Щоденник війни. "Я хочу назад, до Маріуполя. Я не попрощалася з ним"

Щоденник війни. "Я хочу назад, до Маріуполя. Я не попрощалася з ним"

Щоденник війни. "Я хочу назад, до Маріуполя. Я не попрощалася з ним"
Маріуполь, Донеччина, березень 2022, фото: Маріупольська міська рада

Надія Сухорукова — журналістка з Маріуполя. Від початку повномасштабної війни вона провела 20 днів у рідному місті. Під звуки вибухів Надія сиділа у підвалі та писала про все, що з нею відбувалося. Коли мала зв’язок, ділилась дописами на фейсбук-сторінці. Писала про переживання за життя рідних, знайомих, обстановку навколо — зруйноване місто із десятками покинутих загиблих.

Зараз Надія у відносній безпеці разом із мамою та собакою. Чоловікові Надії евакуюватися не вдалося, він залишається на Лівобережжі Маріуполя. Надія дала дозвіл на публікацію її дописів. Ми зібрали декілька.

19.03.2022

Я виходжу на вулицю у перервах між бомбардуваннями. Мені треба вигуляти собаку. Вона постійно скулить, тремтить і ховається за мої ноги. Мені постійно хочеться спати. Мій двір в оточенні багатоповерхівок тихий і мертвий. Я вже не боюся дивитися довкола.

Навпроти догорає під'їзд сто п'ятого будинку. Полум'я зжерло п'ять поверхів і повільно жує шостий. У кімнаті вогонь горить обережно, як у каміні. Чорні обвуглені вікна стоять без шибок. З них, як язики, вивалюються обгризені полум'ям фіранки. Я дивлюся на це спокійно та приречено.

Я впевнена, що скоро помру. Це питання декількох днів. У цьому місті всі постійно чекають на смерть. Мені тільки хочеться, щоб вона була не дуже страшною. Три дні тому до нас приходив друг мого старшого племінника та розповідав, що було пряме потрапляння у пожежну частину. Загинули хлопці-рятувальники. Одній жінці відірвало руку, ногу та голову. Я мрію, щоб мої частини тіла залишилися на місці навіть після вибуху авіабомби.

Читайте також: Місто-герой, місто легенд: як Чернігів місяць живе в блокаді

Не знаю чому, але мені це здається важливим. Хоча, з іншого боку, ховати під час бойових дій все одно не будуть. Так нам відповіли поліцейські, коли ми зловили їх на вулиці і спитали, що робити з мертвою бабусею нашого знайомого. Вони порадили покласти її на балкон. Цікаво, на скількох балконах лежать мертві тіла?

Наш будинок на проспекті Миру — єдиний без прямих влучень. Його двічі по дотичній зачепило снарядами, у деяких квартирах вилетіли шибки, але він майже не постраждав і в порівнянні з іншими будинками виглядає щасливчиком.

Весь двір покритий кількома шарами попелу, скла, пластику та металевих уламків. Я намагаюся не дивитись на залізний уламок, що прилетів на дитячий майданчик. Думаю, це ракета, а може, міна. Мені байдуже, просто неприємно. У вікні третього поверху бачу чиєсь обличчя і мене пересмикує. Виявляється, я боюсь живих людей.

Мій собака починає вити і я розумію, що зараз знову стрілятимуть. Я стою вдень на вулиці, а довкола цвинтарна тиша. Немає ні машин, ні голосів, ні дітей, ні бабусь на лавках. Помер навіть вітер. Кілька людей тут все ж таки є. Вони лежать збоку будинку та на стоянці, накриті верхнім одягом. Я не хочу на них дивитись. Боюся, що побачу когось зі знайомих.

Все життя в моєму місті зараз тліє у підвалах. Вона схожа на свічку у нашому відсіку. Погасити її — нічого робити. Будь-яка вібрація чи вітерець і настане пітьма. Я намагаюся заплакати, але мені не вдається. Мені шкода себе, моїх рідних, мого чоловіка, сусідів, друзів. Я повертаюсь у підвал і слухаю там мерзенний залізний скрегіт. Минуло два тижні, а я вже не вірю, що колись було інше життя.

Читайте також: "Гітлер номер два. Тільки через 80 років". Розповіді людей, які були вимушені виїхати з Київщини

У Маріуполі у підвалі продовжують сидіти люди. З кожним днем ​​їм все важче виживати. Вони не мають води, їжі, світла, вони навіть не можуть вийти на вулицю через постійні обстріли. Маріупольці мають жити. Допоможіть їм. Розкажіть про це. Нехай усі знають, що мирних людей продовжують убивати.

20.03.2022

11 березня загинув чоловік моєї подруги. За день до цього вони приходили до нас і мріяли, що зустрінуться після війни. Вітя, чоловік моєї подруги, оператор від Бога, але мовчун, цього разу пообіцяв, що обов'язково зустрінемося після перемоги. А потім не дотримав свого слова.

Через день, коли все гриміло і брязкало, ніби гігантське скло різали залізною пилкою, близько гудів літак, діти були у підвалі, а дорослі лежали на довгому дивані та закривали голови подушками. Я ще й прищурювалась. Досі не розумію для чого. Мені здавалося, що подушка мене врятує від бомби. У цей момент у будинок вбіг 13-річний Саша. Він закричав: "Я Саша! До нашого будинку щойно прилетіло". Ми запитали: "Де мама, всі живі?" Він відповів, що всі, тільки тата засипало, а мама його відкопує.

Потім виявилося, що тата засипало назавжди. Найкращий оператор, дуже світла людина, люблячий тато і чоловік, спокійний і добрий, лежав із розбитою головою і неприродно підігнутою ногою у власній квартирі на дев'ятому поверсі. Поховати його не можна було. Дістати також. За декілька днів увесь під'їзд разом із Вітею згорів. У будинок знову було пряме влучення.

Читайте також: Щоденники війни. "Рипнешся, відразу будемо стріляти на "поражение" — cпроба вирватися із Ірпеня

Там, у Маріуполі, багато чого було неважливим. Ми їли з однієї тарілки, щоб не витрачати воду на миття, спали на матрацах всі разом — так було тепліше, носили шапочки і кидалися до кожного зустрічного, щоб дізнатися про новини з сусіднього двору. Ми забули про те, що є магазини, що можна увімкнути телевізор, поспілкуватися в соцмережах, прийняти душ або лягти спати у справжнє ліжко.

Сьогодні стало відомо, що з міста за весь час блокади виїхало менше 40 тисяч людей. У пеклі, як і раніше, сотні тисяч людей. З кожним днем ​​їм стає важче виживати. Допоможіть їм. Розповідайте правду про моє місто.

23.03.2022

Я більше ніколи не пройду проспектом Миру з собакою. Я більше ніколи не відкрию ключем свою квартиру і не буду злитися, що ключ заїдає.

Я не зможу пройтись весняним містом і відзняти, як красиво розпускаються дерева на моєму Лівобережжі. Нещодавно я знайшла старі світлини моїх двоповерхових дерев'яних будиночків. Вони вкриті лютневим снігом та виглядають, як казкові. Я хочу назад. Я хочу до Маріуполя. Я не попрощалася з ним.

Там залишився мій чоловік, мої друзі, мої сусіди, моє життя. За яким правом у мене забрали завтрашній день, розлучили мене з близькими, позбавили можливості жити своєю долею?

Що я зробила російському льотчику, який випускав на моє місто авіабомби? Він робив два заходи. Спочатку був страшний гул літака, а потім страшний удар. Ми рахували у підвалі і після другого вибуху полегшено зітхали. Вибачте мене, ми й тоді розуміли, що означає вибух та конвульсії вдома. Ми розуміли, але малодушно молилися, щоб бомба пролетіла повз.

Читайте також: Щоденник війни. Гостомель. "Раптом якась людина зробила так, що все твоє життя впало"

Я знаю, скільки кроків від мого будинку до наступної арки. Я їх рахувала, і коли бігла під обстрілами. 42 кроки. Мені так було легше. Рахувати кроки, а не вибухи. У будинку навпроти була бетонна колона. Я притискалася до неї спиною, а довкола вибухали снаряди. Це був мій острівець безпеки, та одного разу він виявився зайнятий. Там стояла якась дівчина. І в мене сталася паніка. Я просто завмерла на місці та стояла так деякий час. Мене чомусь не вбило уламками і не розірвало міною. Не доля.

Я дуже хочу повернутися до свого міста, так сильно, що воно мені сниться ночами. Не розбите і не понівечене. А те, яким було раніше. Ці засніжені будиночки та двори зі щасливими дітьми.

Це був найбільш засніжений день лютого і діти катались на санчатах. За кілька тижнів на місто впали перші бомби. Їх скинув російський льотчик. Я у підвалі уявляла його обличчя. Зосереджене та уважне. Він хотів потрапити точно в ціль. Коли літак заходив на друге коло, я дивилася йому в очі і просила не вбивати нас. Як він зможе тепер жити далі?

Читайте також

"Якщо всі поїдуть, буде простіше нас захопити". Як Миколаїв живе із російською армією на підступах

Вони вважали, що скажуть: "Путін, поможи", а кажуть: "Путін, здохни". Як живе Охтирка під бомбами РФ

Дружину, дітей та собак вбили при евакуації. Історія Сергія Перебийноса, він втратив сім'ю в Ірпені

Що робити цивільним під час обстрілів — поради Міноборони, СБУ, ДСНС

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди