах та зверненнях автори намагалися не критикувати радянську владу і не виступати проти радянської ідеології, а наголошувати на прагненні до справедливості, вимагаючи пояснити низку обвинувачень та вироків щодо української інтелігенції.
Вихід ідейного маніфесту Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" (1965)
"Інтернаціоналізм чи русифікація" — найбільш поширювана праця Івана Дзюби у самвидаві, що була перекладена багатьма світовими мовами і за яку автора було виключено зі Спілки письменників України та ув'язнено на 18 місяців.
Крім того, сам текст було проголошено антирадянським твором, а всіх, хто ставали на його захист або ж обговорювали це, оголошували ворогами народу. Була призначена спеціальна комісія, що, проаналізувавши культову працю, назвала її "пасквілем на радянську дійсність, національну політику КПРС та практику комуністичного будівництва в СРСР".
У тексті Дзюба промовляє до тогочасної інтелігенції та майбутніх поколінь голосом усвідомленого українця — патріота, що є голосом цілого покоління, яке виросло під впливом радянського режиму. Це був не лише маніфест до української нації, а й у широкому розумінні маніфест із закликом до визволення для всіх народів радянської імперії.
Окремої уваги заслуговує вміщений лист Дзюби, шо є актом обурення українського інтелігента супроти масових арештів культурних діячів, які відбулися у кількох великих містах України у 1965 році. Звертаючись до секретаря ЦК КПУ Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР Щербицького, Дзюба просить роз'яснити ситуацію стосовно арештів і дати конкретні відповіді на питання, що хвилюють частину українського суспільства: кого і за що було заарештовано, пояснити причини таких дій, а також припинити утиски українського суспільства.
Дзюба обґрунтовує, що українці мають цілком природне право хвилюватися за долю своєї національності, гостро розкритикувавши хибне трактування радянською владою поняття "націоналіст", ким вважали кожного, хто має почуття національної гідності та переймається долею власної мови та культури.
Зі сторінок цієї культової праці автор заявив про наслідування Комуністичною партією принципів великодержавного шовінізму, що полягав у пропагуванні ідеї винятковості конкретної нації з посиленням дискримінаційних процесів стосовно інших народів із бажанням їхньої тотальної колонізації, зокрема в Україні через впровадження політики українізації лише намагалися рішуче стерти все українське.
Дзюба висловлює абсолютно антиколоніальні думки за своєю суттю, зауважуючи, що радянська політика була спрямована на те, щоб позбавити український народ національної свідомості, що призвело до трагічних наслідків — українці забули, а то й гірше, не знають власної історії, культури, мови, не підтримують культурний розвиток, вважаючи власну культуру меншовартісною — отже, радянська політика у цьому напрямі спрацьовує на відмінно.
Автор підтверджує, що така політика мала виключно негативний вплив для української культури, адже більша частина освічених людей залишалися поза культурою, тож фактично розвиток української культури був поставлений на паузу, адже розвиток будь-якої національної культури становив загрозу передусім для радянської системи.
Проте, незважаючи на це, автори знаходили шляхи, як розвивати українську культуру безпосередньо і за допомогою явища самвидаву.
Саме таким способом була розповсюджена праця Івана Дзюби, що викликала суспільний резонанс у світі та стала предметом дискусій не лише в Україні, а й у західній пресі — вперше світ дізнався правду про загрозливу політику СРСР та Україну, що була найперспективнішою державою Радянського Союзу.
Хроніка невинно осуджених: "Лихо з розуму" В'ячеслава Чорновола
Говорячи про ключові події, що визначили розвиток українського самвидаву, не можна оминути увагою появу праці В'ячеслава Чорновола "Лихо з розуму", видану 1967 року.
Цей текст став не просто одним із перших системних свідчень про політичні процеси в Україні, а й доказом того, що самвидав був інструментом громадянського спротиву.
