Тисячі кримських татар, аби не потрапити до лав російської армії через примусову мобілізацію, змушені виїжджати з тимчасово окупованого Криму. Зокрема вони прямують до країн Центральної Азії, куди у 1944 році їхні сім'ї депортувала радянська влада. Кримськотатарські чоловіки та жінки не хочуть воювати на боці Росії проти України та називають свій від’їзд "самодепортацією".
На початку жовтня видання Forbes Russia, посилаючись на власні джерела в Кремлі, повідомило, що за два тижні після оголошення мобілізації Росію залишили щонайменше 700 тисяч людей. Указ Путіна про "часткову" мобілізацію поширився і на окупований Крим. Тамтешній самопроголошений голова Сергій Аксьонов 25 вересня заявив, що "мобілізаційні заходи в Криму завершені", однак не уточнив, скільки саме кримчан мобілізували. Точна цифра також не відома й українським правозахисникам. Представники Кримської правозахисної групи повідомляють, що йдеться про число від 5 до 60 тисяч людей.
"Усі розуміли, що це ніяка не часткова мобілізація: забирали усіх підряд. Запит на первинну юридичну допомогу був шаленим, — розповідає правозахисник Дамір Мінадіров, колеги якого створили чат, аби консультувати тих, хто вирішив виїхати з Криму. — Увечері того дня у чаті було 1 400 учасників, ближче до опівночі — вже 8 тисяч, а наступного дня — 17 тисяч людей. Для зручності ми створили гугл-документ, де була актуальна інформація щодо перетину кордону за найбільш популярними напрямками: Казахстан, Грузія, Туреччина, Польща, Естонія, Фінляндія".
У 2016 році йому теж довелося тікати з Криму. Тоді силовики з окупаційного ФСБ намагалися завербувати його, аби зробити таємним свідком у сфабрикованій справі проти кримських татар. Уже тривалий час він живе у Києві та допомагає шукачам притулку з країн Центральної Азії, які тікають від політичних переслідувань.
Йдеться про тисячі кримських татар, які вимушено опинились за межами півострова, розповідає постійна представниця президента України у Криму Таміла Ташева. Головна проблема зараз, за її словами, це прострочені за роки окупації Криму українські документи. "Хтось взагалі немає українських документів, особливо, якщо мова йде про дітей, у когось вони не дійсні. На їх оформлення, відновлення, видачу потрібен час. Українські консульства намагаються пришвидшити цей процес, крім того ми на зв'язку з прикордонними службами й часто просимо їх зважати на наявність українських документів у якому б стані вони не були".
Кримський татарин Алім (ім'я змінено, — ред.) дізнався про мобілізацію у рідному селі в Криму. Каже, що спершу відреагував спокійно, хоча кілька років тому пройшов військову службу в російській армії та ризикував отримати повістку. Хвилюватися Алім почав за кілька днів, коли його товариша по службі мобілізували. Тоді ж до нього зателефонував знайомий і запропонував виїжджати.
Алім погодився. Його підтримали й батьки. Чоловік зібрав речі та поїхав до родичів у сусіднє село, аби заночувати і на ранок через Керченський міст виїхати в Росію.
"Нас назбиралося десять хлопців призовного віку, які вирішили виїжджати. У більшості не було закордонних паспортів, а українські — протерміновані. Ми порадилися та вирішили, що поїдемо до Казахстану, бо там пропускають за внутрішніми, російськими, документами, які в нас були", — розповідає Алім.
Чоловіки без перевірок перетнули Керченський міст і зробили першу зупинку на заправці у Росії. Алім побачив там багато людей, які теж виїжджали з окупованого Криму.
Читайте також: "Складно було слухати їхні історії" — як Грузія приймає українських біженців
"Полон — найкращий з варіантів"
Приблизно у ті ж дні, наприкінці вересня, вирішили виїжджати ще дві кримськотатарські сім'ї: Муміне (ім'я змінено з міркувань безпеки, — ред.) з чоловіком та дітьми, а також Сейдамет Мустафаєв з племінником. Він єдиний погодився відкрито розповісти свою історію.
Сейдамет та його племінник призовного віку: "Хлопець — пацифіст, проукраїнських поглядів, у нього громадянство України, його рідні там (на материковій частині України, — ред). Що йому робити? Йти на своїх братів? Усі ж розуміють: якщо опинишся на фронті, полон — найкращий з можливих варіантів, але ще має пощастити, аби так трапилося. Більше шансів просто загинути. Я теж підпадаю під мобілізацію. Ще влітку мене шукав воєнком".
Муміне — медикиня, працювала в лікарні та стояла на обліку у військкоматі. Жінка переконана, що ризик опинитися у лавах російської армії для неї високий. "Лікарів не запитують, чи хочуть вони на війну. По них приходять і забирають. Якщо буде наказ, то і мене заберуть, не дивлячись на те, що у мене діти. Звісно, ми не хотіли виїжджати. Чоловік навіть розплакався. Йому було важко залишати батьків, але іншого вибору не було", — пояснює жінка.
Сейдамет та Муміне теж вирішили виїздити до Казахстану. Обоє мають там родичів та знайомих. "Дорогою ми обговорювали, що у 1944-му наших рідних депортували, а тепер ми змушені самі залишати Крим. Для мене це не просто виїзд — це самодепортація", — пояснює Алім.
На кордоні з Казахстаном черга з автомобілів розтягнулась на майже 40 кілометрів. "Там були не лише кримські татари, а й дагестанці, чеченці, калмики. Мені здалося, що там стояла вся Росія", — говорить Алім.
Читайте також: Злість, страх та втома. Жителі сходу та півдня України — про "приєднання" до РФ
100 тисяч за місце
Аби наблизитися до пункту пропуску, у черзі доводилося стояти близько тижня. Жили в автомобілі. Сейдамет пригадує: були дні, коли вони просувалися лише на 800 метрів. За цей час, каже, таксисти з прикордонних містечок організували бізнес-схему: ставали у чергу і чекали, а коли наближалися до КПП, продавали своє місце охочим. Ціни, за словами Сейдамета, коливалися від 60 до 100 тисяч рублів. Він сам купив таке місце, однак не у таксистів, а у чоловіка, який зрештою передумав виїжджати.
Муміне та Алім натомість зуміли об'їхати довгу чергу полями та вмовили людей втиснутися між ними. Усі троє пройшли паспортний контроль без проблем. Російські прикордонники практично не ставили запитань і лише перевірили особисті речі.
Алім разом з товаришами опинився у Казахстані надвечір. Їхньою першою зупинкою став готель обабіч дороги. Однак вони не змогли там заночувати — всі номери були зайняті іншими приїжджими. Довелося знову спати в автомобілі. На ранок чоловіки вирушили до найближчого великого міста Атирау, де орендували квартиру та почали шукати роботу. Алім зрозумів, що опинився серед тисяч таких самих приїжджих, які намагаються налагодити своє життя.
"Знайомий, який нас зустрів, розповів, що приїжджих тут не дуже люблять, особливо, коли чують російську мову. Ми ж розуміємо казахську, бо вона схожа на кримськотатарську, але розмовляти нею ще важко. Зрештою ми прожили там трохи більше тижня та рушили вглиб країни. Зараз ми у місті Шимкент, намагаємося знайти роботу, але поки ні у кого з нас не вийшло", — каже Алім. За цей час кілька його знайомих, з якими він виїжджав з Криму, повернулися додому. Один з них зрозумів, що не може залишити вагітну дружину.
Таке рішення лише на перший погляд може здатись нелогічним, каже журналіст, редактор сайту "Іслам в Україні" Ділявер Саідахметов. За його словами, у таких випадках спрацьовують історично сильні сімейні зв'язки у кримських татар.
"Багато чоловіків залишили вдома родини. З точки зору кримськотатарського менталітету — це складний моральний крок, тому що у нас традиційно міцні горизонтальні зв'язки. Усі мої друзі, які виїхали з Криму, повторюють одне й те саме: сподіваємося, скоро повернемося. Вони багато років прожили в окупації і їм здається, якщо тоді до цієї реальності можна було адаптуватися, то і цього разу вийде. З одного боку, мені шкода, що вони так думають, адже це зовсім інший рівень небезпеки. Але свого часу кримським татарам знадобилося пів століття, аби повернутися додому, і ще десятки років, аби налагодити життя. Тому, звісно, вони важко проживають цю нову самодепортацію", — пояснює журналіст.
Читайте також: "Деокупація Криму дипломатичним шляхом неможлива" — інтерв'ю з Мустафою Джемілєвим
"Вони сприймають нас як зрадників"
Муміне з сім'єю зупинилися у невеликому містечку. Жінка каже, їй подобається тамтешній провінційний спокій, який створює відчуття безпеки, чого не було у Криму. Утім з роботою там теж погано. В аптеці їй запропонували місяць стажуватися безкоштовно, а з місцевої лікарні, де потрібні медсестри, поки не відповіли. Натомість її чоловікові запропонували працювати сантехніком за 10 тисяч рублів на місяць.
