Росіяни хотіли його захопити у перший же день вторгнення, однак Чернігів героїчно стоїть вже місяць. Чернігів – одне з тих невеликих, тихих містечок України, які на переконання окупантів не мали б стати на заваді їхнім планам. У більшості своїй російськомовний, історично та кордоном тісно пов'язаний із Росією та Республікою Білорусь.
Окупанти точно не думали, що Чернігів стане їм кісткою поперек горла. Але у перший же день вторгнення наступ росіян на місто захлинувся. Авіаудари, бомбардування 500-кілограмовими бомбами, касетні снаряди, майже повністю розбита інфраструктура, сотні загиблих цивільних. Російський терор не скорив ані місто легенд, ані його мешканців. Чернігів продовжує тримати оборону та закриває ворогу шлях на Київ. Згадуємо, яким був цей місяць в блокаді.
Розбиті плани
Ранок 24 лютого. Три прикордонні пункти пропуску Сеньківка, Нові Яриловичі та Грем’яч накрили «Градами» з території Республіки Білорусь і Росії. Так для Чернігівщини почалася війна. Вже за кілька годин, близько 7 ранку, в мережі з’являється відео, як колона ворожих танків перетинає державний кордон України у пункті пропуску Сеньківка. Саме тут – на перетині кордонів трьох держав – розташований «Монумент дружби народів». Танки заходять з Білорусі.
Військовий експерт Михайло Жирохов говорить, взяти Чернігів, Ніжин та інші північні населені пункти дорогою до Києва російська армія планувала у той же день. Про це свідчить зокрема й те, що техніка йшла Ріпкинським, Седнівським та Сосницьким напрямками, минаючи маленькі населені пункти, не зриваючи українські прапори та не займаючи будівель адміністрацій.
Збройні Сили дали ворогу перетнути кордон, змусили розтягнутися довгими колонами вздовж основних шляхів та почали бити з тилу. Відрубуючи шляхи постачання військового забезпечення, їх розбили на групи та змусили стати у містечках навколо Чернігова. Тактика українських Збройних Сил на початку здавалася Михайлу Жирохову програшною.
«Через місяць ми бачимо, що це була правильна тактика оборони Чернігова зокрема, але на початку мені так не здавалось. Кремль планував, що тут їх зустрінуть з хлібом та сіллю. Що їм покажуть, де нацисти, вони їх переловлять та підуть далі. Це прокол розвідки», –розповідає Жирохов.
У перший же день чернігівці тисячами пішли записуватись до лав тероборони. Стояли в чергах, коли неподалік було чутно вибухи, щоб взяти зброю до рук та боронити місто. Жителі сіл, де стояли ворожі колони, зупиняли танки голіруч, примушували їх розвертатися і ходити по колу.
Облога «за методичкою»
Зустріли супротив і не досягнули бажаного, – на восьмий день війни російська армія змінює стратегію – починає тиснути психологічно.
«Вони не планували від початку оцих ракетних ударів. Ракетні удари – це перехід до іншої стратегії. Це облога повноцінна, за методичками. В ідеалі – вичавити населення», – пояснює Михайло Жирохов.
Третього березня російські війська завдають по Чернігову два авіаудари. В одному з мікрорайонів повністю зруйновані дві школи та низка приватних будинків. У центрі бомби цілить у багатоповерхівку руйнують сусідні житлові будинки. Загинули 47 цивільних, ще кілька людей досі вважаються зниклими безвісти. Поблизу жодних військових об’єктів, їхня мета – залякати людей та змусити залишити рідне місто.
«Це був, напевно, найкривавіший день по втратах у Чернігові. Людей хотіли залякати. Але ефект був протилежним, люди стали злішими до ворога та більш рішучими», – згадує секретар Чернігівської міської ради Олександр Ломако.
Майже щоденно протягом трьох тижнів Чернігів та його околиці накривають з «Градів», ствольної артилерії та «Ураганів». Під час одного з таких обстрілів 16 березня гине 14 людей, які стояли у черзі по хліб. Наступного дня, 17 березня, залп касетними снарядами з «Ураганів» у центрі міста забирає життя ще 14 цивільних, серед них – громадянин США.
Кількості зруйнованих будівель ніхто і не рахує – немає сенсу, говорить Олександр Ломако. Наводить приблизний перелік: з десяток шкіл, дитячі садочки, чотири лікарні пошкоджені, одна – зруйнована, десятки, а може і сотні приватних будинків на околицях міста, два знищені гуртожитки, серйозних уражень зазнали кілька десятків багатоповерхівок.
Ракета знесла частину готелю «Україна» у центрі міста, – ці фото облетіли весь світ. На стадіоні імені Гагаріна – кратер від снаряда, поряд – понівечена пам’ятка історії – Музей українських старожитностей, заснований у кінці 19 століття Василем Тарновським і де розташовувалася бібліотека. Поцілила ракета у пам’ятку архітектури – будівлю обласного молодіжного центру, тоді окупанти імовірно намагались уразити будівлю міської ради.
Життя в страху, бомбардування за розкладом
Місцева жителька Тетяна поїхала з міста за день до того, як окупанти підірвали автомобільний міст, відрізавши шлях до міста. Вона лишалася, доки уламки від снаряду не потрощили вікна її багатоповерхівки. Це сталося ввечері 17 березня:
«То була страшна ніч. Артилерійський обстріл тривав майже 2,5 години. Безперервно. За три тижні жінки навчилися розрізняти звуки різних видів зброї: «Знов «Град» працює, танки стріляють. Це наші – спокійно, а це до нас летить». Того вечора ми перестали розуміти будь-що. Чоловіки втратили рахунок випущених снарядів на 183».
