Снігурівку на Миколаївщині російські військові окупували у середині березня. Ще раніше в місті зникло світло й газ. У магазинах майже зникли харчові продукти, а в аптеках — ліки. Проте весь цей час продовжувала працювати снігурівська лікарня.
Де лікарі знаходили ліки, де діставали бензин й солярку для генераторів, як в лікарні переховували тероборонівців, що в ній відбувалося під час постійних обшуків, Суспільному розповів Валентин Шмигельський — в.о. головного лікаря, який був у Снігурівці до кінця квітня та потім виїхав до Миколаєва.
З чого почався ваш день 24 лютого?
Прийшов на роботу. Вранці ми дізналися, що почалася війна. Ще не все розуміли. Тим більше, якщо взяти Миколаївщину — Снігурівку і так далі. Нас же не бомбили. Бомбили Київ, інші міста. Відпрацював робочий день. Поїхав додому. Ну а далі подзвонила голова міста і сказала їхати в лікарню: "Де адміністрація, де керівники?". Звідки ж я знаю? Щурі повтікали. Головний лікар — молодий хлопець, його рідний брат і дружина в перший день, до обіду, втекли з лікарні. Він хірург. Міг би допомагати, коли почали надходити наші хлопчики 20-річні. З Дніпровського, з Антонівського, Каховського моста. Не було кому надавати допомогу, не було кому організувати це все.
"Я всіх поранених воїнів ЗСУ відправив зі Снігурівки. Мені фермери купили спортивні костюми, взуття, щоб військових відправляти як цивільних".
Ввечері того дня голова міста привезла розпорядження про моє призначення виконувати обов'язки головного лікаря: "Починайте керувати".
"Усі холодильники на нашій кухні були закладені харчами. Ми все звозили, бо розуміли, що лікарні треба вижити, а може, комусь ще й допомогти".
Коли в місті почалися бойові дії?
Для лікарні це почалося ввечері 24 лютого. Тому що до нас почали надходити поранені військові ЗСУ. Ми старалися надати допомогу важко хворим. На інший рівень, в Миколаїв, відправляли з черепно-мозковими травми, переламами кісток, травмами очей. Так продовжувалося до 19 березня. Тоді прорвалися орки.
"Поїхали до мене додому. Зайшли в гараж. Подивилися, нічого не знайшли. Я кажу: "Ви там розтяжку якусь поставили?" Вони: "Ви надивилися фільмів".
До того місто не було в окупації, але через Снігурівку проїжджали їхні танки, БТРи, бензовози. Раз на день. Настанова була, я так розумію, не чіпати їх.
У перші дні через Снігурівку прорвалася колона танків. Вона йшла через Василівку. Терооборонівці підпалили певну кількість, і їх повернули назад. Потім наші вертольоти розстрілювали ті танки. Наші хлопці зустрічали на в'їзді зі сторони Херсону й теж розстрілювали. І всі приїжджали до лікарні, ховалися у нас.
Я всіх поранених воїнів ЗСУ відправив зі Снігурівки. Був випадок — хлопець лежав у реанімації. Розрив плеври і легень, дренаж в грудній клітці з трубочкою. Каже: "Докторе, заховайте мої документи. Спаліть форму". Йому зателефонували, що окупанти прориваються в Снігурівку.
На той час я вже був готовий. Мені фермери купили спортивні костюми, взуття, щоб військових відправляти як цивільних. Покликав швидку. Спустили ми того хлопчика. Дав вказівку їхати на трасу і вивезти його.
19 числа сталася окупація. На другий чи на третій день після цього росіяни приїхали в лікарню. Напевно, знайомитися.
Розкажете, хто вони?
Ціла площа техніки перед лікарнею — танки, БТРи, "Тигри", "Урали", "Камази". Військових понад сотня. Оточені корпуси, всі з автоматами. Це були ФСБ і Росгвардія.
Вони запитали у фельдшерів, де головний лікар. Усі кажуть: "Не знаємо". Ті: "Покличте, нам сказали, він тут, он його машина стоїть". Я не буду соромитися — серед мешканців Снігурівки багато сук. Це нормальне слово. Я вийшов до них. Не хотів, щоб вони заходили в лікарню. У мене було чорне пальто, руки в кишенях. Тягнуть мені руку привітатися. Я руки з кишень не витягнув.
Відвели мене в сторону, перебалакали. Чоловіків 10-15. Спитали, чи у підвалах нема зброї, чи будемо ми їх лікувати. Я відповів: "Ми лікарі, маємо надавати допомогу всім". "А маєте чим?" — "Ні". "А чому?" — "Тому, що завезення медикаментів було ще місяць тому".
