Берлінський стиліст та дизайнер Франк Пітер Вільде чи не щодня з лютого 2022 року публікує знімки з власного ліфту на підтримку України. 59-річний чоловік допомагав як волонтер українським біженцям на вокзалі у Берліні, а також долучився до створення фільму про українців, які втекли від війни. Сам він востаннє був в Україні понад 10 років тому, але розповідає: завжди боровся за свободу, тож лишатися осторонь не може.
Про свій інстаграм, підтримку України та історії, які зачепили його найбільше, — в інтерв’ю Суспільному.
Довгий час ви робили фото у ліфті. Але в який момент вирішили використовувати українську тематику?
Я робив їх близько 12 років. Це було віртуальним щоденником. Останніми роками я багато використовував їх для політичної позиції: наприклад, я проти Brexit
Акція противників виходу Британії з ЄС у Лондоні, 2019 рік. Фото: АРВихід Великої Британії з Європейського Союзу.. Я багато в чому використовував ці фото на підтримку квір-спільноти, рівності, пов’язаної з відкритим суспільством, щодо кризи мігрантів.
Я стиліст, працюю у сфері моди. І мода — це гарний спосіб донести послання. Тож я почав візуально підтримувати Україну 24 лютого. Точніше, навіть на два дні раніше. Для всіх, хто хоч трохи розуміється на політиці та тому, що відбувається, було очевидним, що збирається робити Путін.
Саме тоді ви опублікували фото з обличчям Путіна та ножем?
Так, моє фото у масці Путіна, з ножем, у чорному шкіряному плащі — це відсилка до фільму жахів режисера Ніколаса Роуга "А тепер не дивись". Це страшна стрічка. Вона розповідає про те, як насувається небезпека. Тож я подумав, це гарна відсилка до того, яка небезпека насувається на Європу та Україну.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вирішив, що присвячу Україні серію знімків у ліфті. Я завжди боровся за свободу, незалежність, за право жити так, як хочеш, та за право любити людину, яку ти хочеш любити. Тож природно, що я вирішив це зробити.
Якщо подивитися на перші зображення від 24 лютого, вони прості: там просто українські кольори. Наприклад, блакитний светр, жовті квіти, прапор. Але, оскільки війна продовжувалася, концепція дещо змінилася: я все більше залучався в українську культуру, в боротьбу. І тоді вирішив використовувати фото також як спосіб відреагувати на жахливі новини — на атаковані міста, цивільних, на те, що діти гинуть, люди перебувають в укриттях. Є також патріотичні знімки. Інколи вони стосуються дат, наприклад, Дня Незалежності.
Було багато речей, на які я не зважав, але вони самі прийшли до мене. Передусім у перші місяці війни я працював у Берліні, на головному вокзалі, куди приїздили українські біженці з Варшави. Із моїм найкращим другом ми розповідали їм, де вони можуть отримати медичну допомогу, знайти житло, їжу, товари для дітей, залізничні квитки і все таке. Ми працювали там упродовж кількох днів. Ти стаєш емоційно пов’язаним із цими людьми: молодими жінками, які приїжджають із собаками, котами та навіть папугою. Ми також бачили літніх жінок, які мусили тікати зі своїх домівок. Вони не говорять жодною іноземною мовою, бо у них не було потреби їх вчити. Вони жили своїм гарним життям десь, аж раптом були змушені покинути свої села.
Потім я працював із Агентством ООН з питань біженців і ми створили фільм з українською командою. У нас було два тижні інтенсивної роботи. Ти слухаєш історії, бачиш, звідки прибули люди, куди вони хочуть поїхати, про що мріють. Ти також розумієш, що вони кожного дня дивляться у телефони, щоб зрозуміти — чи їхні рідні в порядку, чи їхні міста не бомбили. Це об’єднує.
Під час одного з перших інтерв`ю мене запитали: "Хто ви і чим займаєтеся?". Я відповів: "Мене звати Франк Вільде я — гомосексуал, стиліст та дизайнер з Берліна". Тоді вони кажуть: "Окей, чому ви підтримуєте Україну?". І я сказав, що це неправильне питання — як я можу не підтримувати?
Моє покоління знає ціну свободи. Ми боролися за рівність упродовж усього нашого життя. Це покоління чоловіків-геїв, яких саджали у в’язницю за те, що вони кохали тих, кого хотіли. У Німеччині дозволили одностатеві шлюби не так давно і нам не просто це подарували. Ми виходили на демонстрації, писали петиції. Ми багато працювали над цим. І коли питають: "За що ви зараз боретеся? У вас все є", то відповідь: "Вам пощастило, що ми всього лише хотіли рівності, а не помсти".
Читайте також: Українська ЛГБТК-спільнота звернулась до Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій
У Німеччині я помітила, що люди підтримують Україну, але багато з них ніяк це не проявляє. Ви ж натомість Україну у певний спосіб рекламуєте.
