13 квітня в прокат вийшла стрічка режисера Антоніо Лукіча "Люксембург, Люксембург", де головні ролі виконали брати-близнюки Аміл та Раміл Насірови з гурту "Курган і Agregat". Беззаперечно талановита комедія, яка використовує знайомі атрибути провінційного містечка Лубни, щоби розповісти емоційну сімейну драму про дорослішання двох братів без батька. Шеф-редактор Суспільне Культура Євген Морі подивився фільм і ділиться своїми роздумами про його сильні сторони, а також про ті, які викликають сумніви.
Сюжет (коротко)
У місті Лубни живуть двоє братів-близнюків: Василь і Микола. Їхній батько – югославський емігрант і місцевий кримінальний авторитет, покидає родину, щоби, за однією з версій, знайти себе в Європі.
Минуло 20 років. Василь служить у нацполіції, заводить родину з дівчиною з заможньої сім’ї, у них народжується дитина. І хоча вони живуть просто і небагато – Василь патологічно чесний і хабарів не бере, (через що родина не може дозволити собі поїздку на Балі, і дружина не підтримує його моральних принципів), якось потроху вони живуть.
Водночас Миколу втрата батьківської фігури травмує сильніше: він працює "в логістиці" (типовим вічно роздратованим водієм маршрутки) і промишляє дрібним криміналом у вигляді торгівлі наркотиками. Він живе з матір’ю та її новим партнером, лікує хвору спину і дбає про стару батьківську машину.
Так би все і продовжувалося, кожен з братів по-своєму боровся б із пустотою в серці, якби одного вечора Миколі не зателефонували з українського посольства Великого Герцогства Люксембург зі звісткою, що його батько після важкої аварії перебуває в реанімації. І він має вкрай небагато часу, щоби приїхати та попрощатися.
Василь як слуга закону неодноразово стикався в роботі з проблемами через батька і брата, тому не бачить сенсу їхати до людини, яка колись покинула їх напризволяще. Він упевнений, що нічого хорошого від цієї авантюри бути не може. Але Микола, сподівається, що поїздка – це шанс почати нове життя "у місті мільйонерів" та позбутися від емоційних страждань.
"Люксембург, Люксембург" – це історія двох братів, які намагаються побороти самотність, що виникла внаслідок зникнення батька. Один із братів вважає його героєм, а інший намагається триматися якнайдалі навіть від пам’яті про нього. Поїздка до Люксембурга є кульмінацією та розв’язкою історії, якій передує чимало інших подій, що розкривають характери й долю героїв. На цьому конфлікті режисер Антоніо Лукіч побудував драматургію і сюжет фільму – і це є чудовою зав’язкою.
Переваги історії, які неможливо ігнорувати
"Люксембург Люксембург", як і перший фільм режисера "Мої думки тихі", досліджує стосунки батьків і дітей, огортаючи сімейну драму за допомогою комічних елементів у біблійну притчу. Про біблійний мотив каже і сам режисер: після допрем’єрного показу в Києві Антоніо Лукіч розповів глядачам, що брати-близнюки в фільмі є уособленням двох половинок душі, що по-різному ставляться до батька (владної фігури, обличчя якого залишається поза кадром), а тема його пошуку перегукується з ідеєю пошуку людиною Бога.
Микола, одержимий своїм уявленням про батька, вирушає на пошуки того, чого насправді не існує. Як пояснює його матір, людські клітини оновлюються кожні 7 років, тому його "батько" насправді вже давно припинив існування. Утім, якщо нічого не робити, то у Лубнах на Миколу чекає хіба що тюрма, а від його дій то й діло страждають інші: від Василя, який не може через брата отримати підвищення, до випадкової самотньої бабусі, яка через незграбність водія маршрутки ходить тепер зі зламаними руками. Микола тримається на надії, що якщо він докладе зусиль і побачить батька, то разом з цим заслужить душевний спокій.
Ще один пласт оповідання – автентика. Відтворення характерних для 90-х атрибутів (малинові піджаки, шкіряна візитниця, ресторан "Вавилон"), вдало переданий настрій провінційного містечка, де й без душевних страждань важко влаштувати життя. Завдяки уважній роботі з деталями глядач занурюється у художній світ фільму, а поєднання знайомого середовища із продуманою візуальною комедією знаходить в аудиторії (судячи з постійного сміху людей в залі кінотеатру) сильний емоційний відгук. Який би не виник, якби фільм зосередився тільки на діалогах і смішних ситуаціях, при всій харизмі братів Насірових, які чудово впоралися і з комедійними, і з трагічними сценами.