Тоді підійшли до сходів. Там були наші медпрацівники, чекали, що буде далі. І я почав питати росіян: "Чого ви до нас прийшли? Мало своєї землі? У вас сімнадцять мільйонів квадратних кілометрів". "Ми прийшли боротися з нацистами", — говорять. Кажу: "Це ви прийшли мене, бандерівця, захищати від таких людей? А ви ж розумієте, що наша армія сильніша, зброя американська краща? Їдьте звдіси". Вони дуже образилися, сказали, щоб не провокував.
Читайте також: "Лікар сказав: знеболюйтесь тим, що самі знайдете" — історії онкопацієнтів з окупованих територій
Ви з ними розмовляли українською?
Саме так. Думаю, вони розуміли, а якщо ні, це їхня проблема. Уже пізніше вони мені забороняли розмовляти українською.
У той день вони поїхали. Повернулися на наступний. Почались обшуки. Якщо якийсь кабінет закритий, вибивали двері. Пацієнтів передивлялися. Особливу увагу звертали на чоловіків і на травмованих. На той час в лікарні ще залишалися атовці і тероборонці. Але ми їм змінили історії хвороб, прізвища.
Які в них були ризики?
Арешти. Ми в Снігурівці їх би більше не бачили. Якимось чином з'явилися списки тероборонівців — вони ж приходили до нас зі списками. Забрали історії хвороб. Потім привезли. Разів п’ять приїжджали, брали ті історії, фотографували. Не дати ми не могли. Ну, бо приходять з автоматами. Але люди врятовані, вивезені. Колектив лікарів, медсестер, няньок об'єднався. Усі хотіли допомогти, заховати тих людей. Я переконаний: ніхто із тих, хто знав, що ми міняли прізвища хворим і пацієнтам, не здав мене. Це була пряма моя вказівка.
Місцева влада нам вказівок не давала. У нас же зникло світло — ще коли були не в окупації. Ми працювали на дизелі. У місті світла не було зовсім. Інтернету не було. Це я вже коли приїхав сюди, вичитав і указ президента, і розпорядження міністра охорони здоров'я, як чинити, які ми маємо права і що колаборацією не вважається, коли лікар надає допомогу. А до того ж ніхто нічого не бачив і не знав, як робити. Чинили так, як совість підказувала.
Що і як відбувалося у Снігурівці під час окупації?
Я був у місті до тридцятого квітня. Весь цей час треба було багато з ними спілкуватися. Ми працівників возили швидкою — на роботу, з роботи, бо транспорту не було. Я сідав збоку і їхав через блокпости. Ще мені треба було знайти солярку, бензин. А зробити це можна було тільки в них. Навіть тими запасами, які залишилися на заправках, все одно керували росіяни.
Була якась нелегальна заправка. Мої хлопці їздили туди за соляркою й бензином. У нас виникло питання ємностей. Я налагодив стосунки. Домовився з їхнім старшиною. У нього бочка стоїть на "Уралі", який не заводиться. Кажу: віддайте мені, ми ж його ніде не дінемо. Написали на ньому "Вогнебезпечно", щоб не видно було тих "зеток".
Раз їдемо з дружиною на роботу. Дивимося: йде колишній мер. Перевертень. Олександр Ларченко. Далі йде Тетяна Мезіна — заступниця голови Баштанської районної ради. Зараз вона співпрацює з орками. Вони йшли до коменданта. Кажу: "Піду і я. У мене болюче питання". Підійшли, побалакали з охоронцями начальника. Той прийшов. Зайшли ми в коридор. Я кажу: не чіпайте медицину і швидку допомогу. Не чіпайте машин, фельдшерів. Дайте нам працювати. Сказав, що треба світло, солярку. Більше я з ними не зустрічався.
Читайте також: Високопілля під час окупації та після звільнення від росіян — інтерв’ю з головою громади
Як росіяни спілкувалися з персоналом лікарні?
Приїжджали кожен день в лікарню. Росгрвардія, ФСБ. Позивні були "Сибір", "Тайга", ще якісь, не пам’ятаю. По підвалах лазили, на горищі. Комендант, поки я був там, не приїжджав. Мезіна один раз приїхала з автоматчиками. Як тільки русскій приїжджав, мене зразу кликали. Вони на мене казали "главврач".
Так от, 22 чи 23 березня вони приїхали. Потім через два-три дні ще раз. Наприкінці "шмону" старший підходить і каже, що мене дві людини здало. Кажу, дайте мені списки. Ви ж поїдете звідси, а я з ними розберуся.
Снігурівські підприємці були не дуже щирі допомогти лікарні. Але коли пропало світло — потекли холодильники, почало все псуватися, — то вони стали щирі. Комусь я навіть допоміг — заховали в мій гараж спиртне, ящиків 20 чи 30. Якесь масло відтануло. Риба потекла. Ми завозили це в лікарню. Багато медикаментів. Усі холодильники на нашій кухні були закладені харчами. Ми все звозили, бо розуміли, що лікарні треба вижити, а може, комусь ще й допомогти. Були такі часи, що в нас два тижні хліба не було в лікарні.
