"За хронікою нашої роботи напишуть підручники з історії". Як працюють українські журналісти в умовах війни

"За хронікою нашої роботи напишуть підручники з історії". Як працюють українські журналісти в умовах війни

"За хронікою нашої роботи напишуть підручники з історії". Як працюють українські журналісти в умовах війни
Журналістка Суспільного Олександра Новосел, фото: Суспільне

6 червня в Україні відзначають день журналіста. У цьому році — на тлі повномасштабної війни. За даними Інституту масової інформації, під час неї вже вбили вісім журналістів. Троє з них — українські. Ще двадцять чотири журналісти загинули як учасники бойових дій. Суспільне розповідає історії колег, яким доводиться переживати досвід роботи в умовах війни.

"Ми опинилися на війні у рідному місті". Історія Олександри Новосел. Харків

24 лютого я прокинулася від вибухів. У мене біля будинку є подвір'я, де часто запускали салюти, і я подумала: "Боже, який дурень о 5-й ранку щось святкує?" Але коли виглянула у вікно, зрозуміла, що це війна. У той момент, мабуть, спрацювала психологічна реакція: завмри або нападай. Я почала нападати. У мене був готовий наплічник, я швидко зібралася, подзвонила рідним, щоб вони прокидалися і виїздили, і вже десь о 5:40 зрозуміла, що потрібно йти до найближчого укриття. Ми прийшли до станції метро. Я подзвонила редакторам і сказала: я готова вмикатися. І за півгодини я вийшла в ефір.

"Моїй колезі довелося сказати людині, що її родичів у списках тих, хто вижив, немає".

З рідними я жартую, що 24 лютого пішла на роботу і поки що з неї не повернулася. І навіть того ранку я йшла в укриття не стільки ховатися, скільки подивитися, чи запрацює підземка як бомбосховище, і скільки людей туди побіжить. І коли я туди йшла, бачила перших людей, які стояли біля станції з дітьми, наплічниками та водою. Цей момент, коли заходять перші люди у метро, як поліцейський дістає зі своєї підсобки лавочки, як відкривають і заносять питну воду — він у нас зафільмований. Я постійно вмикалася і паралельно знімала все навколо. А десь о 21:00 завершила останнє включення. Загалом їх було в той день 13 чи 14.

"За хронікою нашої роботи напишуть підручники з історії". Як працюють українські журналісти в умовах війни
Журналістка Суспільного Олександра Новосел, фото: Суспільне

Знаєте, ще до війни у місті планово вмикали сирени, аби перевірити, що вони працюють. І кожного разу наш шеф редактор жартував, що у випадку війни ми залишимось працювати. На моїй пам'яті це так і закарбувалось. Лікар не має відмовитися надавати допомогу пацієнту, якщо навколо стріляють. Приблизно так само я сприймаю Суспільне. Якщо є рятувальники, лікарі, військові, які зобов'язані в цей момент лишитися, так само і я розуміла для себе, що лишаюся, аби пояснити людям, що відбувається і що їм робити. Ось, наприклад, у перші дні виявилось, що за поодинокими винятками сирени у Харкові все ж не працювали. Ми були на ручному управлінні з посадовцями, аби писати: люди, чутно вибухи — ховайтеся, або ж — повітряна тривога. Так тривало десь два тижні і для мене це було обов'язком.

Якось я зрозуміла, що поїду звідси лише у випадку загрози окупації міста, бо тоді тут робити нічого — нас просто знайдуть і все. Так, Харків під обстрілами, так, були дні, коли ми не виходили з підвалів, ми досі не живемо у мирному місті, тут небезпечно, але тут немає російських солдатів, а для мене це найголовніше.

Перші два місяці ми лишалися єдиною редакцією, яка продовжила тут працювати. У найгарячіші дні у місті були двоє журналістів — наш шеф-редактор і я. До нас постійно надходять запити. Показовий приклад: у кінці лютого у селищі Волохів Яр окупанти обстріляли автобус, який виїздив з Харківщини до Слов'янська. Люди почали шукати родичів і зокрема писати і дзвонити нам, ми ж у свою чергу — лікарям. Зрештою моїй колезі довелося сказати людині, що її родичів у списках тих, хто вижив, немає. Пізніше з'ясувалося, що ті люди загинули. Таких запитів безліч — від того, як евакуюватися, до того, коли увімкнуть воду.

"Російський солдат просто прийшов до сховища і сказав: "Ти схожа на мою дівчину, тому підеш зі мною"."

