Легкоатлетка підбила підсумки сезону в ексклюзивному інтерв'ю для Суспільне Спорт.
Вікторія Ткачук – українська бігунка на дистанціїї 400 метрів із бар'єрами. У сезоні 2022 року 27-річна українка вперше в кар'єрі піднялась на п'єдестал чемпіонату Європи, вигравши "срібло", а також дісталась півфіналу чемпіонату світу та один раз фінішувала другою на етапі Діамантової Ліги в британському Бірмінгемі.
При цьому на континентальній першості в Мюнхені Ткачук обігнала ще одну представницю України, яка в підсумку стала третьою, – національну рекордсменку на цій дистанції Анну Рижикову. А поступилась українська легкоатлетка тільки нідерландці Фемке Бол – бронзовій призерці Олімпіади в Токіо (2021) та володарці "срібла" світової першості 2022 року.
Водночас майже весь сезон Ткачук провела без особистного наставника поруч – італійця Массімо Матроне. А її близькі та рідні залишались в Україні, яку й досі регулярно обстрілюють російські війська, а низка територій на півдні та сході країни все ще окуповані.
Про те, наскільки складним був цей сезон, психологічну складову підготовки та небайдужість родини турецького бігуна Ясмані Копельо, бігунка розповіла в ексклюзивному інтерв'ю Суспільне Спорт.
- Про повернення в Україну
"Я завжди хотіла приїхати додому, хоча б на один чи два дні. На кілька годин я приїздила до батьків до цього. Тоді витратила дуже багато годин на дорогу. Сказати, що я була дуже рада знову опинитися в Україні – нічого не сказати. Звичайно, ці емоції ні з чим не порівняти. На початку повномасштабного вторгнення я зрозуміла, що мені не потрібен спорт, якщо не буде моєї країни. Я асоціюю себе з людьми, що живуть тут, тож для мене це особливі відчуття.
Як я вже казала, то під час змагального сезону я поверталась додому. Мені пощастило тоді не почути сирени, але під час одного приїзду я побачила наслідки [війни]. Але найгіршим для мене було не спостерігати руйнування будинків, а бути далеко від родини. Краще б я перебувала десь у підвалі, але разом з батьками".
- Про складнощі під час сезону і результати
"Я зрозуміла, що раніше недооцінювала моральну складову в нашій підготовці. Я завжди переживала за те, що десь не зробила тренування, а тому не пробіжу [як треба]. Через це завчасно вже програвала сама собі, саме моральною складовою.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, то я була в хорошій формі. На третій день я спробувала себе відволікти та вийти на тренування, перебуваючи в безпечному місці. Я вийшла і побачила, що люди собі спокійно гуляють, життя йде собі за кордоном. Для мене це було дуже дивно, бо ж як? У моїй країні таке відбувається, а тут все окей. Я спробувала зробити певні вправи і навіть з найменшим навантаженням не впоралась. Тоді я зрозуміла, наскільки важлива моральна складова підготовки. Адже багато чого залежить від нашого налаштування та внутрішнього стану.
У нас був невиконаний план, було багато пропусків тренувань, і база була не така, яку ми планували зробити з тренером. Але морально я не дала собі шансу здатися. Дивилася, як наші люди боронять Україну. А я не можу вправи найменші виконати? Значить, можу. Минуло кілька тижнів, як я більш-менш відновилась фізично, тоді вже з моральною складовою впоралась".
- Про виступ на чемпіонаті Європи
"Мій результат – це робота не одного дня, не одного місяця чи року. Були певні причини, щоб не виконати результат і були певні причини, щоб виконати. Але все зіграло так, що я виклалася на 100% саме в той момент, коли це було потрібно. Були нюанси протягом сезону, і я дуже рада, що мені вдалося виконати такий результат саме на чемпіонаті Європи. Порадувала себе і батьків, друзів та багатьох людей, які чекали на цю медаль також.
