У Слов'янську на Донеччині, попри постійні обстріли та проблеми з електроенергією, продовжує працювати керамічне виробництво. До повномасштабного вторгнення, розповідає підприємець Андрій Черноситов, на підприємстві діяли три цехи й працювали до 100 людей, зараз — один цех і п'ятеро. Вони власноруч формують вироби з унікальної місцевої червоної глини, запікають посуд у ряжанці та відправляють замовлення клієнтам у різні точки — від сусідніх регіонів України до Парижа. Як виживає керамічне виробництво поблизу фронту та куди збирається релокуватися? Чому перевезти тритонну піч для випалу – це нездійсненна місія? В матеріалі Суспільне Донбас.
Бізнес, розповідає Андрій, — сімейний. Наприкінці 1990-х його заснувала теща, а сам він долучився до роботи вісім років тому. Зараз виробництво готують до релокації.
«Ця глина — це наш хліб. Червона глина, якою дуже славиться наш край. Червоної глини багато в Україні, але саме такої нема. По пластичності, по обробці, по всьому — вона різниться. От у нас зараз іде потроху процес релокації — до Хмельниччини. Ну не те, от не те! Тому зараз виводимо нову технологію під ту глину, бо тут дружківський кар'єр,.. Ну в Дружківці всі знаємо що», — говорить Андрій.
Замовлення, розповідає він, надходять з усієї України, рідше — з-за кордону.
«Нещодавно в Данію відправляв. А ще є ваза, яка поїде у Францію, в Париж. Жінка попросила для своєї куми, француженки. Наша художниця сіла, буква в букву перемалювала все, і з французьким прапором — усе вийшло», — розповідає Андрій.
Працівник підприємства Олександр формує тарелі на ручному верстаті.
«Отак цілий день. Найбільше робили — ручним станком, один чоловік 1200 одиниць у день! Один чоловік — 1200!», — розповідає Олександр.
Згодом посуд проходить вторинну обробку. Працівниця прибирає шорсткості та нерівності, а якщо виріб замовили з декором — наносить візерунок.
«Після станка робить вторинну обробку. Також, якщо зараз іде гладкий виріб, без візерунку. Якщо ж у замовленні є якийсь декор, це все тут теж робиться», — пояснює Андрій.
За словами Андрія, повномасштабна війна суттєво змінила роботу підприємства.
«Люди виїхали, із сировиною — великі проблеми. І банальні прильоти, світло, бо в нас усе зав'язано, пічка зав'язана на електриці. Світла нема — випалу нема, тому тут роби, не роби, нічого ти не зробиш. До повномасштабного вторгнення в нас працювало до 100 людей.
— А зараз скільки співробітників?
— Чотири з половиною, — сміється. — П'ять людей, і кожен виконує як мінімум дві-три операції, а то й більше», — розповідає Андрій.
Через те, що чіч для випалу працює лише за наявності електроенергії, за словами Андрія, через часті знеструмлення підприємство не завжди може виконувати повний цикл виробництва.
«Це пічка дуже багуто споживає, велика сума виходить у грошах. Бо коли я прийшов у 2018 році, світло було 98 копійок. Зараз світло — 20 з копійками гривень», — розповідає підприємець Андрій.
Без електроенергії, каже він, працівники можуть лише декорувати вироби.
«Ті процеси, які ми можемо робити без світла, тобто, наприклад, декорувати або зачищати, ми підключаємо на резервне живлення. Але все, що крутиться, вертиться і випалюється — без світла ми не можемо», — говорить Андрій.
Релокувати виробництво, розповідає чоловік, значно складніше, ніж може здатися.
«Ці печі, мабуть, ніяк не вивезеш. Бо пічка — будується. Така, як ця, коштуватиме в районі чотирьох тисяч доларів. Якщо зараз її розібрати, то тільки кришка важить близько тонни. Скільки важить уся пічка, я навіть боюся уявити. Проблема ще й у тому, що якщо її поставити на машину й повезти на Хмельниччину, куди ми плануємо релокуватися… Хоча ми між собою кажемо — "розширятися", бо дуже маємо надію, що ми вдома залишимося і все буде нормально. Вона розтруситься, втратить герметичність. А тоді як потім нагнати 960 чи 1000 градусів?», — пояснює підприємець.
Наприкінці квітня неподалік підприємства влучив російський КАБ вагою півтори тонни. Вибуховою хвилею у виробничому приміщенні вибило вікна.
«Постійно ходимо, збираємо уламки. Бо воно там прилетить, сюди долітає. Наприкінці квітня неподалік був приліт КАБ-1500. У нас вилетіло 15 вікон. Але, прикол, оцей посуд, який стояв, так само і стояв. Жодної одиниці не розбилося!» — розповідає Андрій.
Посуд на підприємстві розписують вручну. Художниця Ірина каже, найчастіше малює квіти.
«Сонях — квітка життя. І ромашки, і орхідеї. Весна. Все за настроєм. Те, що подобається людям, і те, що подобається мені. Коли прийдеш втомлений додому, а тобі квітка посміхається — вже навіть на рівні підсвідомості стає легше», — розповідає співробітниця виробництва Ірина.
Андрій каже: попри постійні російські обстріли, виробництво продовжує працювати. Залишати рідне місто, додає він, не хоче.
«У нас усе нормально. Літає-прилітає, але життя триває. І всім, хто каже, що в нас погано… Ви знаєте, що ми — вдома. І поїхати, скласти своє життя у валізу дуже-дуже складно. А люди, які пишуть у коментарях: "А чого ви виробництво не вивозите?" Приїдьте, допоможіть і покажіть, як ту пічку на три тонни завантажити на машину та вивезти на Хмельниччину так, щоб вона доїхала цілою. Я вже не кажу про сировину, про глину, якої там немає такої, як у нас. Є, але вона відрізняється, і це дуже вагомий фактор, який впливає на нашу роботу. Тому ми не впадаємо у відчай, віримо в Україну, віримо в ЗСУ», — говорить Андрій.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
