Вісім місяців щоденних обстрілів із "Градів", авіаційні бомби, реактивні системи залпового вогню — усе це пережила одна із сімей в смт Первомайське, що на Миколаївщині. Родина п’ять разів ремонтувала дах, чотири рази міняла вхідні двері. Вікна заклали камінням.
Як жила сім’я під обстрілами, кореспондентам Суспільного розповіла жителька селища міського типу Первомайське Алла.
Алла: Ми перебували в підвалі, був сильний обстріл. У наш будинок було влучання. Це було страшно. Коли ми підняли очі, в підвалі у нас над головою було просто небо. У нас було все зруйноване. У нас приліт був у басіну (колодязь — ред.). Ми відновили басіну, відбудували. Не було нічого, тут була просто яма в землі.
Алла: Ми під обстрілами на вулиці на каміннях готували їжу. Сьогодні — я, завтра сусіди. Ділились каструльками, або разом збирались, разом їли. Разом з тим відновлювали будинок, тому що потрібно було жити, треба було ремонтувати дах.
Алла: Рятувалися в підвалі. Там ми провели 10 місяців. Познімали з горища матраци, старі ковдри. Мама на двох костилях, інвалід — спускалася. Для неї це було дуже болісно, вона більшу частину знаходилась наверху.
Нам вона кричала: "Ви ховайтеся, я буду тут". "Мам, ну спускайся!", — говорю їй. А вона мені каже: "Якщо я раз вижила, значить я залишусь живою і для мене це не страшно".
Ми вибігали бігом, щоб зробить якийсь бутерброд. Їли в підвали, бо неможливо було знаходитися на вулиці. Обстрілювали три-чотири години підряд. Нас жило в підвалі десятеро дорослих, двоє дітей.
Коли почалася війна, внук малював те, що у нього було на душі. Війна — значить це танки.
Алла: Зв’язку в нас не було, ми шукали зв'язок, де можна було. Просто шли з телефонами, вмикали телефон і дивилися, коли з’явиться антенка.
А потім з'ясувалось, що у нас на греблі можна було зловити інтернет. Ми вибігали на греблю і ловили інтернет — читали в телеграм хоч якісь новини. І тут я читаю новини, що звільнили Снігурівку. Ми мріяли про те, щоб звільнили Снігурівку. Ми розуміли, що ми будемо вільні.
Коли я прийшла до сусідів, вони вийшли, я просто кричу, а вони: "Алло, що трапилось?". Я кажу: "Звільнили Снігурівку!". Це просто емоції — не передати. Ми просто плакали навзрид.
Алла: У нас вони були недовго. Вони (російські військові — ред.) йшли. Техніка через селище, йшли колони техніки. Вони заселились до нас у школу, хотіли там перебувати. Вони були у нас декілька годин всього. Їх вибили. Поруч селище, тут вісім кілометрів від нас. Там вони стояли вісім місяців, звідти нас обстрілювали.
Алла: Я місяць після звільнення Снігурівки ще спала в підвалі. Мама з чоловіком спали в кімнаті вже наверху, а я спала в підвалі. Я налаштовувала себе, що я буду спати на ліжку своєму. Ні, я спускалась в підвал. І такий страх був. І зараз, коли пролітають літаки, наші літаки, це такий страх, просто ти лягаєш, закриваєш голову, ти просто падаєш на підлогу.
Читайте також
Зі Швеції до українських Криничок. Волонтери доставили дрова селянам на Миколаївщину
Без відключень. Чому Миколаївській області потрібні нові генератори та обладнання
На опалення та оборону міста: як в Миколаєві використали спиляні аварійні тополі
Слідкуйте за новинами Суспільного Миколаїв у Telegram, Viber, YouTube, Facebook та Instagram.
