Локальний київський кінотеатр Kino42 спільно з Довженко-Центром уже рік показують ретроспективи українського радянського кіно. Деякі з фільмів транслюються російською мовою з українськими субтитрами. Це пов’язане з історичними процесами: українська озвучка або втрачена, або не передбачалася початково через політику русифікації, яку здійснював Радянський Союз.
На російську мову в кіно звернув увагу співак thekomakoma, який відвідав один із сеансів у Kino42. Він записав сторіз на тлі афіші кінотеатру з питанням до своєї авдиторії, чи їм комфортно дивитися фільми російською мовою під час війни. Інформація про російськомовні фільми викликала обурення серед користувачів у соцмережах Kino42 і Довженко-Центру. Проте чимало людей висловили підтримку інституціям і взялися роз'яснювати опонентам різницю між російським і українським російськомовним кіно, створеним у період Радянського Союзу.
Суспільне Культура хоче з'ясувати нюанси показу таких фільмів, обговорити цінність української радянської кіноспадщини та її можливу суперечливість з огляду на реалії широкомасштабного вторгнення Росії й суспільних процесів дерусифікації. Для цього ми поспілкувалися зі співзасновником Kino42 Ільком Гладштейном, кінознавцем і комунікаційним менеджером Довженко-Центру Олегом Оліфером і режисером та сценаристом Дмитром Сухолитким-Собчуком.
З Ільком Гладштейном зустічаємося після показу українського радянського фільму "Довгі проводи" Кіри Муратової в Kino42. Він разом з кінознавцями Довженко-Центру проводить обговорення після стрічки, а з Суспільне Культура спілкується, змінюючи літери в афіші на фасаді кінотеатру для наступних показів.
Про ретроспективи українського кіно
Кінотеатр Kino42 закрився після початку повномасштабного вторгнення і відкрився рік тому в червні. Тоді ми зрозуміли, що не маємо, що показувати, а дистриб'ютори не надавали своїх фільмів. Про Довженко-Центр я знаю давно — і особисто, і професійно ми співпрацюємо понад 10 років. Я запропонував їм концепцію кураторської програми, тематичних показів фільмів з обговореннями — бо я люблю говорити і люблю обговорення.
Виявилося, що вони також про це думали. За цей рік ми провели вже три програми і практично кожного тижня показуємо якийсь архівний український фільм, починаючи від 1940-х і завершуючи фільмами, створеними у 2000-х. Зазвичай перед фільмом відбувається представлення стрічки від експертів Довженко-Центру, а по завершенні відбувається його обговорення.
"Свого роду кіношкола"
За цей час ми самі для себе багато відкрили. Коли я пропонував створити програму, я розумів, що такого досвіду в нас не було раніше. Це свого роду кіношкола, адже багато людей вперше дізнаються про певних режисерів.
Регулярність показів дає можливість порівняння стрічок, вимальовування траєкторій і тенденцій. До нас ходять плюс-мінус одні й ті самі люди, загалом десь 80-100 осіб. Квитки швидко розходяться, навіть після того, як ми підняли ціну на покази. Тому ми розуміємо, що це дуже затребуваний формат.
Чому затребуваний? Багато людей після 24 лютого вирішили різко українізуватися і витиснули все російське зі свого інформаційного поля. Унаслідок цього в них виникла пустка, адже що вони знали про популярну українську культуру? У кращому разі "Тіні забутих предків", щось з Іллєнка і все. А за час нашої програми ми показали вже двадцять українських режисерів.
Більше того, ми пробуємо запрошувати їх на покази особисто, якщо вони ще живі і можуть прийти. У нас був оператор Івана Миколайчука Юрій Гармаш, приходив режисер фільму "Ніагара" киянин Олександр Візир. У нас була художниця-мультиплікаторка Наталя Марченкова, на честь її 75-річчя Довженко-Центр робив окрему програму.
"Ми працюємо з українським кіно і в межах українського законодавства"
Коли це можливо, ми завжди показуємо дубльовані версії, хоч я особисто не люблю їх, але ми працюємо з українським кіно і в межах українського законодавства.
