До програми "Generation 14plus" Берлінського міжнародного кінофестивалю увійшов документальний фільм української режисерки Аліси Коваленко "Ми не згаснемо" (We Will Not Fade Away). Це ніжний та емоційний портрет молодого покоління з прифронтових містечок сходу України. Похмура реальність не здатна зламати героїв і героїнь фільмів, які продовжують мріяти, шукати пригоди й боротися з сірістю.
В ексклюзивному інтерв'ю Суспільне Культура журналістка Ірина Сорока розпитала режисерку про зйомки фільму, службу та майбутній документальний фільм про повномасштабну війну.
Ваш фільм на міжнародному кінофестивалі також номінували як "Найкращий документальний фільм". Він змагається із такими фільмами, як "Східний фронт" Віталія Манського та Євгена Титаренка і "Суперсила" Шона Пенна. Як вам у компанії таких фільмів, режисерів? На який результат ви очікуєте?
Насправді просто очікую на те, що фільм якось емоційно торкнеться сердець глядачів. Я завжди думаю, що всі нагороди – це лотерея, на яку впливає багато факторів, тому намагаюся про це не думати. Для мене важливо, що фільм почули та відчули.
Звичайно, коли відкрили список номінантів і там перший був Шон Пенн, ми такі: "О!". Це так смішно бути там разом у номінації із Шоном Пенном. Ми загалом з гумором до цього поставилися, і я не відчуваю якогось відриву – документальне кіно все різне. І, окрім Віталія Манського та Шона Пенна, там ще багато сильних документальних фільмів. Круто бути в такому хорошому списку.
Яка ваша позиція щодо співпраці Титаренка із Манським? Що ви думаєте про це? Чи співпрацювали б ви?
Це питання складне. Про Манського знаю багато – і він сам народився в Україні, тобто для мене це досить виправдано, що він хотів зробити кіно тут. Я його (фільм "Східний фронт", – ред.) не бачила, тому не можу дати об'ємну думку.
Для мене, звичайно, важливіше, щоб спочатку на "Берлінале" лунали наші голоси – тих режисерів, які живуть в Україні, працюють в Україні. Але якщо цей фільм важливий для України в контексті міжнародної кіноспільноти, то це добре, що він існує.
Повертаючись до вашої стрічки "Ми не згаснемо". Фільм розповідає історію життя дітей на прифронтових територіях. Фільмів на подібну тематику чимало, в чому особливість вашої стрічки?
Це для мене самої дуже незвичайний проєкт. Бо це такий фільм, де багато героїв, тому історія складається дуже мозаїчно. Ми ніби намагалися із п'яти героїв створити один портрет покоління. Створити відчуття одного місця, хоча наші герої із різних містечок Луганської області.
Цей фільм дуже музичний, ми намагалися передати енергію підліткового віку. Різниця ще в тому, що це історія не про те, як сумно й депресивно жити на Донбасі, у прифронтових зонах, підліткам, а про силу мрій.
І про те, що навіть у таких місцях, у яких, здавалося б, складно реалізовувати мрії, діти борються із цією сірою реальністю, освітлюють цей світ, який може здаватися досить депресивним. Це і є відмінність фільму – він насичений світлом і ніжністю.
Фільм намагається дати більше світла, і в монтажі він теж був незвичайний. Ми працювали над мозаїчністю історії, аби усе це поєднати та все працювало органічно. Щоби у кожного героя був свій голос.
Читайте також: Режисер "Залізних метеликів" Роман Любий про роботу над фільмом, реакцію глядачів і показ на Берлінале
Це не перша ваша робота, де ви працюєте з дітьми. Є стрічка "Домашні ігри", яка розповідає про трагедію однієї людини, де на дівчинку падає вся відповідальність. Вона мусить забути про своє майбутнє і живе заради своїх братиків і сестричок.
Що стосується стрічки про життя дітей на Донбасі. Як ви знаходили підхід до них? Як була налагоджена комунікація, як ви отримували ось цю невимушеність від дітей?
Це зайняло багато часу. Документальне кіно – це про час перебування всередині цієї реальності. Коли ти маєш перестати бути стороннім в цій реальності, ти маєш вжитися максимально, а для цього маєш багато часу провести з героями.