Якщо лягали спати вдома, то завжди одягненими. Після перших авіаударів ночували виключно в укритті. Тетяна вирахувала, що вночі російська авіація працює «за розкладом»: перших літаків чекали з 23:00, другий заліт – після 04:00, коли виснажені люди сплять найміцніше. Саме цей в час 13 березня авіація вдарила по гуртожитку, загинули 6, троє з них – діти.
«Від звуку літаків холоне кров. Ти перестаєш дихати, ціпенієш. Однак найстрашніше – це затяжна тиша. Ти розумієш, що вони перегруповуються, щосекунди чекаєш нового удару і розумієш: він буде ще важчим», – розповідає жінка.
Офіційного «зеленого коридору» за місяць блокади організувати не вдалося, – шлях до Києва у багатьох місцях замінований. Люди виїздять власними авто та групами з волонтерами. «Дорогу життя» переживають не всі, бо окупанти раз за разом обстрілюють автівки мирних людей. 21 березня міський голова Владислав Атрошенко повідомляє, що в місті лишилося 130 тисяч людей, щонайменше 150 тисяч покинули Чернігів.
Однак життя триває
Життя у Чернігові жевріє здебільшого в укриттях. На початку війни місцеві аварійні служби встигали давати раду руйнуванням інфраструктури. На початку березня, коли російські війська почали тотально знищувати місто, інфраструктура міста почала згасати у буквальному сенсі.
Масивні обстріли околиць зруйнували вузли електропередач та відрізали місто від загальноукраїнської мережі. Кілька разів російські снаряди поцілили у ТЕЦ. У певний момент, говорить секретар міської ради, кількість обривів в рази перевищила можливості ремонтних бригад:
«Це людський ресурс. Люди, які працюють над відновленням мереж, роблять це під постійними обстрілами. На жаль, деякі з них уже загинули під час ремонту цих мереж. Дехто виїжджає з міста. Решті не вистачає інструментів».
Через відсутність світла «Чернігівводоканал» не має можливості качати воду централізовано. Ресурсу генераторів вистачає на те, щоб підняти воду для роздачі людям. Така ж проблема зі зв’язком, в частині міста його немає вже тиждень. Тепла – понад два. Газ частково відсутній.
Свічки, ліхтарики, намощені старою одежею та ковдрами матраци у холодних підвалах багатоповерхівок. Так тепер живуть чернігівці. Вони об’єднуються будинками, обирають старших. Стоять у чергах по питну воду, біля генераторів, щоб зарядити телефон, та організують у дворах польові кухні. За відсутності води, не працює і каналізація, тому у деяких дворах будують вуличні вбиральні.
«Немає у Чернігові більше або менше постраждалих районів, – ситуація однакова по всьому місту», – розповідає волонтерка Тетяна Романова.
Не дають померти
Волонтерський рух у Чернігові зароджувався поступово. Місцева жителька Тетяна Романова (її організація зосередилася на допомозі військовим) згадує, що організовуватись люди почали приблизно на 5 день після вторгнення. На початку він мав хаотичний характер. Гуманітарна допомога, зібрана з усієї країни, до Чернігова не доходила через небезпечну дорогу та відсутність координації. Зараз же волонтерство набуває рис системності.
Місто розділили на гуманітарні округи, за кожним закріпили певну групу волонтерів. Вони збирають заявки від організованих дворів та розвозять замовлення.
«Голоду чи смертей від голоду у Чернігові немає. Це в тому числі заслуга волонтерів, які на власних автівках, часто ризикуючи власним життям підвозять людям їжу та воду», – розповідає Олександр Ломако.
Волонтери доглядають покинутих літніх та хворих людей. Щодня Тетяні надходить кілька десятків запитів від чернігівців, які поїхали з міста, із проханнями навідати чи принести їх родичам їжу. Дівчина пригадує історію, коли сусіди знайшли та намагалися виходити літню жінку, яка кілька діб лишалася у ліжку, не маючи можливості встати чи поїсти. Врятувати її не вдалося.
«А вчора (22 березня, – ред.) я їздила за однією адресою. Там жінка вже 4 добу лежить вдома без свідомості. За словами її чоловіка, в неї стався серцевий напад. Швидку викликати не вдалося. Я шукаю машину, щоб її відвезти до лікарні, щоб їй надали допомогу. Коли не лишається сил, я думаю про те, що таким людям окрім мене ніхто не допоможе. Це тримає мене тут».
Відбудуємо
Чернігів одне з міст України, яке зазнало найбільших руйнувань під час російського вторгнення. Олександр Ломако відмовляється порівнювати його з іншими, вважає це недоречним. Говорить, щоб відновити місто знадобиться не менше 5 років та десятки мільярдів гривень.
«Чернігівці не збираються здавати своє місто. Це місто з більше ніж 1300-річною історією. Ані князі Київської Русі, козаччина, наші полковники та чернігівці, які відвойовували місто під час Другої світової війни, вони не думали про те, щоб здати місто ворогу. Тому і наше покоління не має на це жодного права. Чернігів тримається – тут нема з чого обирати».
Читайте також: Монологи блокадного Чернігова. Світлана Желдак вижила після удару по будинку, але втратила родину