Виконавці головних ролей Раміл та Аміл Насірови та їхня специфічна мова є тими елементами, які роблять фільм вартими уваги. Тут чудово все: і контраст у поведінці між двома братами-близнюками, і те, як по-різному вони реагують на проблеми, і взаємодія між ними, представниками двох протилежних світів, обидва з яких добре знайомі пересічному українцеві. Впізнаваність цих архетипів якісно впливає на те, як глядачі симпатизують героям, переживають історію разом з ними.
Що маємо у підсумку? Рефлексія на тему сім’ї, наповнений символічними та автентичними дрібницями художній світ, яскраві й талановито втілені архетипні персонажі, вдалі візуальні жарти та комічні сцени. Чудовий фільм, який можна радити дивитися і на який можна запросити батьків (як це було і з "Мої думки тихі"). Чи все так ідеально?
Можливі недоліки, про які важко розповісти
Фільм існує на межі бажання розповісти універсальну історію та передати на кіноекрані суб’єктивну реальність. Однак є в ньому моменти, які, можливо, не вдалися.
Перш за все хочеться розповісти про невдалі сцени, що сильно вибиваються поміж інших. Це і місцями недоречна грубість (найчастіше Миколи щодо інших) – те, що має викликати сміх, у декого викличе фрустрацію. Навіть розуміючи драму нещасного героя, йому важко симпатизувати, коли Микола посилає матір на три букви (як би сильно вона не докучала йому втручанням в особисте), або його жорстокість до самотньої бабусі, героїні другого плану.
Стосунки Миколи з іншими не в останню чергу заважають йому досягти мети. І хоча це розкриває самого персонажа, якого попри погані вчинки все одно обходжують (на відміну від Василя, якому мати й бутерброда не принесе, бо він "такий самостійний") – ми не побачимо великих змін у його картині світу, і навіть його боротьба з ілюзіями не закінчиться впевненою перемогою.
Ці сцени можна було б зрозуміти, якби зрештою Микола зазнав би внутрішньої трансформації та, усвідомивши свої помилки, спробував (або хоча б відчув бажання) їх виправити. Здавалося, що все до цього і йшло, але ближче до третього акту сюжет повністю концентрується на подорожі в Люксембург – і вчинене Миколою зло залишається невиправленим.
Каяття не відбувається навіть у моменті, коли б це було максимально доречно – коли Микола розуміє, що всі в Лубнах зрадіють, якщо ніколи більше його не побачать. Якщо згадати слова режисера, що брати є двома половинками однієї душі, то за сюжетом так чи інакше одна половинка душі залишається в країні ілюзій, а інша стикається з ними віч-на-віч – а всі трансформації, що мають відбутися внаслідок такої зустрічі, залишаються за кадром.
Тоді "Люксембург Люксембург" є підводкою до іншої історії – історії змін, яка може відбутися з кожною людиною після емоційного оздоровлення. Але тоді виникає враження, що у фільмі не вистачило хронометражу, щоби довести частину з заявлених сюжетних ліній до кінця.
У тому й головна (чи ледь не єдина) проблема: яке з трактувань не розглядай, але залишається важливе неспіввідношення. Скільки потенціалу закладено в складні стосунки між персонажами (ще з прикладів можна згадати Василя з дружиною, його стосунки з її батьками, які, здається, не дуже полюбляють чесного, але бідного хлопця, або стосунки братів із матір'ю, або з керівництвом на роботі) – і стільки ж розчарування викликає те, що фільм не показав, як події вплинули на головних героїв.
Зміна героя є важливим елементом розвитку сюжету, оскільки дозволяє глядачеві відчути емоційний розвиток персонажа та перейнятися його проблемами. Власне, відсутність цього розвитку, тільки підводка до нього і є недоліком фільму. Можна припустити, що так режисер хотів пов’язати фільм з реальністю, де життєві уроки й те, як ми їх засвоїмо, не завжди відбуваються в один момент. Проте це важко пов’язується з притчевістю сюжету, яка вимагає дійти разом із глядачем до якогось, бажано цілющого, фіналу.
Висновки залишаються за кадром. Усе так, як у житті, тільки у кіно. Це не заважає комедійній частині бути смішною, трагічній – трагічною, а фільму – цікавим. Проте не дає драматичним сценам викликати ту складну гаму емоцій, що через відчуття здатні вплинути на глядача, дати йому практичну життєву пораду або віру на щасливе майбутнє. Але добре це чи погано, і як взагалі фільм має (чи не має) взаємодіяти з глядачем насправді – кожен вирішує для себе самостійно.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
