Куратори виставки "Ріка кричала, вила, як поранений звір" Станіслав Битюцький та Альона Пензій про кінематографічну репрезентацію підкорення Дніпра й експозицію в "Довженко-центрі" у межах 5-ї Київської бієнале.
Тема виставки пов’язана з трагічними подіями 6 червня 2023 року, коли російські війська підірвали греблю Каховського водосховища. Автори проводять паралель між сьогоденням, у якому Росія намагається знищити природу України та її культуру, і тим радянськими впливом, що застиг у минулому.
"Ріка кричала, вила, як поранений звір" зосереджується на кінематографічній репрезентації підкорення Дніпра й ставить питання щодо майбутнього співіснування з річками та морями. Наприклад, такі українські режисери як Дзиґа Вертов, Олександр Довженко та Іван Кавалерідзе висвітлювали у своїх фільмах побудови ГЕС, але досі цей елемент не отримував глибокого дослідження та рефлексії в українському суспільстві.
Виставка також спонукає глядачів до пошуку делікатних способів "деколонізації природи" в контексті політичної деколонізації держави від російського загарбника та імперського впливу.
Цьогорічна виставка прямо пов’язана з екологією та захистом довкілля. Чому ви обрали саме цю тему?
Станіслав Битюцький: 6 червня 2023 року російські війська підірвали греблю Каховського водосховища, здійснивши черговий воєнний злочин під час повномасштабного вторгнення в Україну. Соціальні та екологічні наслідки цієї події можна буде оцінити достатньою мірою лише у майбутньому.
Саме це стало головним імпульсом для обрання теми виставки. Виставка "Ріка кричала, вила, як поранений звір" — це спроба через кіно повернутися до минулого, щоб пригадати процес побудови каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі та зробити ідеологічне переосмислення водних ресурсів України після радянської модернізації.
У радянському кінематографі часто використовувався елемент пропаганди для піднесення будівництв (зокрема, ГЕС) через кіно. Які ви можете навести негативні та позитивні приклади такої репрезентації в українському кіно?
Станіслав Битюцький: Поруч з іншими мегаломанськими радянськими проєктами побудова ГЕС — особливо Дніпрельстану (1927–1932) та Каховської ГЕС (1950–1955) — щедро висвітлювалася в кіно та осмислювалася митцями, зокрема Дзиґою Вертовим, Олександром Довженком, Іваном Кавалерідзе, Арнольдом Кордюмом, Юлією Солнцевою.
Втім, на екранах українських радянських стрічок інколи поставали не лише позитивні образи масштабних будівництв, через які пройшли сотні тисяч мешканців і мешканок України, але й домодерні форми співжиття з річками, а також деякі негативні наслідки індустріальної експлуатації водойм.
Дійсно найпоказовішим прикладом кіно про будівництво є фільм "Поема про море". Довженко почав працювати над ним у рік, коли почалося будівництво Каховської ГЕС. Далі він працював над ним майже 5 років, неодноразово бував на будівництві, був на початку будівництва міста Нова Каховка, ініціював його оздоблення. У своєму сценарії Довженко показував як пафосні плюси будівництва, так і те, як це відображається на долях простих людей, яких переселяли з їхніх домівок.
Проте за місяць до зйомок Довженко помер, за рік — його фільм довірили зняти його вдові Юлії Солнцевій.
А як щодо сучасних прикладів? Чи щось змінилося у репрезентації природи, стихії та довкілля?
Станіслав Битюцький: Власне це ми і хочемо показати на виставці. Це змінювалося протягом всього століття. Спочатку був пафос щодо підкорення природи.
Проте показово тут, що у 1964 році студент ВДІКу Леонід Осика зняв перший фільм "українського поетичного кіно" — "Та, що входить у море". Майже безсюжетний хореографічний етюд про "шурхіт піску" під музику Володимира Губи розривав відносини з дидактичним соцреалістичним стилем, за що стрічку й звинуватили у формалізмі.
Зафільмований Осикою топос пляжу продемонстрував як стихію тілесної свободи й ауру нереалізованої сексуальної революції, так і якісно новий тип співіснування людини та води. Безтурботність пляжу ніби приховувала мотиви експлуатації води — якщо не у формі будівництва ГЕС, то у "м’який", ринковий спосіб.
Осика ж після розгрому "українського поетичного кіно" в 1970-х повернеться до теми у фільмі "Море" (1979) — стрічці, що знаменуватиме поворот до екологічного світогляду, актуальність якого ми відчуваємо і сьогодні.
Виставку відкриє кіноперформанс "Дніпро в бетоні" у живому музичному супроводі ID [Ivanov Down]. Розкажіть більше про цю співпрацю — чому обрали саме цей гурт?
Станіслав Битюцький: Виставка — це співпраця "Довженко-центру" та Київської бієнале. Тому в відкритті ми вирішили зробити щось спільне. Так ініціатива запросити ID йшла безпосередньо від представників Київського бієнале, а "Дніпро в бетоні" — від "Довженко-центру".
На виставці також представлені роботи сучасних авторів (Микола Базаркін, Олексій Подать, Ярема Малащук та Роман Хімей). Як ви співпрацювали та обирали роботи?