У збірнику "Лихо з розуму" Чорновіл подав біографічні дані, списки, публікації, спогади та художні твори двадцяти заарештованих, що були представниками українського культурного життя. Це не лише фактичний матеріал, а й артефакт для захисту підсудних, що викриває незаконність дій радянської влади щодо тих людей, які частину життя пожертвували на національно-культурний розвиток власної держави.
Метою Чорновола було намагання довести і продемонструвати, що ці люди — не "буржуазні націоналісти" чи антирадянські елементи, а талановиті представники української інтелігенції, що невпинно працювали задля нового національно-культурного відродження України.
Чорновіл пише про тих, хто стали рушієм національної історії — видатних особистостей, що шукали правду поза офіційними джерелами, і він, як один із сміливців тієї епохи, написав резонансну хроніку невинно осуджених.
Серед засуджених з'являються імена Михайла Гориня, Панаса Заливахи, Святослава Караванського, Валентина Мороза та Михайла Осадчого.
Аналізуючи кримінальне законодавство, Чорновіл показав невідповідність між законами і дійсним станом речей в СРСР. Тож "Лихо з розуму" стало не лише зразком політичної публіцистики самвидаву, а й моральним документом епохи, що засвідчив силу слова перед обличчям репресій і став символом громадянської мужності української інтелігенції.
За цю працю Чорновіл у 1967 році був ув'язнений, а вже згодом у 1968-му удостоєний міжнародної журналістської премії у Великій Британії. В Україні В'ячеслава Чорновола було удостоєно Державної премії ім. Т. Шевченка в галузі публіцистики лише через кілька років після здобуття Україною незалежності — у 1996 році.
Феномен усного самвидаву та неписані істини
Окремою й унікальною формою самвидаву був усний самвидав, що став популярним впродовж 1963–1965 років.
Усний самвидав був майданчиком для просування здебільшого неофіційної інформації: це були виступи, доповіді, промови української інтелігенції, що виголошувалися на офіційних засіданнях у владних структурах, а також на культурно-мистецьких заходах: такими були промови на забороненому вечорі Лесі Українки в Парку культури, виступ Олеся Гончара на власному ювілейному вечорі, Івана Дзюби в Спілці письменників України до 30-річчя від дня народження Василя Симоненка. Ці виступи хоч і були напівофіційними, проте набували суспільного резонансу, адже порушували питання, що хвилювали українське суспільство.
Складні часи породжували відважних, а тому основною ідеєю, що лунала в усіх промовах, була проблема національної самобутності та захисту національної культури як основи національної безпеки. У таких виразно полемічних виступах культурні діячі виголошували критику в обличчя, без жодного огляду на те, проти кого вона була спрямована.
Всі усні промови характеризувалися високим рівнем національної ідеї, закликами до дій, позначеними філософією перманентної боротьби, проте з намаганням уникати гострої критики владних структур, фраз та висловлювань, що могли бути використані проти авторів з метою дискредитації.
Битви за національне самовизначення в той період відбуваються здебільшого в площині соціальній, коли відвага і витримка стає справжньою революційною силою, що рухає українське суспільство до нових звершень.
Славнозвісний виступ Дзюби 4 вересня 1965 року разом із Василем Стусом на показі кінострічки "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова в київському кінотеатрі "Україна", що вперше був показаний для широких суспільних кіл, був публічним протестом проти масових репресій щодо інтелігенції впродовж 1963–1965 років, які останнім часом лише набували до грандіозних масштабів.
Іван Дзюба під час заздалегідь спланованої промови почав називати імена засуджених представників інтелігенції, прагнучи привернути увагу громадськості до нескінченних хвиль арештів.
Такий акт протесту викликав здивування в публіки, адже значна її частина не була залучена в національно-культурний процес, проте точно відомо, що В'ячеслав Чорновіл та Василь Стус доєдналися до цієї акції. Такий черговий крок відваги, що був зроблений в ім'я українського народу, коштував Іванові Дзюбі, В'ячеславові Чорноволу та Василеві Стусу втрати свободи, але не гідності.
Спершу Дзюбу і Чороновола звільнили з роботи, а Василя Стуса вигнали з аспірантури, невдовзі всі вони потрапили за ґрати.
Репресивні хвилі супроти вільного слова: "покоси", операція "Блок" та "справа Добоша"
Рух вільного слова в Україні неодноразово накривали хвилі репресій. Кожен "покіс" забирав в української культури нові голоси поетів та письменників, науковців, правозахисників.
Під час операції "Блок" і "справи Добуша" репресивна машина вже діяла з особливою жорстокістю, прагнучи довести, що будь-який опір буде зламано. Та попри тиск саме в ці роки український самвидав набув нової сили.
Першими спробами приборкання культурних діячів були так звані покоси репресій, що торкнулися передусім письменників, серед яких були Іван Драч, Ліна Костенко, Микола Вінграновський. Більшості з них приписали звинувачення в буржуазному націоналізмі та формалізмі у зв'язку з виявом антирадянських елементів в їхній творчості.
Шістдесятники намагалися протистояти звинуваченням радянської влади публікаціями статей та виступів, що спростовували ці звинувачення, проте комуністичний режим всюди шукав ворога, а тому й не припиняв чергові хвилі репресій.
Перший "покіс" завершився у 1966 році та вже не приховував шовіністичної реакції стосовно українського національного питання. Деяким письменникам вдалося залишитися у так званій внутрішній еміграції, як-от письменниці Ліні Костенко.
Після першої хвилі репресій були численні звернення української інтелігенції до влади листами — стався епістолярний бум, що був своєрідною трибуною українських діячів для пошуку діалогу з радянською владою.
Другий "покіс" ознаменувався появою постанови ЦК КПРС "Про літературно-художню критику", що дала можливість владі критикувати художні тексти, які виходили за межі соцреалістичної проблематики.
Жертвами культурних розправ стали: роман "Cобор" Олеся Гончара, лірика Ігоря Калинця та Миколи Вінграновського, твори Романа Іваничука та інших. Тому, щоб продовжувати творчу діяльність, українські літератори вдалися до створення самвидавного журналу "Український вісник" (1970–1972), що публікував художні тексти письменників, політичну публіцистику, літературно-критичні статті та журналістські матеріали, зокрема інтерв'ю.
Найтрагічнішим став третій "покіс" — під час жорстоких розправ було вбито українську художницю Аллу Горську, що відмовилася свідчити проти Валентина Мороза, заарештовано Василя Стуса, Івана Світличного і Євгена Сверстюка.
Міжнародний резонанс викликав факт п'ятимісячного голодування Валентина Мороза, чиї тексти були найрадикальнішими стосовно критики радянської політики. Вже у 1979 році його було обміняно на двох радянських шпигунів із допомогою організації "Міжнародна амністія".
Так звану справу Добоша радянська влада використала як формальний привід для чергової хвилі арештів української інтелігенції у січні 1972 року. Тоді був заарештований бельгійський громадянин українського походження Ярослав Добош, який приїхав до Києва й Львова, щоб зустрітися з колом шістдесятників. Після затримання КДБ примусило його зізнатися у виконанні завдання закордонного антирадянського центру ОУН. Цю версію активно поширювала радянська преса, створюючи образ змови націоналістичного підпілля.
Насправді ж Добош, за свідченнями дисидентів, зокрема Василя Овсієнка, був людиною випадковою, яку радянські спецслужби використали для дискредитації правозахисного руху. Його зізнання стали інформаційним прикриттям для масових арештів українських діячів культури.
Операція "Блок" — оперативна справа КДБ УРСР, яка була спрямована на нейтралізацію найактивніших національних елементів, щоб придушути будь-які форми опору радянській системі. Її реалізацію розпочали у січні 1972 року, коли протягом кількох днів (12–14 січня) заарештували десятки культурних діячів, шістдесятників, правозахисників і поширювачів самвидаву.
Фактично було намагання заблокувати національно-свідому інтелігенцію — людей, які підтримували тісні неформальні культурні зв'язки, організовували акції та протести, обмінювалися забороненою літературою.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
