23 серпня 2026 року хорунжій службі бригади "Хартія" буде два роки. Що таке хорунжа служба в сучасному війську, як вона підтримує традиції та бойовий дух військовослужбовців, єднає через чин, символи та імена, — Суспільному розповів керівник хорунжої служби Сергій Семенченко.
Хорунжий — це той, хто тримає стяг або тримає прапор, але у вашій бригаді це поняття значно ширше.
Ми тримаємо прапор, стяг, тільки в духовному розумінні цього слова. Ми займаємося також і освітньо-культурницькою роботою, ідеологічною роботою, навчальним процесом. До корпусу "Хартія", до речі, входить вже шість бригад. Хорунжа служба в нас ділиться на три відділи. Це, в першу чергу, представницький відділ, який займається скажімо там начиткою лекцій в університеті, в органах місцевого самоврядування, тобто представляє як бригаду "Хартія", так і хорунжу службу.
Навчальний відділ займається навчальним процесом, не тільки з новобральцями, а й офіцерами управління бригади, з офіцерами батальйонів, з сержантським складом і з солдатським складом.
Коли хорунжа служба при "Хартії" створилася, яку мету першочергово ставили і чи змінилася вона з початком повномасштабного вторгнення?
23 серпня цього року хорунжій службі "Хартії" буде два роки. Ми вкладаємо певні сенси в голову людей. Добровольці, в якійсь мірі, вже закінчилися, багато людей загинуло, багато людей отримали інвалідність, стали пораненими, багато людей списалося і постає питання, щоб набирати нове покоління воїнів, які захищатимуть цю державу. Якщо ми виховаємо хоча б 10-15% нового покоління воїнів, ми збережемо цю державу. Ще 10-15 відсотків.
Це я кажу за довгий процес, я не кажу за теперішній процес, він актуальний теперішній процес, безперечно. Бо коли суспільство каже: "Ага, не міняють солдат. Ну йдіть, ми поміняємо". Нема на кого просто міняти хлопців. Я знаю по собі, 2022—2023 роки, ти борешся і чекаєш, коли тебе поміняють.
Основна мета хорунжої служби — закласти в голову воїна фундамент, для чого йому воювати, з ким ми воюємо, навіщо ми воюємо і дійти до того, що в основі цього лежить не тільки країна, а й держава.
Ми повинні донести, що держава — це основа і ми воюємо за свою державу. Якщо буде в нас своя держава, ми збережемося як нація взагалі.
Які традиції або які символи є для "Хартії" визначальними в цьому процесі?
Взагалі в "Хартії" закладено цілий список ритуальних традицій. Це, починаючи від приходу новобранця, який проходить БЗВП і потім адаптацію. Це пробіжка на хартійський шеврон. Це вогневе дійство, здача на берет, вшанування загиблих в обов'язковому порядку і в обов'язковому порядку в кожному підрозділі. Це меморіальна традиція, скажімо так.
Ми випустили такий невеличкий збірник традицій, які є в "Хартії" на постійній основі на теперішній час. Традиції змінюються, вони розширюються в якійсь мірі, тому що ми не стоїмо на місці, ми прогресуємо. Взагалі, в "Хартії" постійно потрібно навчатися, постійно потрібно бути на крок попереду. Тому що війна змінюється кожних три місяці, щопівроку війна змінюється. І ми повинні щось запропонувати ворогу в першу чергу. Тому ми повинні розвиватися і змінюватися.
Ким має бути людина, якою вона має бути, аби стати хорунжим, аби потрапити до "Хартії "саме в хорунжу службу?
Це досить складний критерій. Я хочу сказати відразу. В першу чергу, це морально-психологічний. Людина повинна бути патріотом своєї держави. Другий критерій — це вища історична освіта або політологічна. Третій критерій — людина повинна здати екзамени. І вже потім четвертий критерій — в процесі вже, коли вона прийшла в хорунжу службу, якщо людина не буде на протязі там трьох місяців відповідати цим критеріям, є інші підрозділи, в яких вона може продовжити службу. Я це кажу відразу.
Кілька тернополян, істориків доєдналися до хорунжої служби впродовж повномасштабного вторгнення. Назвіть їхні імена, розкажіть, чим вони зараз займаються.