Я намагалася жити там, перебувати в цьому. Навіть було, що ми ходили на вечірки з героями. І вже всі, навіть друзі друзів мене знали після року зйомок.
Це важливо, тому що всі розслабляються, і тобі вдається вихопити ось цю справжність життя, реальність життя підлітків. Для цього потрібен час.
Ти будуєш стосунки, любиш своїх героїв. Коли те, що ти робиш, важливе для тебе, вони теж відчувають цю енергію. Ти обмінюєшся нею, це такий взаємообмін, який дає важливий емоційний контакт.
Ви кажете про взаємодію з дітьми, але й дорослі також не соромилися. Ми можемо бачити епізод, де батько хлопчика Андрія лає його за те, що він неправильно щось зробив. А хлопчик мріє лагодити техніку. І на це боляче дивитися, як хлопчик втрачає надію, у чомусь розчаровується. Як тоді було емоційно працювати з дітьми, як вам вдавалося підтримати дитину в такі моменти?
Вова (батько Андрія, – ред.) – прекрасний батько. Він таким чином готував Андрія до майбутнього життя і до того, що в житті не буде до нього якогось лагідного ставлення, що помилки треба вчитися визнавати й бути мужнім. Бо реальне життя таке, не просте. Звичайно, Андрій страждав від цього, постійно вважав, що не до кінця робить все правильно, не отримує від батька визнання. У нас дуже багато сцен, які не потрапили у фільм. У чорновому монтажі була ціла лінія їхніх стосунків.
У мене з усіма були майже прекрасні взаємини. І з рідними Андрія – його батько постійно смажив барбекю: "Там стріляють, не стріляють, а Вова робить барбекю". У нас були вечері, ми говорили про все на світі. Це дуже важливо – спілкуватися із сім'ями, будувати стосунки.
Треба з ними жити, ділитися своїм життям і емоціями. Тому це робота трьох років, і це наші стосунки, які будувалися теж протягом всього цього часу.
Наскільки важливо показувати те, що війна впливає на емоції дітей?
Ми намагалися передати ось цей вплив, але водночас не хотіли робити на цьому акцент. Хотіли показати, що є цей background, ця сірість, темрява, яка завжди десь присутня, але вони намагаються із цим боротися. І творчість, їх малювання, фотографування – це теж намагання відрефлексувати і не потонути в цій темряві. Це була спроба знайти свій шлях і сублімувати внутрішні переживання. Звісно, всі вони мають цей страшний посттравматичний синдром. Але ми хотіли пролити більше світла, ніж показувати ось цю травмованість, розбитість ось цю внутрішню.
Читайте також: Європейський кіноринок: як ставляться до російських кінодистриб'юторів у Берліні
Після 24 лютого війна, "яка десь там", як звикли казати, набула більш глобального характеру. Як після 24 лютого змінилися сенси стрічки?
Усе змінилося. Я зустріла війну в потязі – їхала до одного з героїв, Андрія. Збиралася до всіх, але вже через 4 дні не могла потрапити в Станицю Луганську, яка була вже окупована. 24 лютого я вийшла з потяга в Рубіжному й поїхала з батьком Андрія в Золоте-4. І вже тоді відчувала, що все змінилося і для мене, і для фільму.
Не відчувала сил знімати щось, більше думала про те, як допомогти з евакуацією, що робити. Після повернення вже після фронту до монтажу я взагалі не вірила, що зможу це все змонтувати. Уже троє наших героїв тоді були в окупації. І коли ми знову передивлялися цей чорновий монтаж, всі сцени сприймалися інакше. Ти бачив місця, яких вже немає, ти бачив героїв, від яких ти не отримував жодної звістки.
Я думаю, що це викристалізувало структуру. Ось цей страшний background дав більше зрозуміти, що важливе, а що ні.
Ви кажете, що коли повернулися до монтажу стрічки, все сприймалося інакше. Перед цим ви пішли на війну як доброволиця. Чому ви вирішили піти воювати, а не знімати?