Але такі версії не завжди є, тому Довженко-Центр субтитрує фільми. Субтитрування —дорогий процес, у Довженко-Центрі роблять це самотужки. Професійний багатоголосий переклад коштує 45-100 тисяч гривень. Довженко-Центр взагалі не мав би цього робити. Це не їхня робота, вони інституція, яка займається дослідженням та популяризацією.
Я вважаю, що наші покази — це класно, я не бачу мінусів. Найбільший мінус виникає, коли людина може бути не поінформована і в неї виникне питання, чи законно те, що ми робимо. Ми все робимо законно. Усі фільми субтитровані. Закон України "Про мову" дозволяє показ субтитрованих версій фільмів, навіть якщо це комусь не подобається.
Ми не змінимо нашу програмну політику. Я вважаю, що те, що ми робимо, має цінність. Останнє, що б ми ми хотіли робити, – це змінювати під тиском агресії свою зовнішню програмну політику. На покази, яким не передує презентація, ми поставимо дисклеймер про те, що цей фільм російською мовою. Це — український фільм, у нього будуть субтитри. Ми будемо робити так, щоб не виникало непорозуміння.
Про коментар співака thekomakoma
Сергій (йдеться про співака thekomakoma, — ред.) прийшов на сеанс, на якому не було представлення фільму, побачив фільм російською, вийшов і не прокомунікував ні з ким із працівників кінотеатру ні на місці, ні в інстаграмі, хоча міг це зробити. Йому вдалося нас тегнути, але не написати в нам в дірект.
Його посил — одразу звинувачення. З чого я роблю висновок, що метою цієї активності не було прояснення ситуації, а просто хайп, потреба відчути себе правим в цій ситуації. Я вважаю, що це була недостойна активність.
Який фідбек отримали Кіно42
Ми отримали багато фідбеку — люди прийшли до нас із пропозиціями, деякі просто прийшли нас звинувачувати, мовляв, ми в такий час показуємо російське кіно… Не знаю, може, я вам просто скріни надішлю, якщо ви хочете.
Було достатньо багато агресії, але менше, ніж я очікував. Але й багато підтримки від тих людей, які є нашою аудиторією. Була підтримка від людей, які не є нашою аудиторією, які прийшли від thekomakoma до нас.
Наша база підписників зросла на 5% через цей конфлікт, у нас якісь нереальні перегляди в сторіс.
Тому дякую цьому артисту. Дуже шкода, що він не прийшов до нас на розмову і проігнорував пропозицію спокійно поговорити.
Продовження дискусії
Наскільки я розумію, для подальшої розмови він вас запросив у концертний хол Bel Etage, а ви його запросили в Kino42 і ви не зустрілися?
Так, ми першими запросили його на особисту зустріч або онлайн. Він сказав, що дасть мікрофон на сцені свого концерту з розігрітою аудиторією. Це смішно. Адже це не нейтральна позиція і в цьому жесті я бачу спробу красиво з'їхати.
Я справді відкритий до того, щоб зробити це онлайн. Я думаю, це буде корисно для наших авдиторій. І насправді очевидно, що не всім зрозуміло, чому важливо працювати з нашою кіноспадщиною, якою б мовою вона не була, це потребує роз'яснень. І чому ми іноді можемо дивитися кіно, яке може нам не подобатися, але чому ми маємо про нього знати, і що світ трохи складніший, ніж хотілося би.
Про українське радянське кіно і ретроспективи Kino42 і Довженко-Центру Суспільне Культура поспілкувалося також з комунікаційним менеджером Довженко-Центру Олегом Оліфером — він один з кінознавців, який присутній на показах стрічок радянського періоду в Kino42.
Про що ретроспективи
Наші покази сфокусовані на певних жанрах. Перша програма була присвячена "Дивному, химерному і фантастичному" кіно. Там поряд з класичними українськомовними стрічками, як "Вечір на Івана Купала" Юрія Іллєнка, також були стрічки, відзняті російською мовою. Наприклад, один із перших українських кольорових фільмів, екранізація Гоголя "Майська ніч", що був знятий у 1940 році російською мовою.