Ми часто їдемо на одну зйомку, а привозимо п'ять, тому що паралельно знаходимо історію родини, яка постраждала від війни, знімаємо роботу комунальників, метро, перейменування табличок — тепер у нас немає Московського проспекту. На другий день війни ми усією командою вийшли, кожен у себе на районі, і знімали черги за хлібом, пусті автівки, пусті супермаркети. Тому, складно сказати, яка тема у Харкові є важливішою від інших.

"За хронікою нашої роботи напишуть підручники з історії". Як працюють українські журналісти в умовах війни
Село Кочеток, Чугуївський район. Колона автобусів з евакуйованими з окупації, фото: Олександра Новосел

Усе життя навколо — це суцільний матеріал для журналіста. Ось у березні людям важливо було знати, куди "прилетіло", що зруйновано, чи немає жертв. У квітні почали цікавити історії постраждалих від війни. І це, мабуть, найскладніша тема, бо говорити з людиною, яка два місяці провела в окупації, або чиї рідні лишаються в Ізюмі — це важко, але моя робота — показувати  життя людей під час війни.

Важко виокремити один матеріал, але з тих, які запам'яталися, — інтерв'ю з мешканкою Малої Рогані, яка розповідала про зґвалтування її сусідки російським солдатом. Він просто прийшов до сховища і сказав: "Ти схожа на мою дівчину, тому підеш зі мною". Це був дуже складний матеріал і я, мабуть, досі пам'ятаю розповідь тієї жінки, покадрово.

Читайте також: "Діти повинні знати, що росіяни — вороги" — історія родини з Київщини, яка вирвалася з окупації

Мабуть, як військові журналісти їдуть на війну, так ми опинились на війні у рідному місті. І ці емоції, що руйнують моє місто, вмикались у мене один-два рази. Так, ти постійно бачиш, як російські військові знищують Харків, але разом з тим ти вимикаєш емоції, бо розумієш, що тобі потрібно якісно відпрацювати. Важко буває в окремі дні, коли від "прильотів" гинуть, як-от у черзі, яка стояла за водою. А коли бачиш чергову зруйновану багатоповерхівку, але там ніхто, на щастя, не постраждав, значить, усе добре.

За три місяці я зрозуміла, що жоден блог, чи думки у соцмережах не замінять журналістику, яка дотримується стандартів. У мене є стандарти, і це єдине, що диктує мені правила роботи, але не те, що мені робити. А якщо я поїду звідси, то хто буде розповідати про те, що тут відбувається? Потім за хронікою нашої роботи напишуть підручники з історії.

"Він зйомку ставив вище свого страху". Історія Маркіяна Лисейка, який втратив на війні друга — фотографа Макса Левіна

З Максом Левіном ми зналися десь з 2013-го. Заочно, напевне, з 2011-го. Інколи в Києві перетиналися, інколи він приїздив на захід України робити проєкти.

"Я відкрито почав говорити, що шукаю вихід на ФСБ, бо припускав, що швидше за все Макс у полоні як журналіст".

24 лютого він був на сході, знімав там. Коли війна наблизилася до Києва, до Боярки, а там у нього мама, будинок, де він жив, відповідно, він повернувся знімати війну вдома. Припускав, що, можливо, доведеться і воювати. Він мені тоді дзвонив, казав: "Давай познімаємо тут разом, будеш в мене жити. Виглянеш з вікна — вже й фотографувати можна". Але це велика війна, і я не до кінця розумів, що буде далі, тому відповів: "Макс, якщо відсічуть Київ, тоді я додому не потраплю. Тому давай певний час я побуду в себе, ти в себе знімай, і раптом щось буде більш-менш зрозуміло, тоді я приїду".

"За хронікою нашої роботи напишуть підручники з історії". Як працюють українські журналісти в умовах війни
Максим Левін, Георгій Тихий, Маркіян Лисейко, Іван Любиш-Кірдей в іловайській школі, фото: Фейсбук-сторінка Markiian Lyseiko

Він і в часи "малої війни" дзвонив, казав: "Не хочеш, то як хочеш". Це все через його впертість — якщо він собі надумав їхати знімати якусь тему, то вже не зупинявся. А в ті дні він мені разів п'ять дзвонив, пропонував працювати разом.

Розумієте, на війні немає часу аналізувати. У Львові страшніше, ніж на передовій. Тут ти розумієш, що там стріляють, воно загрожує вбивством чи пораненням, поранення може бути складним, реабілітація, наслідки. А там воно працює дуже вузько: треба виконати задачу і ти не думаєш, що буде завтра або ввечері. Ти виконуєш конкретно задачу. Виконав? Виконуй наступну!

"Якщо взяти архів Макса — я думаю, що такого архіву держава Україна не має".

Востаннє ми говорили з ним 12 березня. Він показував фотографії з дрону, який йому підбили росіяни. Написав пост чи хотів написати, точно не пам’ятаю, про те, чи є у когось незадіяні дрони, бо літати треба було багато. Я знайшов ті дрони, передав йому і якраз, коли вони прибули, він все ж поїхав шукати свій підбитий. А 13 березня пропав.

Ми до останнього думали, що Макс у полоні. Гоша Тихий (фотограф, прес-секретар міністра закордонних справ Дмитра Кулеби) просив консулів у Білорусі пошукати Макса по лікарнях, можливо, він десь там поранений. Я відкрито почав говорити, що шукаю вихід на ФСБ, бо припускав що швидше за все він у полоні як журналіст.

Спочатку ми побачили фотографії вбитого Олексія Чернишова, він теж колись був фотографом, але підписав контракт і лишився військовим. А потім вже за день знайшли Макса, трошки далі у лісі.

"За хронікою нашої роботи напишуть підручники з історії". Як працюють українські журналісти в умовах війни
Фото: Макс Левін / фейсбук

Після Макса "велику війну" я не знімав, якось внутрішньо поки не можу. Але коли ми шукали його, то їздили по районах бойових дій, там ще стріляли. І той міст в Ірпені, де перекинута машина і проходила евакуація, то таку фотографію я бачив у Макса першого. Як на мене, це серйозно небезпечне місце було. Це вже потім, коли почалися ті більш-менш безпечні евакуації, то там було багато журналістів. А він знімав неофіційно, люди просто собі придумали, що там можна виходити з міста. З великої війни мені запам’яталася саме ця його фотографія.

Я думаю, що Україна втратила дуже хорошого документаліста. У нас на пальцях однієї руки можна перерахувати людей, які знімали війну з 2014 року по сьогодні. Ми з Максом були всюди, крім ДАПу. Тобто вся лінія фронту. Якщо взяти архів Макса — я думаю, що такого архіву держава Україна не має.

Читайте також: Сто днів. Ключові події повномасштабної війни Росії проти України

Він був впертим. Коли знав своє, то потрібно було дуже напружитись, аби знайти аргументи, щоб пояснити, чому так робити не потрібно. Він зйомку ставив вище свого страху. І завжди хотів робити щось нове. То на Джарилгач поїхати на байдарках справлятися, то дітей кудись відвезти, то в гори піти. Не було такого, щоб я прийшов, а Макс сидить і нічого не робить. То фотографії скидає, то монтує, то редагує, то вже домовляється з кимось кудись їхати. Він любив поїсти. Міг 7-8 раз на день їсти. А я любив спати. От він їв, а я спав.

Якби Макс був живий, то він би далі фотографував війну. І говорив би: "Чи потрібно, аби у світі знали, що відбувається у Лисичанську? Потрібно. Тому поїхали".

"Інформація людям важливіша за хліб". Історія журналістки з окупованого Херсону

Російські війська були під Херсоном вже надвечір 24 лютого. Відчуттів було небагато — суцільний страх і розгубленість. Вибухи у місті було чутно ще зранку того дня, а вже о годині 20-ій під моїми вікнами почувся страшенний гул. Будинок задрижав, я вперше в житті побачила винищувач, а за кілька хвилин почула потужний вибух. Я заціпеніла, і якщо до цього лише плакала, то тоді мене почало трусити.

"Коли над будинком знов пролетіли винищувачі, я на автоматі включила диктофон і почала розшифровувати".

Перші дні я не могла ні спати, ні їсти, навіть води не пила. Вибухи і розриви не припинялися, а 1 березня ми дізналися, що російські війська вже у Херсоні. Увечері того ж дня танками вони оточили мій квартал, а там і все місто.

Люди з вулиць зникли, з вікон бачила лише автоматників, які скрізь ходили, навіть дитячими майданчиками. Разом з людьми з міста зникли продукти та ліки. У перші дні неможливо було купити навіть картоплі. Херсон наче зачинився, спорожнів та вимер. Страх невідомості змінювався панікою та переживанням за рідних. Рятувала лише робота, це єдине, що хоч якось дозволяло триматися. Пригадую, як 25 лютого, коли над будинком знов пролетіли винищувачі, я на автоматі  включила диктофон і почала розшифровувати. Це трохи, але все ж заспокоїло.

Залишатись у Херсоні чи їхати — такого вибору не було. Одна я би не виїхала, бо не залишу напризволяще батьків, а вони не мали можливості їхати, тим паче, з літньою бабусею. Батьки були проти того, аби я лишилася. Але жити у безпеці, знаючи, що рідні під дулами автоматів, я б усе одно не змогла.

"Коли вдається розгледіти світло у нових вікнах, радієш, наче дитина, що ти не один".

Та головне, чому я лишилась, — Херсонщина — мій дім, я тут народилась, виросла і ніколи в житті навіть не розглядала варіантів для переїзду. Я люблю Херсонщину безмежно, хоча припускаю, що це може здатися пафосним. Люблю її спеку влітку і мряку замість зими, а ще постійні вітри. Це моя Україна була, є та буде. А важкі часи ми переживемо разом.

Найстрашнішими були перші дні, коли мирні люди були змушені звикати до реалій війни: розрізняти за звуком артилерію, міни та ППО. Хоча інформаційна блокада — це теж важко. Однієї миті сучасна людина стає відрізаною від зовнішнього світу, від зв'язку, інтернету, телебачення. Відчуття вакууму і втрати контролю над ситуацією. А ще моторошно кожної ночі вдивлятися у вікна сусідніх будинків та рахувати, скільки їх лишилося — тих, що світяться. Коли бачиш, що у вікнах зникає світло, стає страшно. А коли вдається розгледіти світло у нових вікнах, радієш, наче дитина, що ти не один. Тут ніхто не будує планів на майбутнє, навіть на завтрашній день. Усі мрії, надії та сподівання — лише на звільнення.

"За хронікою нашої роботи напишуть підручники з історії". Як працюють українські журналісти в умовах війни
Фото: Суспільне Херсон

Лише з початком війни, а згодом й окупації, я зрозуміла цінність своєї професії. Коли люди без зв'язку та інтернету ловлячи Wi-Fi по місту, пишуть рідним, а паралельно намагаються відкривати новинні сайти. У такому натовпі за Wi-Fi, де я проводжу тепер свої дні, всі розмови лише про те, де зараз наші військові і коли нарешті відбудеться звільнення. Тому інформація людям важливіша за хліб.

Коли почалась окупація, я хотіла, аби попри все, люди знали правду про те, що відбувається в Херсоні. Знали, що тут важко, іноді — дуже. Життя тут давно перетворилось на виживання, але всіх нас тримає лише одне — надія на звільнення.

Читайте також: "Якось вони це все роблять — із задоволенням" — звільнений з полону староста на Херсонщині про катування й допити

Найважче під час роботи в окупації, говорити з людьми і розповідати їх історії, кожна з яких — трагедія. Коли я знайшла контакт дружини героя, який загинув під час оборони Антонівського мосту, я кілька днів налаштовувалась на розмову, а зрештою емоції все одно взяли гору, хоча розумію, що це непрофесійно. Я плакала, коли спілкувалась, коли розшифровувала, коли писала та перечитувала. Кожна така історія доносить жах та біль життя в окупації. Це інформаційна журналістика, яка має шанси стати документалістикою та увійти в історію, як хроніки війни.

Озброєні російські військові скрізь, іноді їх так багато, що ти бачиш їх з вікна, коли прокидаєшся, а до того всю ніч чуєш як їздять БТРи. Це важко в першу чергу психологічно: потрібно тримати себе в руках, не піддаватись емоціям, відокремлювати факти від переживань. А тим часом люди на межі зриву. Тому емоції зашкалюють, нерви не витримують у всіх. Але стандарти — основа нашої роботи, люди мають отримати повну та об'єктивну інформацію — це наші принципи. Тому я навчилась жити у нових умовах, дотримуватись суворих правил безпеки та анонімності. Робота в окупації і загалом журналістика під час війни дали зрозуміти та оцінити важливість професії. Ми можемо забути поїсти, але ніколи не забудемо дізнатись останні новини. Це тепер життєво необхідно, як повітря.

Читайте також

"Ми будемо забезпечувати Україну підтримкою стільки, скільки це потрібно" — нова посол США в Україні Бріджит Брінк

Залякування, звільнення та "нові" стандарти освіти. Як завершився навчальний рік на тимчасово окупованих територіях

"Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва

"Ми перебуваємо у мовчазному тихому відчаї". Історія мешканця Херсона

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди