"Не можна всім сказати "беріть валізу і їдьте". Dakh Daughters про Make Up, фемінізм та патріотизм

"Не можна всім сказати "беріть валізу і їдьте". Dakh Daughters про Make Up, фемінізм та патріотизм

"Не можна всім сказати "беріть валізу і їдьте". Dakh Daughters про Make Up, фемінізм та патріотизм

Фрік-кабаре Dakh Daughters з’явилося 2012 року у театрі “Дах”. Це був другий музичний гурт театралів після “ДахаБраха”. До нього увійшло сім дівчат, і цей склад залишається незмінним понині.

Dakh Daughters стали дуже помітними під час Євромайдану, в якому брали участь. Згодом гурт почали все частіше запрошувати грати за кордоном. Їхні виступи – це музично-театральні вистави. Водночас гурт випускає і суто музичні платівки.

12 лютого вийшов третій альбом Dakh Daughters – Make Up. До нього увійшло 11 пісень, які складають основу однойменного спектаклю.

“Суспільне Культура” зустрілося із двома учасницями гурту – Соломією Мельник та Наталкою Галаневич – щоб поговорити про нову платівку, фемінізм, постмодернізм, Бродського та Дорна.

"Ми сиділи й говорили. Були і сльози, і сміх"

Коли ви створювали Make Up, що народжувалося першим – текст, музика чи власне номери?

Соломія: Все почалося з текстів. Влад [Троїцький] (Влад Троїцький – художній керівник театру “Дах” та гуртів “ДахаБраха” і Dakh Daughters, творчий деміург) хотів, щоб ми повернулися до театральної історії, з якої почалося наше життя в “Даху” у 2003 році. Ми тоді грали як актори в драматичних виставах.

Наталка: Влад сказав, що для підсилення свідомості гурту треба повернутися до джерел – тобто театру. Його ідея була – обговорити історії, які незворотно вплинули на наше життя.

Соломія: Як в таборі біля вогнища, ми сиділи й говорили. Були і сльози, і сміх.

Наталка: Потім ці історії ми дали нашому драматургу KLIM’у (Володимир Клименко – театральний режисер), і він їх адаптував для театру. Тож Make Up базується на реальних історіях, але не є точним відображенням минулого.

Соломія: Коли ми отримали історії від Кліма, ми почали їх читати. І тоді Влад запропонував створити до цих історій музику. Це музично-драматичний український театр з елементами стендапу.

Наскільки важливо бачити вас на сцені для сприйняття нового альбому? Чи Make Up – самостійний твір, відірваний від сцени?

Наталка: Навіть коли ми записували альбом, у Влада було бажання записати його разом з історіями. Але, по-перше, дві години запису – це складно. А по-друге, це був би не альбом, а радіовистава. Та й зрештою, це набагато дорожче. Тому ми залишили тільки альбом.

Я сама боялася, що без історій вийде не так, як хотілося. Але зараз, маючи фідбек від друзів, виявляється, що воно й самостійно класно працює – інакше, ніж знаючи виставу.

Аудіоформат дає можливість вигадувати власні картинки. На мою думку, кіно – це вид мистецтва, в якому тобі доводиться працювати найменше як реципієнту. Бо в літературі, наприклад, тобі доводиться включати всю свою уяву, щоб вигадати, як виглядають персонажі та що відбувається. Аудіо також дає можливість вигадати ого-го скільки.

"У нас в гурті немає прописаного маніфесту фемінізму"

Як ви думаєте, чому проєкти театру “Дах” – ви і “ДахаБраха” – стали настільки популярними за кордоном, на відміну від інших гуртів, які хочуть туди пробитися?

Соломія: Завдяки тому, що це театр. Ми починали як театр, і у Троїцького були зв’язки з театральними діячами й фестивалями в усьому світі. Тому ми дуже багато їздили на театральні фестивалі. Через вистави і ми, і “ДахаБраха” ставали відомими серед музичної тусовки фестивалів.

Наталка: Тобто театр став не обмеженням, а, навпаки, додатковою можливістю. Хоча здавалося б, театральні зали менші. Але тепер ми можемо брати участь в будь-яких фестивалях: і театральних, і музичних.

"Не можна всім сказати "беріть валізу і їдьте". Dakh Daughters про Make Up, фемінізм та патріотизм

Яку саме роль виконує режисер у музичному гурті? Вас дуже багато, очевидно, що кожна має свою думку. Я так розумію, що Влад – це людина, за якою останнє слово?

Соломія: Так. У нас є улюблена історія на цю тему. Ми виступали на фестивалі у Відні, грали чотири вистави. Після кожної з них була зустріч з глядачами. Після одного з концертів до нас прийшла спілкуватися група людей, серед яких були дівчата, по яких було видно, що вони запеклі феміністки. І одна з них питає: “Скажіть, будь ласка, ви ж феміністки? Ви ж жіночий гурт! Ви ж наші, дівчата?”. І в цей момент з-за куліс з’являється Влад – великий бородатий дядько – і каже: “А можна я відповім?”. Звісно, всі почали сміятися.