Я розмовляв з подругою. Кажу: "Зараз правильний час, щоб не тільки продовжувати робити Україну помітною, але також рекламувати її, рекламувати українську культуру, надбання, а також показувати молодих українських дизайнерів, показувати сучасну Україну". Бо зараз світ прикутий до України через війну. Це можливість продемонструвати все, що Україна може запропонувати.
У своєму Instagram ви завжди відмічаєте українські компанії, дизайнерів і навіть магазин, звідки ваш чохол на телефон.
Так, цей чохол — подарунок від українського бренду. Ця річ така мила і дотепна… І це такі прекрасні люди, вони такі амбітні. Знаєте, з усіма цими бомбардуваннями Росією цивільних обʼєктів, що є військовим злочином, і всі, весь світ це знає, бомби падали поруч з офісом цієї компанії. І, попри усе це, вони не припиняють говорити: ні, ми не стаємо Росією, ми українці, і ми виграємо. Ви атакуєте нашу електромережу, ви атакуєте все: госпіталі, університети, музеї, усю нашу культуру, ви вбиваєте дітей, жінок, але ми не здаємося, ми виграємо, бо ми кращі. І я можу це зрозуміти абсолютно. Я абсолютно закоханий в Україну, вона прекрасна і в ній живуть сильні люди.
В одному з інтерв’ю ви розповідали, що працювали із братами Кличками. Коли ви востаннє були в Україні?
Це було давно, щонайменше десь 10-12 років тому.
Україна дуже змінилася з того часу.
Я знаю, бо мої друзі-геї, які працюють діджеями, їздили в Київ, коли в Берліні усе було зачинено через коронавірус, і говорили, що в Києві — найкраще нічне життя. Я відповідав: "О, це чудово". А тепер я знаю багато чого про Україну, про український дух.
Ви працювали з біженцями з України. Чи є історії, які найбільше вас вразили?
Є історія, від якої я завжди плачу. На залізничний вокзал прибула літня жінка. Це був потяг з Варшави. Вона сиділа в інвалідному візку, була замотана у теплий шарф, була спантеличена. Мій друг Руслан, який говорить російською, звернувся до неї, але вона нічого не знала — навіть де перебуває. Там також була її донька. Вона пояснила, що ця літня жінка відмовлялася виїжджати. Сказала: "Я вижила за часів Сталіна, я вижила за часів Гітлера. Якщо вони хочуть вбити мене, мають просто це зробити. Це моя країна, мій дім. Я залишуся тут. Я не буду їхати". І її донька використала таку хитрість — говорить: "Ми просто відправимося у невелику подорож, щоб відвідати твого брата у сусідньому місті". Вона таємно спакувала найнеобхідніші для матері речі, поїхала із нею до міста, вони сіли у потяг до Варшави, а ця жінка навіть не зрозуміла. Далі була дорога до Берліна у 17 годин і ось — вона сидить на вокзалі і не розуміє, де вона і чому вона тут. Це розбиває серце.
Чи впізнають вас люди у Німеччині?
Тут я більш відомий через боротьбу за права квір-спільноти. Цього року на Christopher Street Day (щорічні ЛГБТ+ святкування, які відбуваються у Німеччині, — ред.) я отримав нагороду за життєві досягнення. Це — значна річ. І я подумав, що необхідно це використати для того, щоб привернути увагу до України. Це великий захід з сотнею тисяч людей. Я сказав: "Добре, я отримаю нагороду, але вийду на сцену у вишиванці, золотій спідниці, яку зробив сам, а на сцені підніму український прапор". Мені відповіли: "Ні, Френку, вибач, але ми зробимо так: ти піднімешся на сцену, ми вручимо тобі нагороду, ти скажеш кілька слів і підеш".
Я відповів, що тоді не прийму нагороду: "Бо маю українських друзів, які чекають символу підтримки та захисту від квір-спільноти. У лютому ви вивісили українські прапори усюди у вікнах, а, коли настав червень, сказали, що зараз Місяць рівності, прибрали українські прапори і повісили райдужні. Це не політичний активізм, це просто модно і трендово. Це не по-справжньому. Ви або лишається зі своїми друзями, бо війна ще не закінчилася, навіть якщо у нас тут вечірки і літо. Багато людей прийшли веселитися, але багато наших європейських друзів ховаються в укриттях і борються. Тож ми або зробимо так, як я сказав, або ні". І вони відповіли: добре, зробимо по-твоєму.
Якщо повернутися до лютого, чи ви думали, що повномасштабна війна РФ проти України все ж розпочнеться?
Не потрібно мати багато розуму, щоб зрозуміти: Путін підвів війська до кордону — щось точно станеться. Ви знаєте, що він зробив у Грузії у 2008-му, що він зробив у 2014-му — цей фейковий референдум, і сказав, що Крим належить Росії. Тож ви очікували, що він просто проведе навчання? У це вірили лише німецькі політики на телевізійних шоу.
Німеччина робить усе можливе, що допомогти Україні?
Ні. Саме тому ми виходимо на протести. У Берліні потужна українська спільнота. Ці молоді жінки повні люті та нестримні, вони повні українського духу. Я з ними дуже пов’язаний. Перша промова в моєму житті була навпроти Бундестагу про те, чому Німеччина має постачати важке озброєння зараз.
Чому німецькі політики недостатньо підтримують українців?
Якщо чесно, я не хочу погано говорити про німецьких політиків. Але для них це довгий процес. Він складний через економічні проблеми, бо у Німеччині настає зима, ціни на газ та нафту зростають, а деякі німці говорять: "Україна навіть не член Європейського союзу, чому ми маємо виживати?". Ви маєте це розуміти.
Чи ви стикаєтеся з критикою свого Instagram?
Кілька місяців тому я потрапив на "Росію-1", у пропагандистську програму. Вони вкрали фотографії з мого фейсбуку, інстаграму, обрали "найбільш гейські" світлини — де я у сукні, де виглядаю недбалим, з хлопцями, дівчатами, з транссексуалами. Вони це показали і сказали: "Дивіться, це єдині друзі, яких може отримати Україна. Подивіться на такий Захід, вони пропагують гомосексуалізм, ми маємо захистити чистий, російський дух. Ці люди руйнують усе". І я такий: "Агов, з вами все добре?".
Після цього я дійсно отримував повідомлення від російських ботів: "Ми тебе знайдемо і віддамо російським солдатам". А я такий: "Цікаво, це погроза чи обіцянка?".
Це безглуздо і це — гомофобія. Я — відкритий гей. Як ви можете мене цим атакувати? Це неможливо. Мені 59 років, я відкрився у 18. І використовувати це як аргумент проти мене — лише показувати, наскільки ти неосвічений, нетолерантний та дурний. Це говорить усе про тебе, нападника, але це не говорить про мене. І я клянуся, що не отримав жодного гомофобного коментаря від українців, що для мене було великою несподіванкою.
Як довго ви плануєте викладати фото з ліфту?
Я роблю це вже 8 місяців. Маю сказати, у мене достатньо ідей. Зі мною контактують багато українських фешн-дизайнерів або людей, які роблять різні речі, художників. Дехто приходить до мене зі своїми роботами, ми робимо фото і вони забирають їх додому. Це прекрасно — бути німецьким амбасадором України. Я буду робити це, доки Україна не переможе. Україна виграє, бо вона розумна, сучасна і на правильному боці історії.
Подивіться на Путіна: те, що він робить — це расизм. Він відправляє на війну етнічні меншини з азіатської частини Росії, знаючи, що їх вб’ють. Він не чіпає еліти Москви, мобілізація зупиняється на підході до неї, бо він знає: якщо зачепить столицю, люди піднімуться і скажуть: "Ні".
Мушу сказати, що розчарований росіянами, які тікають з країни, звинувачуючи у цьому війну, хоча насправді вони тікають від мобілізації. Бо упродовж війни вони могли ходити на шопінг, пити каву і все таке. Потім почалася мобілізація і вони такі: "Оу, ми маємо воювати? Ні, ми поїдемо". Скільки їх вже виїхало — 400 тисяч, 500? Вони виїхали у країни, де можуть вільно говорити. Я не бачив жодних їхніх демонстрацій проти війни. Українці виходять десь на протести щодня, росіяни зберігають тишу. Я цього не забуду, дійсно.
Чи є якісь уроки, які особисто ви вивчили за час цієї війни?
Що зі мною залишиться, так це безумовна любов, яку я отримав від України та українців. І від приватної особи я став більш-менш публічною — з усіма перевагами та недоліками. Я зрозумів, що дуже важливо висловлювати свою думку та відстоювати свою правду.
Я отримую повідомлення звідти і не можу їх повторювати, бо почну плакати. Отримую повідомлення від військових, від літніх жінок з селищ, які роблять подушки для солдатів…
Я отримав повідомлення від однієї жінки, мати цієї жінки вишила вишиванку для її маленького сина. Потім вони тікали від війни, поїхали до Швейцарії і, коли вишиванка нарешті дісталася дитини, то виявилося, що хлопчик з неї вже виріс. Вона зв’язалася зі мною і сказала: “Я хочу віддати її вам, бо ви заслуговуєте української культури”.
Це війна. Це геноцид українців Росією. І єдиний вихід, який може бути — Росія має піти, віддати усе, віддати гроші, щоб Україна могла відбудуватися. І це рішення для мирного майбутнього Європи. Альтернативи немає.
Читайте також
Життя Маріуполя під окупацією: історія в постах з соцмереж та повідомленнях з будинкових чатів
"Ми оголосили терористичним російський режим — нинішній, не майбутній" — член парламенту Естонії
Росія — держава-терорист. Чому Україна просить світ надати РФ такий статус і що він змінить