"Ми вперше у Казахстані і, здається, місцеві нам не дуже раді. Думаю, вони сприймають нас як зрадників, які покинули батьківщину. Я вважаю інакше: ця війна не моя, я не хочу брати в ній участь на боці Росії. З її приходом у Криму ставало все важче, наче повільно перекривають кисень. Сказати вільно свою думку ти не можеш, усе мусиш контролювати", — розповідає жінка. Вона сумнівається, що найближчим часом зможе повернутися до Криму. У лікарні, де раніше працювала Муміне, цікавляться, чому вона не з'являється на робочому місці, а керівник, запідозривши втечу, вдвічі скоротив її зарплату. Тим часом у Казахстані її старша донька пішла до школи і наче зуміла порозумітися з однолітками та вчителями.
Сейдамет разом з племінником вирішили не затримуватися у Казахстані та переїхали до Узбекистану. Вони зупинились у місті Фергана, де Сейдамет жив з батьками у депортації.
"Пройшло майже 30 років, і я знову тут. Перше, що я зробив у Фергані, — навідався у квартиру, де колись мешкав. Звісно, там живуть інші люди, але ми порозумілися — я розповів свою історію, ми попили чаю. Окрім знайомих місць, мені хочеться зустріти тут людей, яких я колись добре знав. Однак це вже зовсім інше місто та інші обставини", — розповідає чоловік. Сейдамет щодня думає про повернення в Крим, але розуміє, що це ризиковано: "Навіть уявити жахливо, що я можу опинитися в окопі по інший бік від українців і безславно загину".
Так думає не лише Сейдамет, а й переважна більшість кримських татар, пояснює Ділявер Саідахметов: "Є історичне тло — Російська імперія, Радянський Союз та сучасна Росія, з якими понад два століття цей народ веде протистояння. У 1904 році кримські татари не зі своєї волі воювали на боці Російської імперії проти Японії. Для народу це закінчилося трагедією — загинуло дуже багато чоловіків. Минуло понад сто років, але я вас запевняю, що про це пам'ятають у кожній кримськотатарській сім'ї — є навіть народна пісня "Порт-Артур" за мотивами тих подій. Відповідно, у кримських татар історично сформовані стійкі проукраїнські позиції, на які не вплинули навіть вісім років окупації. Для більшості цих людей опинитися в армії окупанта — це воювати проти своєї країни".
Читайте також: "Важко зрозуміти, чому РФ може не потрапити під визначення держава-спонсор тероризму" — дослідник Крістофер Етвуд
"Перш за все б думав, як здатись"
Тим часом Алім списується зі своїми товаришами по службі, аби дізнатися, як проходить мобілізація. Одному з них не пощастило, розповідає хлопець: поліцейські принесли повістку близько опівночі, щоб точно застати вдома. Наступного дня він був на пункті збору для військових. Ще одному знайомому Аліма, у якого троє дітей, також принесли повістку. Інші продовжують ховатися не за місцем прописки та навіть не у рідних, де їх також можуть знайти, а переважно на орендованих квартирах.
Згадуючи досвід строкової служби в російській армії, Алім вважає, що ті, кого призивають, не підготовлені до справжньої війни: "Нас мало чому вчили, в армії практично не було зв'язку між бойовими підрозділами. Стріляти теж не дуже вміли. Наприклад, у нас стрільби були лише раз на тиждень, а інші строковики розповідали мені, що за весь час служби лише кілька разів тримали в руках заряджену зброю. Якось мені довелося говорити з контрактниками, які воювали у Сирії, то вони насміхалися над нами. Мовляв, у випадку бойової тривоги вас, строковиків повбиває швидше, ніж ви зберетеся. Тому, якби я й опинився на цій на війні, перш за все б думав, як здатися у полон. Інакше довелося би вмирати".
Зараз Алім думає, як відновити прострочений український паспорт. Для цього потрібно на певний час переїхати до Астани, де працює українське консульство, однак черга туди через аналогічні запити, величезна, а оренда житла у місті надто дорога. Хлопець сподівається, що ситуація зміниться, якщо ЗСУ звільнять Херсон: "Це створить передумови для наступу на Крим. Думаю, тоді місцева влада буде змушена тікати, а я зможу повернутися додому. Хоча, чесно кажучи, я не знаю, що буде далі".
Читайте також
Командувач Об’єднаних сил ЗСУ — про масовані ракетні удари росіян, Керченський міст та бої за Херсон
"Так" або "ні" — в дуло автомату. Розповіді місцевих про "референдум" на окупованих територіях