Але дійсно, нас сім дівчат, і кожна – особистість. Звісно, періодично виникають певні питання. Тоді приходить Влад і каже – ми робимо отак. І всі такі: “Фух, можна видихнути”. Важливо, що він – людина зі сторони.

А насправді вважаєте себе феміністками?

Наталка: Ми вже заплуталися в цьому. Може, я й справді феміністка, просто цього не розумію.

Соломія: На нас часто вішають цей ярлик. Сім дівчат на сцені, перша думка – це феміністки.

Але ж це і в текстах у вас проскакує.

Соломія: В яких текстах?

Зокрема, в “Що ти собі думаєш?”. Там навіть на початку є фраза Girl Power.

Наталка: У нас в гурті немає прописаного маніфесту фемінізму. Якщо щось і є, то це природні речі. Ми не намагаємося активно відстоювати якісь права. Бо ми не почуваємося обмеженими в чомусь. Звісно, ми завдячуємо цьому довгому шляху людей, які боролися за те, щоб ми сьогодні мали можливість постригтися, вийти на сцену, голосувати на виборах. Ми дуже дякуємо і віддаємо належне за це. Але я б нас в авангард фемінізму не ставила. Це більш соціальна, а не мистецька історія. А ми ближче до мистецтва.

Соломія: На мою думку, те, до чого докотилося поняття фемінізму у світі, – це часом трошки хвороблива історія. Мені неприємно спостерігати за певними подіями.

Наприклад, якими?

Соломія: Є жінки, які на цьому спекулюють. У них насправді все нормально, але їм потрібна проблема, потрібно виступити і заявити, що всі їх принижують.

Або я нещодавно читала про дівчат, які в 19 років ідуть і стерилізуються, щоб продемонструвати протест проти позиції “ти – баба, іди народжуй дітей”. А через кілька років прийде розуміння, а навіщо я це зробила?

Наталка: Це дуже складна тема. Ми не позиціонуємо себе як феміністичний гурт. Але так склалося, що постійно стикаємося із цим питанням. Раніше більше на Заході, а тепер і тут. Бо це така тема….

Актуальна?

Наталка: Ну, мабуть, актуальна, якщо вона звучить звідусіль. Але скажу чесно, що я заплуталась, бо не досліджувала це питання зараз. Я орієнтуюся в тому, що відбувалося на початку XX століття. Те, що жінка хоче мати право голосувати – це зрозумілі речі. Так само, як зараз стоїть питання, що жінка хоче отримувати на тій самій посаді рівну зарплату із чоловіком. Чого досі немає. Тобто є якісь питання, які треба вирішувати.

Проте для мене вони лежать більше в громадянській позиції. Але вони не є предметом того, що я хотіла би зображати в мистецтві. Нам з Владом цікавіше розглядати ґрунтовні, загальнолюдські питання, які стосуються і чоловіків, і жінок. Безгендерні.

А що стосується громадянської позиції – мені важливо, наприклад, піти, і підтримати Riffmaster (лідера гурту Riffmaster Андрія Антоненка звинувачують у вбивстві Павла Шеремета разом з Яною Дугарь та Юлією Кузьменко. Розслідування поки не надало переконливих доказів. На захист Антоненка тривають протести – прим.пер.). Таким чином сказати, що я як громадянка не згодна з цією позицією суду, бо я не бачу підстав тримати людину під вартою, коли немає жодних притомних доказів. Але писати про це пісню – я не бачу в собі сил і не відчуваю, що це буде цінний продукт в арті, який зможе справді повпливати на людей. У цій площині набагато дієвішим буде просто сходити до суду.

А пісня “Шкода/Не шкода” на вірші Костенко з рядком “Не клади руку на моє плече”?

Наталка: Вона для мене також лежить у загальнолюдській площині. Абсолютно нормально, коли людина говорить про свій особистий простір.

Соломія: Мені здається, що й сама Костенко набагато ширша, ніж якісь вузькі поняття. Вона надто масштабна постать, щоб підіймати прості питання в своїй творчості. Тому там можна побачити кілька різних сенсів, а не один.

Наталка: Не факт, що там нема феміністичного контексту. Але ми бачимо не лише його.

"Я в шоці, як нам вдалося зробити “Сукню в трусах”

Кожного разу, коли я слухаю ваш новий альбом, у мене виникає враження, ніби я проходжу якийсь постмодерністський квест. Доводиться постійно гуглити фрази, щоб зрозуміти, це ваш текст, чи відсилання до якогось відомого поета чи поетки. Спеціально так робите?

