Миколаїв опинився під вогнем з перших днів війни. Росії не вдається взяти місто на землі, тому його регулярно, особливо на околицях, бомбардують з неба. Тим часом колони техніки, що рухаються з окупованого Криму, розміщуються на сході на північ від обласного центру.
Портове місто з населенням близько 450 000 людей стоїть на шляху Росії до Одеси. Тутешні мости через Інгул та Південний Буг регулярно розводять, а в разі захоплення Миколаєва обіцяють підірвати, щоб не дати російським військам просунутись далі, самі ж "приймуть бій". Зараз передова — за 10 кілометрів від центру міста, де вже відчутна війна. Суспільне провело там кілька днів, аби розказати, як воно — жити з російською армією на підступах.
Потяги до Миколаєва більше не їздять. Дістатись туди можна лише з Одеси: якщо пощастить, автобусами, що везуть у місто гуманітарну допомогу або повертаються з евакуації. В одеському напрямку із Миколаєва щодня вивозять жінок та дітей.
— Люди залишаються в Одесі чи їдуть далі? — запитую у водія. Він щойно вивіз з Миколаєва свою маму та забирає нас на зворотному шляху.
— Їдуть далі — на західну чи в Молдову, але і залишаються, бо тут ще безпечно: поки стоїть Миколаїв, за Одесу можна не хвилюватись, — відповідає Дмитро.
Він сам відправив доньку та дружину до Польщі, а з багажника не виймає валізу з "усім, що нажив". У бардачку лежить повістка у військкомат.
— Мій дім в Інгульському районі, це окраїна. Його сильно обстрілюють, довелось переїхати до сестри в іншу частину міста. Додому їжджу хом'яка погодувати на свій страх і ризик. Нас вперше обстріляли, коли ледве світало, я на роботу збирався. Раптом "бах" — ноги ватні, ні штани натягнути не можу, ні кроку зробити.
Майже доїжджаємо до міста, коли з’являється повідомлення про дев’ятьох загиблих через авіаудари.
"Вони воюють з нашими дітьми"
Того ранку (13 березня, — ред.) близько 11:00 Валерій Яковець був у військовій частині та ніяк не міг додзвонитись до дружини та доньки. Коли набрав тещу, та прокричала: "Лізи більше нема!"
Його сімнадцятирічна донька поверталась з вулиці в будинок, раптом на подвір’ї розірвався снаряд. Їй відірвало ногу.
— Подивіться, якою гарною вона була, янгол, — Валерій показує останнє фото Лізи у черзі під воротами місцевого моргу. — Хотіла стати військовою лікаркою, людям допомагати. Вона більше нікому не допоможе, хіба нас з неба охоронятиме… Вони не з нами (військовими, — ред.) воюють, а з нашими дітьми.
Після поспішного похорону Валерій хоче відправити дружину, сина та тещу за кордон — із грошима допомогли волонтери: "А сам попрошусь на передову, щоб їх вбивати".
Ще кілька тіл, які доставили у морг 13 березня, ідентифікувати поки не вдалось — люди, які загинули в черзі до банкомата або магазину, не мали при собі документів. Наліпки на тілах позначають "невідомий".
Цей морг у центрі Миколаєва з початку війни перейшов на цілодобову роботу. Сюди, окрім загиблих цивільних, привозять тіла всіх військових з області.
— Перші дні були напружені — привозили по 10, 20, 25. Бували рази, коли один за одним — всі 98-го року народження, — каже санітар Микола.
Попри те, що морг працює понаднормово, понівечені тіла у військовій формі з жовтими пов’язками на руці десятками лежать на підлозі у складських приміщеннях — їх заледве встигають ідентифікувати та встановити причину смерті. Тут більше не миють і не одягають, аби не витрачати час, тіла видають у чорних пластикових пакетах. За цілий день виключення зробили лише для одного військового — його одразу забирали відспівувати в церкву.
"Ще трохи потерпіти"
За десять кілометрів від центру Миколаєва — вже передова, куди "прилітає" чи не щодня. Військовий Сергій визирає з окопу і показує хвіст снаряду, що приземлився у кількох метрах від окопів.
— Учора (14 березня, — ред.) ракета прилетіла, і не одна. П’ять "трьохсотих", дві — геть важкі. Дні чотири тому нас тут "Градами" так крили, що ми з окопів не вилазили. Стабільно насипають з п’ятої ранку і до сьомої.
— А ви у відповідь?
— Часом доводиться відповідати, тільки у нас не так багато зброї. Нам треба кілька тижнів, щоб розчехлитись, назад же ми точно не підемо, — нашу розмову перериває глухий вибух.
— Спокійно, ППО, це вихід… Отак ми кожен день.
У ці дні, за даними розвідки, українським військовим вдалось відсунути лінію фронту від Миколаєва у бік Херсона. Це означає, що російські наземні військові не зможуть атакувати Миколаїв найближчим часом.
— А що б ви сказали російським військовим, які рухаються в бік вашого рідного міста? — запитуємо Сергія.
— Нічого… Хоча постривай! Росіяни, вам п***а.
— А миколаївцям?
— Треба ще трохи потерпіти.
Найважче доводиться Корабельному району, що на самій околиці Миколаєва, легкодосяжному з херсонського напрямку. Тут десятки розбомблених будинків та пошматовані автівки. Будинок Олександра вцілів, щоправда, через ударну хвилю вибило шибки та відійшла задня стіна. Він просить нас видертись драбиною, щоб побачити за цементним парканом дві воронки у городі сусіда.
— Цей паркан і врятував — армопояс. Так би й в нас хати не було.
— Ви як знали.
— Навіть не підозрював насправді. 25 років, все життя працював, ходив у море — я моряк, — аби звести цей будинок для доньки. А зараз що, як жити серед цих руїн? — крім сім’ї Олександра, у підвалі його будинку тепер ховаються ще дев’ять сусідів. — Ми з погреба не вилазимо, навчилися за звуком розрізняти, коли прилітає від росіян, а коли їм відповідають наші. Тут не буває тихо.
Місто готується і до "поганого" сценарію
Комендантська година у Миколаєві з 19:00. Після сутінків вмикати світло в будинках — зась, миколаївці дисципліновано дотримуються вказівок. З самого ранку черги біля банкоматів, аптек та магазинів. Сотні людей приходять у пункти роздачі "гуманітарки". Все працює за скороченим графіком. На кожному перехресті — шини та кілька коктейлів Молотова: їх підпалять, якщо ворог прорветься до міста.
Коктейлі намішали ще у перші дні війни. Тоді десятки волонтерів хаотично вирішували термінові задачі — як облаштувати блокпости, знайти пісок, наварити протитанкових їжаків. Зараз тут системний волонтерський хаб, куди потрапляють речі, продукти, ліки та навіть саморобні бронепластини.
— Ми сортуємо все, що до нас надходить, та розподіляємо по складах — окремо продукти, одяг і взуття, ліки, — співорганізаторка ініціативи Стася водить нас підземними кімнатами, де зберігають усю допомогу. — Військові формують заявку з переліком всього необхідного, волонтери спускаються сюди та збирають передачку. Ми можемо видати її у себе угорі або відвезти в потрібне місце.
Це лише один зі складів, які заповнили в Миколаєві. Стася пояснює: є ще кілька, адреси яких не розголошують. Разом з іншими волонтерськими організаціями підготували їжі та ліків, що вистачить на два місяці.
Блокада — це "поганий" сценарій, над яким працює військовий губернатор Віталій Кім. З його бадьорого "Доброго ранку! Ми з України!" починається день чи не кожного жителя міста. Тут він не лише зірка соцмереж, а й справжній військовий лідер. "Наш Кім" говорять бійці в окопах на передовій, таксисти й пенсіонери.
— Я буду непопулярним і занадто прагматичним, але кількість жертв від війни у нас менша, ніж померлих від ковіду. Це завдяки військовим, завдяки спільній роботі. Люди гинуть, це трагедія, але наші втрати мінімальні. Найбільше шкода невинних цивільних. За цю добу (15 березня, — ред.) у нас 80 поранених, серед них — дві дитини. Ще одна проблема — люди залишаються без майна. Але нічого, ми все відбудуємо, відновимо. У Путіна є мета — залякати людей. Для того, щоб вони здалися. Якщо всі поїдуть, буде простіше нас захопити, — говорить губернатор у нашій короткій розмові.
Попри щойно отримане повідомлення, що в області фіксують переміщення військ РФ, Кім повторює: на землі Одесі поки нічого не загрожує.
— Вони намагалися форсувати Південний Буг — там їх зустріли. Намагалися розбити плацдарм на північ від Миколаєва — ми знову їм завадили. Тільки-но вони розмістились, українські військові їх атакували. Так, вони поруч із містом, але їхніх сили недостатньо для того, щоб розвернути напад на Одесу. Банально фізично недостатньо. Ми спалили багато їхньої техніки, зокрема тієї, що займалась постачанням. Зараз їм потрібно розгорнути цей плацдарм на північ від нас, потім переміститись ближче до Одеси та розгорнути ще один плацдарм, і лише потім йти на саму Одесу. Тому я не раз казав, що Одеса може спати спокійно ще два тижні. Вже менше.
Читайте також
"Зараз їхніх сил недостатньо, аби взяти Миколаїв". Бліц-інтерв’ю з Віталієм Кімом
"Гітлер номер два. Тільки через 80 років". Розповіді людей, які були вимушені виїхати з Київщини
"Маленькі переможні війни", в яких Росія не очікувала спротиву своїй армії, але помилилася