Друга програма була присвячена "Ніжному, пристрасному, палкому" — про українську мелодраму. Ми досліджували еволюцію цього жанру на прикладі як українськомовних стрічок, так і тих стрічок, які були зняти російською мовою. Третя програма — "Юне, щире, бунтівне".
Кіно — віддзеркалення історичних процесів
Питання мови дуже гостре, зрозуміло, чому люди так реагують. Але ми теж хочемо, щоб люди поставилися з розумінням до тих реалій, у яких ми працюємо. Українське кіно, його активна історія, починається з початку 1920-х.
Як колективне мистецтво кіноіндустрія є фактично віддзеркаленням тих історичних процесів, які відбувалися в нас у країні.
У другій половині 1920-х в Україні відбулася українізація, стався вибух українського кіно, з'явилася "Звенигора", українська трилогія Довженка. Це один з найбільш плідних у художньому виконанні і, можливо, найцікавіших етапів у історії українського кіно.
Потім почалися сталінські репресії, і, звісно, це також позначилося на кіно. Кіно ставало русифікованим, теми звужувалися до виробничих, оборонних. І ми не хочемо забувати і заплющувати очі на ті події. Ми хочемо про це говорити й говоримо про це, звісно, українською мовою, з сьогоднішньої, часто постколоніальної точки зору.
Саме тому ми не бачимо в цьому просування саме російської культури і російської мови, у чому нас, на жаль, деякі користувачі після скандалу почали звинувачувати в особистих повідомленнях і коментарях.
Доходило до таких неприємних речей, що ми людожери. Це була не найприємніша частина моєї роботи як комунікаційника Довженко-Центру. Але ми все одно намагаємося тактовно відповідати, пояснювати, адже відчуваємо в цьому нашу місію.
Російська мова в українському кіно охоплює, на жаль, більшу частину української кіноспадщини — це пов'язане з процесами русифікації.
Про знищення копій українських озвучок
Щодо тиражування — наприклад, робився тираж з тисячі копій, але лише близько п'ятдесяти з них чи навіть менше могли бути українською мовою. Вони десь там у прямому сенсі валялися, нікому не потрібні, бо їх переважно в кінотеатрах не крутили. Умови їхнього зберігання зазвичай були поганими. Відповідно ці копії дуже складно знайти.
У 2013 році в Маріуполі була знайдена українськомовна копія фільму "За двома зайцями". Вона була оригінальною, а російською якраз був дубляж.
Частину фільмів студії просто відмовлялися дублювати українською мовою. Наприклад, усім відомий класичний воєнний фільм Леоніда Бикова "В бій ідуть тільки "старики"". Його українськомовна копія, на жаль, відсутня.
Також через те, що Одеська кіностудія і кіностудія Довженка знімали деякі фільми для всесоюзного Центрального телебачення, вони початково, на жаль, не дублювалися українською, тому що замовлення було саме російською мовою.
Субтитри і дубляж
І ось ми опинилися в такій ситуації, коли в нас велика частина українського спадку, знятого українцями, часто на українські теми, в Україні зняті російською мовою. Як із цим працювати? Ми робимо, наприклад, субтитри. Це той мінімум, який ми можемо собі дозволити, враховуючи наші ресурси.
Взагалі нам часто пишуть, чому ми не дублюємо, а після скандалу особливо багато було таких повідомлень. Але ми не маємо технічних можливостей і ресурсів дублювати. Насправді дубляж може бути виходом – поступовий або якийсь багатоголосий закадровий переклад. Але все одно це чималі гроші і цим не має займатися така архівна і дослідницька установа, як Довженко-Центр. Цим мають займатися відповідні студії, канали, кінотеатри. І також не такий маленький, нішевий кінотеатр, як Kino42, який є чудовим місцем для показу саме ось такого кіно, що потребує додаткового якогось пояснення.
Наприклад, є українська література. Чи може бути українська література російськомовною? Звісно, ні. Це якась маячня, ключове в літературі саме мова. Чи може бути російськомовною, наприклад, українська фотографія чи український живопис? Тут уже складніше. До чого тут мова? Це ж візуальне мистецтво, автор може бути російськомовним, у нас було чимало таких художників.
Що ж стосується кіно, воно на межі – це і аудіовізуальне мистецтво, й інколи навіть відеоаудіальне мистецтво, але відео є головним, пріоритетним. Тому ми намагаємося доносити цю складність глядачам, але враховуючи час, у якому ми живемо, враховуючи емоції, це не завжди знаходить розуміння. Але й цього нерозуміння ми також ставимося з розумінням.
Від нішевої до всеукраїнської історії
Наші покази супроводжуються вступними лекціями, обговореннями.
Ми не відправляємо ці фільми "у вільне плавання", адже це теж є нашою роботою — популяризація українського мистецтва, кіномистецтва.
Ось один із прикладів нашого вкладу в популяризацію української кіноспадщини. Ми нещодавно відкрили фільм "Чи вмієте ви жити?" українського режисера Олександра Муратова, знятий у Харкові, його герої харків'яни. Сюжет такий — харків'янка під впливом іншого героя їде в Москву, шукаючи перспектив, але потім вона розчаровується і повертається в рідне місто Харків. Цей вибір, який вона робить в кінці між Харковом і Москвою на користь Харкова, протистояння між цими містами, робить цей фільм зараз дуже актуальним. Його гарно сприйняла аудиторія, він розійшовся на меми та цитати.
Фільми "Чи вмієте ви жити?" ми по суті повернули із забуття. Він так сподобався людям, що ми провели додаткові три сеанси. Потім цей фільм завірусився, онлайн-кінотеатр Takflix розмістив його на своїй платформі, де його можна переглянути. Під час ретроспективи Муратова у "Жовтні" цей фільм зібрав повну залу на 200 глядачів. Ця ретроспектива відбулася саме тому, що фільм мав попередній успіх у маленькому нішевому кінотеатрі.
Ще один приклад — фільм "Вечір на Івана Купала" який ми показували в першій кінопрограмі "Дивне, химерне, фантастичне" через кілька тижнів має бути у всеукраїнському кінопрокаті в "Планеті Кіно". Але звісно фільми, зняті російською мовою, не можуть мати такої історії успіху, як ці.
Онлайн-кінотеатр від Довженко-Центру
Цього літа ми плануємо запускати онлайн-кінотеатр, у якому буде всеукраїнський і навіть всесвітній рівень доступу. Плануємо показувати найбільш успішні українські фільми з цих програм.
Зараз, на тлі історії про фільми російською мовою, будемо думати про доцільність випуску саме російськомовного кіно на таку велику аудиторію. Ми отримали зворотній зв'язок. І насправді більшість реакцій була позитивна, люди переважно нас підтримували. Та ми розуміємо, яка може бути реакція суспільства, й ми ставимося до цього з розумінням. Ми думаємо, як це зробити з відчуттям такту та бути чутливим до наших глядачів.
Повернення української анімації
Також у нас є чудовий проєкт, я хочу про нього згадати, бо вважаю його дуже недооціненим — проєкт з повернення українськомовної анімації. У нас є окремий анімаційний ютуб-канал. Держкіно нам дорікає, що ми не займаємося анімацією, а насправді ми робимо купу всього щодо анімації, тільки не знімаємо її.
Українська анімація – це теж таке явище, яке дуже часто маркується як щось радянське. Люди знають з української анімації тільки "Козаків", "Капітошку", "Петрика П'яточкіна", і чомусь ще називають "Жив був пес" — це ніби мультик про Україну, але він був знятий в Росії, у Москві.
А в нас просто неймовірна кількість чудових дитячих і дорослих анімаційних фільмів, які багато років були доступні лише російською мовою, на жаль. І зараз ми віднаходимо їх українською мовою. Ми публікуємо їх українською й отримуємо позитивний зворотний зв'язок від людей, які колись давно бачили це по телевізору і зараз наново для себе це відкривають.
На одному з ретроспективних показів у Kino42 ми зустрічаємо Дмитра Сухолиткого-Собчука, сценариста і режисера, режисера фільму "Памфір". Суспільне Культура розпитало в нього про те, чому він прийшов на стрічку "Довгі проводи" Кіри Муратової та загалом яку вбачає цінність у дослідженні українського кіноспадку радянської доби.