Наталка: Ми всі дуже різні, і кожна приносить щось своє. Іноді вдається це все вкласти в одну композицію. Наприклад, “Сукня в трусах”. Я в шоці, як нам вдалося її зробити.

Соломія: Ми собі зрозуміли, яким чином пов’язані поетичні уривки з різних світів – від Лаюка до Рубоко Шо – і наші тексти. І склали докупи.

У вас існує конкуренція за сценічний простір? Під час концертів кожна має своє соло, але чи не буває так, що учасниці хочуть більшого?

Наталка: Звичайно, є. Але існує баланс. В цьому наша сила. Кожна з нас може як вийти на соло, так і підтримати соло іншої. Це дорогого коштує. Це особлива школа “Даху”.

Соломія: Дуже хороший коментар я бачила в соцмережах після нашої вистави у Вінниці: “Жодна з них не головна, жодна не крутіша за іншу. Вони, як один організм – одна велика жінка”. Тому ми й не мислимо егоїстично. Ми думаємо про успіх усього організму.

Наталка: Володимир Оглоблін – неймовірний режисер, нам пощастило, що останні 10 років він ставив вистави в “Даху”– ще тоді він дав мені розуміння, що другорядних ролей не буває. Коли людина говорить пів слова у виставі, у цей момент вона головна і важлива. Тому я розумію, що немає неважливих учасників гурту – мовляв, басист не такий потрібний, як вокаліст.

Власне, це розуміє і Влад. Для нього важливі особистості, а не їхні ролі. Тому для нього всі люди мусять бути особистостями – і ті, хто налаштовує світло, і ті, хто пише повідомлення у фейсбуці, і ті, хто виступає на сцені. Тому у мене немає враження, що ми рок-гурт, чи панк-гурт, чи кабаре. Є велика сім’я “Даху”, у якої є різні етапи.

"Не можна всім сказати "беріть валізу і уїжджайте"

Ви маєте чітку проукраїнську позицію, яку не боїтеся висловлювати як тут, так і за кордоном. Разом з тим ви брали участь у проєкті “Годный год” Івана Дорна, до якого неоднозначне ставлення у патріотичній спільноті. А також співали пісні на вірші Бродського, який висловлював вельми…

Соломія: Шовіністично.

Так, шовіністичне ставлення до України. Чи не виникало у вас протиріч стосовно цих рішень?

Наталка: Розпочну з Бродського. Так вийшло, що ми вже кілька років його не виконуємо. Воно якось саме відійшло.

Соломія: Це була пісня Тані (Таня Гаврилюк – одна з учасниць Dakh Daughters) і це її право її виконувати. Нам це може подобатися або ні, але у нас вільний і свобідний колектив. Але час все одно все розставив по своїх місцях. До того ж, наша позиція підсилилася після 2013 року, і це теж наклало свій слід.

Щодо Дорна – звісно, було питання, йти чи не йти. Були суперечки, були розмови. Хтось до цього простіше ставиться, хтось жорсткіше. Взагалі колаборацію нам запропонували YUKO. І в нас було два варіанти: або відморожуватися, або навпаки імплементувати себе в той інфопростір, в якому живуть люди з іншою позицією. Як мінімум за рахунок присутності бодай однієї україномовної композиції. Ми подумали, що треба щось міняти, треба щось робити.

Ми врешті зайняли таку позицію і з нею прийшли. Але ми записалися, і вони не взяли нас у фінальний монтаж.

Тут є тонка грань між умовно космополітичною позицією…

Наталка: Так! Дуже тонке і дуже складне питання. Тим паче, що в нас іде війна з Росією. І коли наші громадяни кажуть, що не бачать в цьому проблеми – це боляче. Бо це не просто проблема – це війна. І це страшно. Люди гинуть. І ця гібридна війна нам нав’язана з усіх боків Росією.

Але співіснувати й жити з цими громадянами теж треба. Треба знаходити якусь спільну мову. Ми не можемо їм всім сказати “беріть валізу і уїжджайте”. Треба якось порозумітися, але не втрачаючи власної позиції.

Про що ви хотіли би, щоб вас питали, а вас не питають?

Наталка: Мені хотілося б, щоб в мене просто питали, як справи.

Соломія: Хотілося б говорити про якісь непересічні питання. А то у нас постійно питають одне і те ж. Чого грим? Чому фрік? Ну неможливо просто. Ну підготуйтеся до інтерв’ю. Спробуйте відкрити якісь нові сторони. А ходити по колу – не цікаво.

Читайте також

Від Міхалка до DZIDZIO. Кого з музикантів і за які заслуги нагороджував Зеленський

Що не так з Євробаченням і чому воно мало стосується української музики

Паралельні реальності. Чому в топі радіо українські артисти, а в інтернеті – російські

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІнше