31-річна Тетяна Назаренко – бойова медикиня із села Сонячне Первозванівської громади Кропивницького району Кіровоградської області. У вересні залишила керівну посаду та доєдналася до лав ЗСУ. Суспільне дізнавалося як працювати під постійними обстрілами, що відчуває на передовій, рятуючи поранених, та місце жінки на війні.
До повномасштабного російського вторгнення Тетяна Назаренко працювала директоркою Центру народної творчості. У березні стала на військовий облік, через пів року призвали до лав ЗСУ. Нині жінка перебуває у Бахмуті на Донеччині – надає першу медичну допомогу бійцям, допомагає транспортувати поранених військовослужбовців до лікарні. Вдома на Тетяну чекає 8-річний син Василь.
Що мотивувало вас піти на фронт?
З березня я постійно займалась волонтерською діяльністю: шукала житло для переселенців, розвозила гуманітарну допомогу, привозила машини з-за кордону для Збройних сил України. Після цього не піти на фронт я не могла. Батьки, звичайно, за мене переживали. Я навіть не одразу їм сказала, що прийшла повістка. Зібрала речі, а коли під’їжджала до навчального центру "Десна", що на Чернігівщині, зателефонувала мамі та розповіла, що йду на війну.
Я отримала диплом стрільця 3-го класу. Тепер я звичайний воїн.
Скільки часу ви провели в навчальному центрі "Десна" ?
На навчанні в "Десні" я була півтора місяця. Курс загальновійськової підготовки в цьому центрі триває три місяці, але в умовах воєнного стану, час на навчання скоротили. У нас були уроки виживання, орієнтування на місцевості, картографування, уроки стрільби, "обкатка" танками. Ще нас навчали правильно кидати гранати у ворожі танки. Зрештою, я отримала диплом стрільця 3-го класу. Тепер я звичайний воїн (сміється – ред.).
Важко було проходити навчання?
Збирати й розбирати автомат я вміла, цього нас навчили на курсі територіальної оборони у Кропивницькому – це не важко. Важко було щодня йти 35 кілометрів на стрільби з автоматом, в "броніку" і касці. Це наче в одну секунду вискочити зі свого нормального життя і потрапити в іншу реальність: жити в лісі, спати в окопах, готувати їжу на багатті.
Скільки жінок було на навчанні в "Десні"?
На навчання у вересні приїхали 160 людей з різних куточків України, серед них –дев’ятеро жінок.
Яке ваше ставлення до жінок на війні?
У навчальному центрі нас відразу попередили, що в армії немає чіткого розмежування на хлопців і дівчат. На війні всі мають рівні права і обов’язки. Тут, у Бахмуті, нас двоє жінок медикинь. Військові нам допомагають — не підпускають до фізично важкої роботи, наприклад, якщо треба щось важке перенести з місця на місце. Але у всьому іншому – ми не поступаємося чоловікам.
Професію бойового медика ви також здобули в навчальному центрі "Десна"?
Ні, після "Десни" мене направили до міста Яворів Львівської області. У 205-му навчальному центрі тактичної медицини я отримала диплом бойової медикині, навчалася три тижні. Після Яворова вже поїхала на лінію фронту, спочатку наша рота базувалася у Покровську, а потім перейшли у Бахмут, що на Донеччині.
Як відбувається евакуація поранених бійців з лінії фронту?
Разом з моєю колегою, старшою бойовою медикинею, ми надаємо хлопцям, яких виносять з поля бою, першу медичну допомогу. Нас не завжди беруть у бій, зазвичай ми чергуємо на "радійці". Головне – зупинити кровотечу у пораненого бійця до приїзду медиків. Кожна втрачена секунда на полі бою може коштувати життя. Після цього ми передаємо поранених бійців на евакуацію. Їх доправляють у госпіталь.
Що найважче на війні?
Найважче – втрачати людей. До цього не можна звикнути ніколи. Сьогодні ти спілкуєшся з ним, їсиш за одним столом, а наступного дня дізнаєшся, що людини більше немає. Це страшно.
Що допомагає триматися у складних ситуаціях?
Тримає любов до сина, до рідних. Я рідко телефоную додому, бо не завжди є зв’язок і інтернет. Мені важко говорити по відеозв’язку із Васильком (8-річний син Тетяни – ред.), я починаю плакати й цим засмучую дитину. Але я завжди пишу повідомлення рідним – "Все нормально. Я жива".