Я відчула себе абсолютно слабкою, що померла в якомусь сенсі. Більше не відчувала ні сили кіно, ні сили себе як режисерки. Відчувала, що в цей час кіно не може нічого дати. Раціонально я розуміла, що все це важливо, і це також наш якийсь культурний фронт, але саме тоді в мене була повна фрустрація. Я не могла знімати, не могла підіймати камеру. Навіть ті перші дні, які я провела з героями, з його (Андрія, – ред.) родиною в Золотому-4, по суті, на лінії фронту, я проживала з ними разом.
Ми з ними говорили, плакали, думали, і в мене не виникало жодного бажання це знімати. Реальність стала сильнішою за кіно. Вона абсолютно пересилила і щось в мені переламала. Я розуміла, що маю щось робити, маю діяти, тому намагалася евакуювати кого тільки можу. Після цього я попрощалася з мамою, зі своєю дитиною і пішла на фронт.
Окрім того, коли у 2014-2015 роках я знімала свій фільм ("Аліса в країні війни", – ред.), знімала там добровольців, в Пісках, в Донецькому аеропорті, тоді вже виникла ця дилема: "Знімаєш, зберігаєш дистанцію, але водночас це те, що відбувається з твоєю країною, і ти хочеш робити більше, а не просто фіксувати". І я постійно з собою сперечалася.
У якийсь момент дала собі обіцянку: "Добре, якщо це виросте в повномасштабну війну, то я вже відкладу камеру і піду воювати". І це була та обіцянка, яку я дала собі у 2015 році. Тоді (у лютому 2022, – ред.) я відчула, що саме час це зробити.
Але у вашому фільмі "Аліса в країні війни" є діалог, де ваш чоловік Стефан каже, що він проти того, аби йшли воювати. Я розумію, що ви дали обіцянку собі, але от у вас вже дитина, чоловік, сім'я, тобто цінності змінюються. Як він сприйняв ваше бажання йти воювати після 24-го?
Він знав, що мене неможливо зупинити, якщо я щось собі вирішила. Звичайно, він був проти, але на цей раз якось більше зрозумів мене. І він знав про цю обіцянку, яку я собі дала, і він знав про цю дилему, від якої я дуже страждала у 2014–2015 роках. Але в нього не залишилося вибору, тобто я не залишила вибору.
Для Тео (дитини режисерки – ред.) це було важче. Я прощалася з ним в Ужгороді, і він хапав мене за ноги, плакав. Я буквально від нього втікала, але робила це в якомусь сенсі й заради нього. Тому що я хотіла, щоб ми жили в Україні, в нашій країні. Розуміла, що ми маємо все зробити, щоб зупинити це зараз. Щоби йому через 15 років не довелося йти на фронт. Тобто я робила це і для своїх близьких і рідних, і я відчувала, що мушу це зробити, це був мій внутрішній обов'язок. Було важко, але в мене не було сумнівів, що я маю це зробити.
А в якому ви зараз статусі, продовжуєте службу чи вже ні?
Ні, це був добровольчий батальйон. І наприкінці червня чи на початку липня розбомбили нашу базу, там загинув наш побратим. Ми його поховали на Волині. І мій командир сказав, що все, з добровольчим батальйоном все закінчено, треба підписувати контракт. Від нас там вже багато хто пішов у якісь бригади ЗСУ.
На той момент я не могла вирішити, чи буду підписувати контракт. Це ж означає, що до кінця війни ти залишаєшся на фронті. Скільки ще триватиме війна? Ніхто з нас цього не знав. Я не могла покинути фільм і сказати: "Ну все, я пішла воювати, повернуся через три роки". Я відчувала, що це буде неправильно і несправедливо і щодо партнерів фільму, і щодо команди, і щодо героїв. Тому я взяла паузу подумати, якось переосмислити, що буду робити далі.
У нас була серйозна розмова зі Стефаном – з продюсером і моїм чоловіком. Він сказав: "Алісо, ти розумієш, що нам зараз треба закінчити його? Це теж наш культурний фронт, і буде неправильно просто кинути проєкт, і ти зараз підеш загинеш десь там в окопі, і все". Так і вирішили, що закінчимо фільм, і так я повернулася до монтажу.