У Снігурівці зразу все пропало. Магазини, аптеки розграбували. Світла немає. Холодильників немає. Води немає. Газ був спочатку. Потім і його перебили. Жили без хліба. Без нічого. Десь з 8 березня.
Через якийсь час у вас змінювалися з ними відносини?
У мене з ними були натягнуті стосунки весь час. Я подивився фільм "Червоний". Там у більшовицькому концлагері святкували Пасху. Я теж вирішив. Нафарбували яйця. Привезли нам пасочки і ми вирішили колективом посидіти. Тут вранці приїжджають і давай обшук робити. У моєї дружини в кабінеті, у мене. Ну, я їх обдурив. Вони не потрапили в мою ординаторську. Там і мобілка моя лежала. Я завів їх в іншу. "А де ваша мобілка?", — питають. "Забрали ваші", — кажу. Потім повели мене в кабінет головного лікаря. Я їм сам не дуже був цікавий, але це була розмова за колектив, щоб ми перейшли на їхню сторону.
Заборонили мені українською мовою спілкуватися. Я кажу: "Знаю Пушкіна, Лермонтова, можу процитувати, але не вмію розмовляти російською". Заборонили мені виїжджати за межі Снігурівки, вивозити хворих "во вражескую страну".
Що значить "заборонили"?
Ну, от вони сидять: "Зачем вы возите больных в Николаев?" — "А куди вивозить?" — "В Херсон. Мы запрещаем возить во вражескую страну". "Яка вона вражеська? — кажу. — Там є лікарі, які нас чекають. Там родичі хворих". Але заборонили.
Ще кажуть: "У нас буде референдум. Повинні йти на нього всім колективом". Я пояснив, що цього робити не буду. Вони мені перечили. Допит, агітація — цей одне говорить, той друге. Потім вийшли: "Поехали к вам домой".
Я казав їм, якщо треба буде зайти в гараж чи квартиру, щоб сказали, не ламали двері. "Мы знаем, где ваша квартира". Та я не сумніваюся. Вивели мене під конвоєм.
У них була зброя?
За кожним кутом стояли автоматники. Уся лікарня була ними оточена. Два автоматника зі мною сіли в швидку. Решта посідали в міліцейську машину, далі — в "Тигр", "Урал", "КамАЗ". Поїхали до мене додому. Зайшли в гараж. Подивилися, нічого не знайшли. Я кажу: "Ви там розтяжку якусь поставили?" Вони: "Ви надивилися фільмів".
У квартирі теж все передивилися. Нічого не розкидали, не ламали. Пояснили, що можуть й інакше. Кажу: "Розумію, ви ж з автоматами". Забрали відеокамеру, фотоапарат, ноутбук і планшет. У дружини — мобільник.
Вранці я дружину вивіз швидкою за межі Снігурівки і повернувся. У понеділок вони в мене були. У вівторок були. У середу були. У четвер були. У один із тих днів вони пропонували Панчаку — це травматолог, 65 років, — бути головним лікарем. Той нам розказав. Ну і ми — я і головна медсестра — вирішили, що зі мною щось будуть робити. У п'ятницю я сказав, щоб на початку тижня працівникам нарахували зарплату за квітень. Потім беру бухгалтера і швидкою їдемо в Миколаїв. Приїхали 29 квітня. Хотів зустрітися з військовими, розказати, де позиції росіян.
Потім мені передзвонили зі Снігурівки і сказали, що все добре, мене не шукали. Я повернувся. Вранці вони приїжджають. "Ты не врач", — кажуть, забирають мене та заводять в лікарні у клітку для затриманих. Потім одягли на мене наручники та повезли додому. По дорозі обшукували. Приїхали на подвір'я мого будинку. І тут якраз вибух за містом. Вони повискакували з машин, попадали на землю. Потім стрілянина припинилася. Я кажу: "Що ж ви військовополоненого залишили, а якби я загинув?". Пом’яли трохи боки мені. Кулаками, десь ногою. Розказали, що вони зі мною будуть робити. Що будуть током катувати, окропом. Але просто били. Це не катування були.
Потім вони зайшли в гараж. Загнали мене там в підвал. Знайшли пляшку, обшиту тканиною. На ній — Степан Бандера. Написано "Бандеровка антимоскальська". То вони дуже раділи: "Это сувенир. Мы заберем". Почали вигружати спиртне з гаража — вже під'їхала їхня машина. Потім пішли в квартиру. Там все переламали. Забрали коньяки. Якісь харчі, що дружина лишила. "Откуда икра красная?", — питали. Ну, звідки? Кожна порядна жінка має, кожна українка це має. Позабирали щітки зубні, мило. Макарони якісь.
Скільки вас тримали загалом?
У полоні десь години три-чотири. У наручниках. Забрали гроші, золото. Знайшли вишитого Шевченка — він був не в рамці, просто на тканині. "Это кто такой?", — питали. Я хотів сказати, але тоді не до того було. Я не знав, що зі мною будуть робити.
Після того повезли мене в поліцію. Я там недовго сидів. Потім поїхали ще раз до квартири. Знайшли документи. Кажуть: "У вас единственная возможность остаться живым — на протяжении 24-х часов покинуть Снигуривку". Кажу, ви мені машину віддаєте? "Так". І потім вони мене спитали, кого я призначу замість себе. А там призначати вже нема кого — п’ять лікарів. Я назвав одного хлопця.
Вони забрали ключі від квартири і сказали, щоб я їхав на Херсон. Я відмовився. Вони супроводили мене до переїзду на Миколаїв. Там заміновано. Розтяжки. Але я проїхав. З'їхав на пшеницю, десь кілометри два проїхав, виїхав на дорогу і почав співати "Калину". А тим росіянам тепер кажуть: "Те, кто выпустил бывшего главврача, понесут наказание".
Читайте також: "Де мій Віталік?". Три історії про воєнні злочини росіян в Україні та чому вони загрожують світовій безпеці
Тероборона Снігурівки — шо вони робили? Яку загрозу могли становити росіянам?
Вони стояли на блокпостах. Стріляли по їхніх танках. Захопили дев'ятьох полонених. Коли їх привозили до нас, щоб надатии допомогу, дівчата хотіли задушити тих орків. А потім, коли окупували, росіяни шукали атошників. Особливо, коли з'явилися у нас "лугандонці".
Були ще буряти, дагестанці. Я, до речі, казав їм: "Як ваші батьки ставляться до того, що ви тут воюєте? Ви ж гірські хлопці. Повинні об'єднатися з чеченцями. Тільки не з кадировцями, а з басаєвцями".
Були й "днрівці" — їх привозили до нас в лікарню. Нещасні дідусі. 150 пульс і його взяли в армію. Кажемо: "Тікайте звідси". А вони: "Не можемо. Нас, як м’ясо, кидають, женуть, а ми…" Вони ображені, нещасні. А ті, які стояли десь там серед вояк, ті злі. Говорили: "Вы 8 лет нас..". Ну, ця фраза. І ця: "Скоро всьо будєт харашо". То ми вже побачили те "харашо". Ні одного магазину. Нічого нема. Ні електрики, ні світла.
Чи чули про вбивства в місті?
Про зґвалтування. Ще на початку окупації. Чоловік привіз жінку через три дні після того, як її ґвалтували. Їй під сорок. Вона відмовилася згодитися, бо сказала, що мене вб'ють, бо я готовий був іти до коменданта.
Які ще були випадки?
Побиття було. Не один раз. Ну, а так — то п'яних забирають, то навпаки поять їх. То привезли чеченці колись двох п'яних. Вони і матюкалися, і кричали на нас, і так далі. А так — якщо хтось проти них чи там хтось на когось сказав, то приходили в квартиру чи хату і перевертали все. А потім забирали чоловіків, били.
Чи були випадки затримань або зниклих безвісти?
З самого початку забрали мужика з Євгенівки. Він вийшов лякати росіян з рушницею, то забрали. Ще їхала сім'я двома машинами. Хотіла виїхати з Тамаріно до Снігурівки. То березень був. Мали зупинитися, але не зупинилися. Русскі почали стріляти. Розстріляли трьох дорослих насмерть. Хлопчик Міша з черепно-мозковою травмою з осколком в мозку. Я відправляв його в Миколаїв, потім у Львів. Його батькові прострелили ногу.
Які зараз умови виїзду людей?
Зі Снігурівки можна приїхати в Миколаїв через Херсон, Мелітополь, Василівку, Запоріжжя і далі. Отак поки. Поки пропускали, мільйон херсонців виїхали через Снігурівку. З восьмого травня не дозволяють їхати в Миколаїв, Баштанку. Тільки в Херсон.
Чому не дозволяють?
"Там дороги нет. Освободим Николаев, потом будете ездить". Це те, що мені розказували.
Матеріал створено в рамках проєкту "Життя війни" за підтримки "Лабораторії журналістики суспільного інтересу" та IWM.
Читайте також
"Мені пощастило вижити". Три історії військових, які були поранені, але продовжують свою боротьбу
Нова партизанська школа. Як готуються до навчання на тимчасово окупованих територіях
"У Донецьку — тиша". Як живуть люди, що опинилися в російській окупації до 24 лютого