Альона Пензій: "Довженко-центр" — інституція, яка працює з кіно. Ми його зберігаємо, досліджуємо і в різний спосіб популяризуємо. Тому одним з критеріїв для співпраці було те, щоб художники вміли працювати з цим медіумом.
Одним із художників, які готували для нас роботу, був Микола Базаркін — професійний режисер монтажу, що працює переважно з креативною документалістикою та експепементальним кіно. Зараз він викладає студентам майстерність режисури монтажу, трансформуючи свій практичний досвід в теоретичну форму; невіддільним в його роботі є заглиблення в історію кіно. Його досвід, а також амбіція спробувати свої сили в роботі з відеоінсталяціями дали розуміння, що він чи не найкраще впорається із завданням. Його відеоінсталяція "Море" — це деконструкція фільму "Поема про море" 1957 року Юлії Солнцевої й підсвічування ідеології, якою були пронизані твори мистецтва.
Первинно ми бачили, що ця робота має бути як "стіна пропаганди", яка перетинала б нам шлях до правди. Це завдання ми передали художнику: але як він саме це завдання вирішить — залежало від нього. Мені подобається, як Микола підійшов до цього завдання, вийшло дуже багатопланово й неоднозначно. Думаю, що ці 11 хвилин викличуть і сміх, і гнів, і навіть сльози.
Композитором виставки був Олексій Подать, який працює в напрямі експериментальної / power-електроніки, шуму та ембієнту. Ми вже співпрацювали разом. У межах одного з наших проєктів Олексій писав музику до фільму "Вампір" 1932 року Карла Теодора Дреєра. Він добре знайомий зі специфікою нашої інституції та архівним кіно. Бо саундтрек повинен поєднуватися з відеоінсталяціями, які побудовані на кадрах з класичного кіно. Ми розказали про концепцію виставки, провели імпровізовану екскурсію залами, бо відразу зрозуміли, що й де тематично буде розміщено. Єдине — на жаль, приміщення і погана акустика накладали певні обмеження. Проте, мені здається, що робота допомагає ще глибше поринути в глибоку воду нашої виставки.
Робота Яреми Малащука та Романа Хімея — це єдина робота, яку створювали раніше, не під виставку. Презентували її цьогоріч під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі. У межах нашої виставки це буде українська прем'єра. Роман з Яремою, вже всесвітньо відомі художники, які водночас є професійними документалістами, знімали навесні 2023 року. Це велична, статична панорама на окупований берег Дніпра. Спокій водної гладі й тривожні передчуття того, що приховується за примарним спокоєм. Вона буде в останній залі, який присвячений нашій буремній сучасності, перенасиченню інформацією, яка накриває нас своїми хвилями.
Розкажіть про публічну програму до виставки.
Альона Пензій: Виставкою, як у справжньому творі мистецтва, ми не прагнемо дати якісь чіткі однозначні відповіді, та це й неможливо зараз. Тому текстів буде багато, але одного підсумкового — не буде. Ми долучаємося до широкої дискусії про те, чи слід нам відбудовувати Каховську ГЕС, чи дозволити Великому Лугу повернутися. Чи варто й далі розвивати в Україні гідроенергетику, яка сумарно забезпечує до 5–7 % потрібної країні електроенергії? Зменшувати нам чи збільшувати споживання енергії, як пропонує Енергетична стратегія України на період до 2050 року? Хто має визначати доцільність цих рішень: політики, економісти, енергетики чи екологи? Нарешті, які візії майбутнього Дніпра і ГЕС запропонують нові українські фільми та художні твори?
Продовжити пошук відповідей на ці запитання ми хотіли б у нашій паралельній програмі. Геть спойлерити не будемо. Але плануємо досить багато дискусій та кілька лекцій.
Кінопрограма — це обов'язкова частина. Ми звикли говорити з глядачами про суспільно важливі теми через кіно. Ця програма буде складатися із семи фільмів, які проведуть шляхом підкорення Дніпра протягом XX століття.
Це одна з виставок Київської бієнале, яка цьогоріч відбувається у багатьох містах, зокрема в Європі. Ваша виставка — по суті, єдина представлена в Києві. Як ви це як інституція сприймаєте? Що для вас означає приймати Київську бієнале?
Альона Пензій: Ми не вперше співпрацюємо з Київською бієнале. Раніше "Довженко-центр" уже готував паралельні програми у 2017 році.
А також приймав у себе одну з виставок. Тому, з одного боку, це продовження наших багаторічних взаємин, але, з іншого року, цьогоріч у нас було чи не найбільше свободи та автономії. Від бієнале була задана досить широка концептуальна рамка. А те, яка буде наша тема, в якій формі вона буде вирішена — це був повністю наш задум. Звичайно, на першому етапі ми ознайомили представників бієнале з нашим задумом, жодних заперечень не було. Всі один одного прекрасно розуміли і довіряли партнерам.
"Ріка кричала, вила, як поранений звір" — це перша виставка за досить тривалий період у "Довженко-центрі". Нею ми відкриваємо новий виставковий простір на першому поверсі. І це велика приємність та честь, що це саме виставка в межах такого великого міжнародного проєкту.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
