Маріуполька Юлія Магда до повномасштабного вторгнення, серед іншого, робила незвичайні картини з пластикових кришечок. Під час бомбардувань Маріуполя саме цими її роботами закривали вікна в історичному символі міста — 110-річній водонапірній вежі. Нині художниця з тимчасово окупованого міста — переселенка у Києві. Жінка пережила бомбардування та бої, жила у підвалі, як і всі містяни, не мала зв’язку, електрики, достатньо води та продуктів. Як рятувалася та що малює зараз, розповіла в інтерв'ю Суспільному Донбас.
"Остання моя виставка в Маріуполі — це була виставка "кришечкових картини", так ми їх називали разом з екоактивістами, які робили проєкт. Ми намагалися привернути увагу до теми надмірного використання пластику у щоденному житті. Роботи стояли у центрі міста у "Вежі" — це наш культурний простір. Ця виставка простояла майже півтора року. Востаннє я бачила ці картини десь в середині лютого у 2022 році. Я навіть не знала, що з ними. А потім десь за пів року, як ми вибралися з Маріуполя, побачила фото, що сталося з "Вежею", і побачила, що всі ці картини порізали і ними закрили вікна. Я дуже сподіваюся, що вони комусь зберегли життя".
До повномасштабного вторгнення Юлія Магда працювала в Приазовському державному технічному університеті. Згадує, що на самому початку її родина ще "не відчувала масштаб катастрофи".
"Ми готували спочатку погріб, відкопували його. Потім закривали всі вікна книгами, речами — чим тільки могли. Потім ми зрозуміли що щось готується ніби страшне. Потім все було все гірше і гірше. І ви знаєте, що нічого не було: ні мобільного зв'язку, ні світла, ні тепла і так далі. Страшні були дні".
Юлія Магда добре пам’ятає 9 березня і бомбардування міста. Напередодні, згадує жінка, випав сніг.
"Ми його згрібали, тому що води, мабуть, тиждень вже не було. Ми згрібали, топили його, готували собі запаси. І це був останній день, коли ми сходили і ще змогли набрати воду до міськводоканалу. 9 березня ми вийшли — і вже було щось страшне. Місто я вже не впізнала. Ми ще крайній раз ходили до магазину. Простояли десь сім годин, думали, що буде штурм магазина з продуктами, але я була дуже щаслива: ми щось змогли купити з продуктів, тому що ми потім жили на це. А коли ми повернулися до того помешкання, де ми були — десь за пів години почали падати бомби. Потім я зрозуміла ми десь були не неподалік від пологового будинку".
Щодня, розповідає Юлія Магда, її родина намагалась знайти зв’язок і дізнатись щось про евакуаційні коридори. Крім того, дні були зайняті розв’язанням буденних побутових проблем.
"Ми намагалися ходити по сусідах, шукали тих, у кого було тепло. Ми просили нагріти води чи скупатися, але знаєте як було: наприклад, в одній хаті було 12 чи 14 людей, і це було неможливо".
Деякий час родина Юлії жила у підвалі сусіда під гаражем, доки чоловік дозволяв. Жінка каже, на їхній вулиці люди постійно хвилювались за себе — чи вистачить того, що лишилося: місця, тепла, продуктів, води. Настав день, коли сусід попросив звільнити і той підвал, який став прихистком для художниці із рідними.
"І ми пішли до будинку. І кожен ранок ми молилися у четвертій годині, бо кожен день починався з авіабомб. За цей період я встигла написати декілька віршів дуже злих, коли ми сиділи в підвалі і не знали чи вийдемо взагалі, навіть попрощатися з рідними. Ще я зробила маленький малюночок, як оберіг для нас усіх".
Зрештою родина не витримала перебування у своєму районі і одного дня, коли обстріли посилились, побігла до останнього свого сховища.
"Це було сховище у "Терраспорті" (Terrasport - це спортивний комплекс, який мав велике підвальне приміщення і в став одним з найбільших сховищ в місті з перших днів нападу РФ - ред.). Нас там поселили, сказали що там 450 інших людей. Дуже багато людей було. Нам дали один килимок на всіх, постелили посередині кімнати. І що я можу сказати, було темно, але вони мали якесь "чергове" світло, і я тоді зрозуміла, що ми не бачили світла майже місяць. Це було так дивно. Мені сказали, що його дають там декілька годин на добу. Я чесно кажучи молилася, щоб було довше, тому що я боялася, що буде багато незнайомих людей: всі лежать покотом, темрява. Але вони залишили там крапочку світла. Там я побачила, як люди ходять в туалет по годинах, тому що немає води. Там я побачила, що в місто намагаються заїхати волонтери. Їх було дуже мало, але вони були".
Родина Юлії Магди вирішила спробувати вибратись з міста.
"Нас було четверо, всі дорослі. З нами ще наша папужка. Кішку, на жаль, ми на той час залишили вдома, бо не було в чому нести. Ми вийшли пішки. Потім за Маріуполем знайшли автобус, потім ще одне таксі, друге. І зрештою доїхали до Бердянська".
Деякий час родина провела у захопленому російськими військами Бердянську, бо дорогою всі захворіли. Там же знайшли перевізника, який би зміг вивезти їх. Дорогу з Бердянська Юлія згадує так:
"Було десь 17 блокпостів, злива. Чоловіків всіх роздягали під цією зливою. Потім була така ділянка, де завжди обстріли. Я їхала закривши руками очі: закрила і все, щоб не бачити, не чути. А потім ми почули, що це — наші. все І тоді була дуже велика радість".
Зрештою художниця із родиною дісталась до Києва, де і лишається нині.
Юлія в Києві малює картини, серію про Маріуполь представила на виставці. Жінка, визнає, і далі малюватиме рідне місто, аби показати, що саме пережили маріупольці і вшанувати захисників міста.
"Я планую повернутися до Маріуполя, я чекаю на звільнення міста, повернення Україні, щоб повернутися туди".
Дивіться історію Юлії Магди та її спогади про блокадний Маріуполь у відео:
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