У мене все якось змінилося: я відчувала себе бійцем і вже існувала в іншій реальності. І це складно – знову повертатися до якогось нормального, цивільного життя. Цей процес був болісний. Я досі маю якусь таку розірваність внутрішню, де я маю бути. Але я поки хочу дати життя цій дитині – випустити її у світ, а потім прийняти рішення, чи повертатися на фронт.
Читайте також: "Берлінале-2023": українські фільми у програмі, українки у команді журі та синьо-жовтий символ фестивалю
У 2022 році в Амстердамі на пітчингу ви представили свій майбутній документальний проєкт із чорновою назвою "Фронт". Стрічка про захисників і захисниць. Питати, про що фільм, думаю, немає сенсу, але є одне уточнення. В одному зі своїх інтерв'ю ви розповідали, що записували блоги своєму сину. Чи увійдуть ці блоги в стрічку? Цей фільм буде й про вас?
Цей проєкт перебуває на стадії розвитку. Можливо, він буде з цього матеріалу, що я зняла на фронті, хоча я не думала, що це може бути фільмом. Я знімала відео як певний архів памʼяті.
Думала, якщо загину, то щось залишиться для мого сина, ось ці відео про мене. Там не було якихось знятих сцен, часто знімала якісь суб'єктивні речі – якийсь погляд бійця з окопу, листочки на вітру, мурашки в окопі, щось таке.
Тому що ти стоїш 24 години на позиції. Що ти бачиш насправді? Бачиш, вдивляєшся в ці горизонти, в дерева, в поля – це перспектива і постійні очікування.
Я хотіла зробити проєкт про ту сторону фронту, яку ми часто не бачимо в кіно. Про ось цю тишу, і напруження в тиші, у вибухах, у таких мовчазних портретах. Я також думала про елемент листа до сина, тому що багато зробила нотаток на тему "що б я сказала Тео про це". Досі думаю, як цей елемент інтегрувати в структуру фільму. Це буде більш експериментальне кіно, без чіткого наративу.
Взагалі на фронті у такі найбільш небезпечні моменти я усвідомлювала, наскільки важлива любов. Коли в тебе є любов до твоїх близьких, вона дуже тебе тримає і зберігає тебе при здоровому глузді. Я вперше чітко усвідомила, наскільки важливо мати любов всередині, любов до своїх близьких і друзів.
На коли запланована прем'єра фільму в Україні?
Дуже сподіваємося, що прем'єра пройде на "Docudays", який цього року відбудеться в червні. Сподіваюсь, що ситуація дозволить цьому фестивалю бути, тому що це наш найкращий фестиваль документального кіно, найбільший і найкращий.
А далі – ми ще не думали про прокат, дуже складно щось планувати довгостроково у нашій ситуації в країні. Поки намагаємося жити якимось короткостроковими планами.
Тренди YouTube показують, що інтерес українців до теми війни згасає, як це було і в 2014 році. На вашу думку, як з цим боротися, і чи треба з цим боротися, і чи треба привертати увагу людей до теми, яка має бути завжди у фокусі?
Буде падати інтерес, але це буде такий up and down – це не те, що він упаде й ніколи не підніметься. Буде якась втома емоційна, але потім люди все одно повертатимуться, це, може, тимчасовий спад.
Багатьом людям тяжко. Я теж іноді відкриваю Facebook, і страшно відкривати, тому що кожного разу я бачу чиїсь обличчя, і rest in peace – і кожен раз боюся, що це мій близький друг, або це людина із мого підрозділу, і після цього почала боятися відкривати соцмережі.
Багато людей вже бояться проживати негативні й сильні емоції. Це нормально, і я думаю, що нічого страшного в цьому немає. Буде повертатися цікавість, і будуть нові, тому що буде багато різних точок зору, різних історій, якось по-різному будуть розказувати про цю реальність.
У нас у цьому випадку про світло, хоча багато є сумних моментів, але все одно, фільм намагається протистояти темряві, і там є ніжність, і є надія. Ми дуже сподіваємося, що він не буде настільки якось занурювати людей у смуток, а все ж таки давати надію.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