Я вчасно впоралася зі своєю мікротравмою стопи, що дозволило мені виконати роботу за два тижні до початку змагань у Мюнхені. Після повернення з чемпіонату світу в мене більш-менш вирівнявся фізичний стан у плані того, що я могла виконувати роботу. Саме за два тижні, навіть три, я виконала все, що було необхідно, показала результат такий, який планував тренер. Я не знаю, як йому це вдалося. Він у мене ювелір, бо все розраховує, що мені дати на тренуваннях, робить так, аби я повірила в себе, аби на змаганнях не робила помилок. Я просто виконую те, що він говорить.
У день фіналу я ставила собі завдання нічого не робити. Дорогою з готелю до стадіону я відпочивала. У мене немає певних ритуалів – треба було відпочити та відновитися після півфіналу. Навпаки є те, що не треба робити. У кожного своє. Нервовий стан у день фіналу настільки нестабільний, що зайвий дзвінок може все зіпсувати. Тож я просто відпочивала, аби вберегти моральний стан".
Подвійний подіум українок Вікторії Ткачук і Анни Рижикової на чемпіонаті Європи в Мюнхені: відео
Читайте також: "Важливо, що Україна має дві медалі". Рижикова - про подвійний подіум українок на Євро-2022 в бігу на 400 м/б
- Про травму, що турбувала протягом кількох сезонів
"Я мала проблеми зі стопою в червні та липні. Те саме мене турбувало й у попередньому сезоні, але на іншій нозі у квітні та травні. Мікротравми бувають навіть гірше, ніж просто травми. Бо зі звичайними пошкодженнями ти дізнався причину і виправив усе, почав знову тренуватись. А з мікротравмами ми тренуємось і одночасно лікуємось. Це все затягується.
Усе почалось, коли я не могла зробити паузу. Ми тренувалися і радилися з тренером, яке саме навантаження робити, щоб мати змогу й наступного дня тренуватися. Я проходила підготовку та лікування навіть через змагання. Один раз виступала на протизапальних і знеболювальних, потім могла відпочивати певний час, адже вже виклалася на повну. Водночас якби була пауза, то я б більше тренувалась, робила більше повторень на стопу. Так вийшло, що деякі змагання, як і тренування, були невдалі, бо я робила багато помилок.
Так, я показала не ті секунди, яких прагнула. Але за медалями вийшло так, що я взяла максимум. Адже навіть якби я вибігла з 53-х секунд, то Фемке Бол усе одно б була попереду, бо її результат був менше 52-х".
- Про спілкування з батьками та їхню підтримку
"Вони розуміють без слів. Ніхто не даватиме мені завдання, вказівки, що треба робити. Усі переживають, і щоб не передати мені це хвилювання, вони теж намагаються мене не турбувати. Мама, наприклад, за три дні до старту старається не телефонувати. Я вже тоді сама дзвоню і запитую: «Чого ти мені не телефонуєш?» А вона каже: «Ні, ну ти ж будеш переживати!» Вони з татом навіть не всі змагання дивляться. Вони відразу, як тільки знають, що я пробігла старт, то дивляться повтор. Вони знають, коли і де я біжу, та контролюють. Але чекають, щоб не дивитися, бо мама вигадала, що вона передає мені так свої хвилювання. У них є тенденція, що коли вони не дивляться онлайн, то я добре виступаю (сміється)".
- Про тренування під керівництвом італійського спеціаліста
"З Массімо Матроне ми довгий час працюємо. Він мене дуже добре знає. Але весь цей сезон ми працювали на відстані. Упродовж сезону я наробила купу помилок. Якщо ти робиш їх на кожному тренуванні, то потім за один день їх не виправиш. Потрібно щодня їх виправляти, тому було важко коригувати весь тренувальний процес. Особливо, коли він був у Катарі, а я в США – давалась взнаки різниця в часі. Я приходила на тренування, а він вже спав. Я не могла йому скинути відео, щоб він переглянув і виправив помилки.
Однак загалом він корегував мій план щодня, зважаючи на війну та мій стан здоров’я. Зазвичай усе планується наперед, зокрема, деякі секунди. Уже від результати тренер коригує подальший план роботи. Але в мене були такі обставини, що Массімо довелося працювати зі мною набагато більше, ніж з іншими спортсменами. У мене було дуже багато факторів, що впливали, іноді я не могла тренуватись. Він мені кидав план, а я казала, що не зможу його виконувати або вже не виконала, бо щось відбулось і я не могла зібратись.
Він – ювелір. Він так точно все планував, навіть не було причин хвилюватись. Я була впевнена, що з його планом, якщо я його виконаю, усе буде так, як він сказав. Авжеж, не обійшлось без нюансів. Наприклад, у Мюнхені він приїхав за півгодини до моєї розминки, а я навіть не знала, що робити, бо він постійно у Whatsapp, а тут ми особисто побачились. Цього рік не було! Але що зміниш за 15 хвилин? Він просто прийшов і підтримав мене, сказав: «Вікторія, ти все можеш!» Але мені здається, що така екстрапідтримка мені навіть допомогла".
- Про допомогу інших спортсменів з початку повномасштабного вторгнення
"Усе почалося з того, що Еліф та Ясмані Копельо в березні забрали мене до себе. Я була одна, і вони були найближчі люди, які мене підтримували. Вони подарували мені прапор України, який завжди був зі мною і висів у моєму номері. Перед фіналом чемпіонату Європи я взяла його з собою та віддала Еліф зі словами: «Ти знаєш, що робити!» Я забороняла собі думати про медаль, завдання, конкретні секунди. Коли вона вже підійшла до мене після фінішу з прапором, то я зрозуміла, що в мене є нагорода.
Ясмані в цей час був у колрумі, бачив мій забіг і для себе вирішив: «Вона взяла медаль, тож я теж повинен». У нього було багато складнощів і треба було зробити чимало для того, аби здобути нагороду. Я дивилась його старт уже з трибуни стадіону, коли давала інтерв’ю. Учасники фінішували «стіною» і, коли я побачила, що в нього «бронза», то побігла до нього швидше, ніж подолала свою дистанцію, напевно, аби всіх привітати. Це була фантастика, як він виграв одну соту у двох сильних хлопців у віці 35 років. Я його називаю «босс» на 400 метрах з бар'єрами, бо він там найстарший. Він дуже класний приклад для наслідування".
- Про завдання вибігти з 53-х секунд
"Я не так часто вибігала з 54-х секунд, щоб говорити про те, аби вибігати з 53-х. Не ставлю собі завдання за секундами, бо є певні погодні умови. Погода може бути ідеальною, звідси складається ідеальний забіг, де можна показати дуже хороші секунди. А іноді секунди гірші, але за сильною конкуренцією теж можна себе проявити. Складно сказати, які секунди в мене будуть за рік. Я ставлю і поступово виконую собі завдання. Авжеж, хочу викладатися на всі 100% та показувати максимально хороший результат і в Європі, і у світі. Я все роблю для цього, що в моїх силах. А який саме це буде результат – мені й самій цікаво".
- Про плани та цілі на найближчий час
"Наступний сезон буде насичений із великою кількістю змагань. Ми не знаємо, як усе проходитиме з логістичної точки зору, тож планувати щось важко. Звичайно, є завдання, які треба виконувати. Почнемо працювати з листопада, але де саме – визначимось пізніше.
Ще стільки медалей, які можна виграти, стільки ще планувати можна. Можу сказати, що це лише початок. Це нічого – це лише одна медаль. Звичайно, це довгоочікувана нагорода, і я хочу продовжувати отримувати їх, робити для цього все необхідне. Утім, мені цікавий і сам шлях до цього здобутку. Якби мені просто дали медаль, то це б не викликало жодних емоцій.
Говорити, що тільки олімпійська медаль чи медаль чемпіонату світу принесе мені щастя – ні, це не так. Нічого не дається легко, без «шляху», навіть складних ситуацій. Це не так цікаво. Я займаюся улюбленою справою, намагаюсь максимально реалізувати себе. Коли вже відчую, що видала свої 100%, що мені більше нема чого додати, то тоді буду думати. По суті, я бігаю тільки другий рік [на високому рівні]. Я тільки почала, і мені є, куди рости".
Читайте також: Скільки грошей заробили українські легкоатлети за участь у сезоні Діамантової ліги-2022