"Це радянські режисери, які ідентифікували себе як українці"
Я вважаю, що формула, яку запропонував Довженко-Центр, є просто ідеальною для того, щоб переосмислювати спадок радянського кіно. Це не просто радянські режисери — це радянські режисери, які після розпаду Радянського Союзу ідентифікували себе як українці.
Буду говорити про приклад Кіри Муратової і її "Довгі проводи". Її громадянська позиція була дуже чіткою, вона її проявляла ще до гібридної війни. Вона працювала в Одесі, її фільми були російськомовними, були "на полиці" довгий час. Муратова не задовольняла тогочасну кон'юктуру, була "неугодною" режисеркою.
Символізм фільму "Довгі проводи"
"Довгі проводи" багато в чому прикметні. Це історія молодої людини, яка хоче вирватися з гіперопікунських, надмірних, у якійсь мірі навіть шизоїдальних обіймів своєї матері. Цю картину можна порівняти з "Випускником" Майка Ніколса, в якому він теж торкається теми сепарації від батьків.
І якщо у Ніколса це історія визначення у вільному, незалежному світі, то в Муратової це історія щільних лещат, які стискають перспективу майбутнього цього покоління. На них чекає 15 років за одним і тим самим столом, нагляд "трудового наглядальника", який отримує зарплату за те, щоб не було "тунеядців" у "ідеальному" — в лапках — соціалістичному світі, у якому перспективи нівелюються, натомість є гвинтики системи, які мають бути на своїх місцях, а їхнє бажання вирватися з цієї системи не має ніякого значення.
Муратова дуже цікаво підкреслила ці елементи. Є прекрасна сцена, де в ботанічному саду матір і син дивляться, як продають вазони. Одну з рослин виймають, ополіскують, і вона юна, молоденька, має бути пересаджена у більше місце, де їй буде добре. Мати з сином вирішують її купити. І куди вони її несуть? На кладовище! Закопати на могилі свого діда, який обставлений радянськими зірками, — от і вся перспектива.
"Ми маємо читати між рядків"
Чому формула, яку пропонує Довженко-Центр, важлива? Тому, що це наше минуле. Ми маємо його переосмислювати, розбирати між рядками — як автор, який хотів вільно думати, опинявся в лещатах цензури. На обговоренні ми почули таку річ, що "Довгі проводи" мали 80 переробок сценарію і 18 варіантів сценаріїв було надіслано на комісію.
Ми маємо розуміти, в яких умовах створювалися ці фільми, читати між рядків, виносити з цих переглядів глибоку критику, яку надає фаховий спеціаліст.
Усе радянське кіно має бути з цією вступною лекцією від українських кінознавців і кінокритиків. Подивіться на будь-яке кіно, яке ставало народним шлягером, — наприклад, "Максим Перепелиця", як воно було ідеологічно сконструйоване і яке воно, при всій любові до Бикова, гниле й просякнуте цією відрижкою радянської ідеології.
Він про те, як недолугий український хлопець "з говріком", щойно пройшовши виправку радянської армії, може стати повноцінним членом суспільства, якому всі довіряють. Уявіть собі, яка кон'юктурна історія полюбилася глядачу! А полюбилася через одну просту річ — прекрасний талант Бикова. І ми маємо розбирати ці дві речі. Ідеологічну, історичну складові й водночас визнавати певні таланти, які мали місце, адже і Биков, і Муратова є беззаперечно талановитими.
І такий формат, у якому фаховий кінокритик розбирає це по поличках і відбувається дискусія, — це і є той формат, у якому має демонструватися українське радянське кіно. Як на ТБ, так і публічному просторі.
Це та практика, у якій ми маємо деконструювати міф і, напевно, цю "любов" — також ставлю лапки — до радянського кіно, яка має бути розбита вщент.
Усі мають розуміти, що за цими фільмами стояло, з якими труднощами, жертвами й перепонами стикалися автори, щоб кіно просто сталося, незважаючи на кон'юктуру. Такий формат — дискусія і перегляд — є надважливим.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