Тут, під постійними обстрілами, треба бути зібраною, прилетіти може будь-коли. Через це немає повноцінного сну: лягаю спати о 3-й годині ранку, прокидаюся о 5:30. Навіть, коли захворіла, не звертаю на це увагу, адже є ті, кому зараз набагато гірше. Ось така зібраність мені й допомагає триматися, а ще, звичайно, віра в нашу перемогу.
Є моменти, коли хочеться відволіктись, тоді я готую нашим військовим щось смачне: деруни або вареники. Всім нам тут не вистачає домашньої їжі. Ми придбали газовий балон і таганок – возимо це завжди з собою. Інколи хлопці допомагають мені із приготуванням. Це така дивна картина: сидимо в маленькій кімнаті, за одним столом, поряд – автомати, боєприпаси – а ми всі разом ліпимо вареники. Такі моменти дуже єднають.
Наближається Новий рік. Чим відрізнятиметься цей день від звичайного на лінії фронту?
Нічим не відрізнятиметься. Новий рік ми не відзначатимемо, адже маємо відчуття, що російські війська можуть активізуватися і "привітати" нас так, як вони зробили це 6 грудня, у День Збройних сил України, коли обстріляли Бахмут фосфорними боєприпасами – це страшно і красиво водночас. Тоді згоріло багато домівок, але з людей ніхто не травмувався.
Виходить, що на війні немає свят?
Чому немає? 25 грудня, на Різдво, до нас приїхали волонтери з міста Бердичів і привезли купу смаколиків, теплі ковдри, імбирне печиво і медичні препарати. Ми пороздавали смаколики і ковдри військовим. До Нового року плануємо відвезти подарунки від волонтерів хлопцям в госпіталь, а решту роздати місцевим жителям. Адже з Бахмута не всі виїхали, залишились багато жінок з малими дітьми. Отак ми й святкуємо.
Який вигляд має Бахмут сьогодні?
Місто повністю зруйноване. Російські снаряди залишили величезні вирви на місці шкіл, будинків, доріг. Інколи я виставляю кадри зруйнованого Бахмута в соціальних мережах, щоб нагадати людям, яке обличчя має війна. Адже більшість сприймає війну, як картинку з телевізора. І якщо ця картинка їм наскучила – вони вимикають телевізор. Але, потрапивши сюди, перемкнути картинку вже не можна. Якщо ти не зорієнтуєшся і не зробиш правильні дії – не виживеш. Тут гірше, ніж показують по телевізору.
Якби всі свідомі українці зібралися і допомогли нам відбити ворога, ми б давно вже святкували перемогу.
Що потребують військові у Бахмуті?
Нещодавно російський снаряд впав недалеко від евакуаційного автомобіля. Машину розтрощило. Тепер у нас залишився лише один евакуаційний автомобіль – цього недостатньо. Тому, є потреба в транспорті. Всім іншим ми забезпечені. Коли друзі-волонтери питають, що нам передати на лінію фронту, я йду до командира і питаю у нього те саме. Він відповідає: "Передай, що нам не вистачає роти нормально підготовлених бійців". Дійсно, хлопці на передовій виснажені боями. Багато з них отримали поранення, пройшли лікування і знову повернулися на фронт. Якби всі свідомі українці зібралися і допомогли нам відбити ворога, ми б давно вже святкували перемогу.
Ви повернетеся на посаду директорки Центру народної творчості чи плануєте підписати контракт на продовження військової служби?
Я скучила за своїм робочим колективом, часто з ними переписуюсь. Я не планую підписувати контракт. Хочу повернутися на роботу і займатися улюбленою справою.
Я чекаю нашої перемоги. Додому привезу два прапори України – вони завжди зі мною. Один прапор, разом з наплічником бойового медика, мені вислали волонтери з Кропивницького, коли я проходила навчання на Львівщині. На прапорі є напис "Кропивницький з вами". На іншому прапорі України — побажання залишили мої побратими. Для мене – це святе.
Читайте також
- "Під час лікування у шпиталі вирішив, повернусь на фронт". 19-річний доброволець з Кропивницького
- П’ять місяців після ракетного удару. Який вигляд має ангар авіакомпанії у Кропивницькому
- Бойовий прапор, який президент передав Конгресу США, пошили в Олександрії на Кіровоградщині
Підписуйтеся на новини Суспільне: Кропивницький у Вайбері , Телеграм, Інстаграм та Ютуб