Взагалі, тернополяни — це, можна так сказати, серце хорунжої служби, я називаю так. Перше — це Володимир Бірчак, він один з перших приєднався до нас, ми на самих початках відпрацьовували з Володею Бірчаком. Потім приєднався Сергій Волянюк, кандидат історичних наук, тернополянин, Володимир Пукач. Тобто у нас Тернопіль представлений так досить солідно в хорунжий службі і це найкраще.
Чи виконують представники хорунжої служби завдання у зоні виконання бойових дій, чи все ж таки це є просвітницька робота. Чи знову ж таки нею вже займаються ті, хто має реальний бойовий досвід?
По-перше, значна частина хорунжої служби, вона повоювала. Ну от, Володя Бірчак — два поранення, три контузії. Сергій Волянюк — поранення і пару контузій. Ці хлопці поранені, вони займаються зараз освітньою роботою. Вони викладають і в зоні бойових дій, так званій. Безперечно, вони не викладають на нулі. Але ти не знаєш, де небезпечніше — за 5 кілометрів від нуля чи за 20-ть. Тебе можуть дістати скрізь.
Дев'ять років тому ви вже були у війську і розказували про Національну гвардію України і про службу швидкого реагування. Чому ще тоді вирішили долучитися до Збройних сил історик за освітою?
Я в 2014 році волонтерив. Уже виїжджав на схід. У 2015 році я все-таки вирішив підписати контракт, було таке модне слово "борг" Батьківщині, але це був не борг. Це було моє усвідомлення того, що ми повинні захищати цю державу до останнього. Три роки я пробув на контракті. Ця бригада "Рубіж" тепер називається. Ми були на початку формування цієї бригади.
За час повномасштабного вторгнення, на яких напрямках ви побували, де було найскладніше, що відклалося найбільше в пам'яті?
П'ятий рік війни, я вже посадки не штурмую, як то кажуть, але війну я розпочав свою 26 лютого, чотири роки тому. 25-го я був в військкоматі. 24-го я відправив свою сім'ю, я в Борисполі був. І 26-го я був у Білій церкві, в 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців, в якій я пробув 18 місяців.
Воював спочатку в піхоті простим солдатом, а потім в інженерно-саперному взводі. Це були Броварський напрямок, це був Бахмутський напрямок і це був Вугледар. Не знаю, та важко було скрізь, але це буденність вже.
"Хартія" і хорунжа служба "Хартії", напевно, одні з тих, хто найбільше говорить про пошанування героїв та меморіалізацію. І ви, власне, неодноразово висловлювалися про те, що не потрібно чекати завершення війни, що гідне пошанування, робота над цим, розробка меморіальних ритуальних заходів, упорядкування кладовищ, самого чину поховання має відбуватися вже зараз і тепер. Обґрунтуйте, будь ласка.
Нам потрібно своє меморіальне військове кладовище під Києвом. І поки ми до цього дійшли, там йшла купа всяких політичних і неполітичних моментів. Все-таки воно існує. Там, до речі, "Хартія" похоронила одного з своїх перших бійців — Сергія Либенського, Героя України, він похований на меморіальному кладовищі. Воно буде на зразок Арлінгтонського в Сполучених Штатах Америки, де все акуратно, все чітко. Немає різниці, чи ти капрал, чи ти генерал Паттон.
У нас раніше поприймали все і вся. Думали, що війна буде рік чи два і треба швидко перейменувати, бо будуть вибори скоро. Ну, будемо чесними. Ішли на потакання різним організаціям, структурам політичним і тому подібне. Хоча це питання повинно бути виважене, структуроване. Я розумію, що загинуло дуже багато, але питання перейменування, наприклад, вулиці це — найвизначнішим хлопцям.
Я розумію, що кожна сім'я вважає свого загиблого героєм. І це факт. Для мене всі хлопці, хто пішли, — це герої. Але для цього потрібно підходить досить статусно до цього питання. То в нас по перейменували все, коли вже дійсно достойній людині потрібно перейменувати вулицю чи сквер там, чи ще щось, ти приходиш і тобі кажуть: "Так в нас немає, бо ми поперейменовували все".
Які виходи ви бачите?
В першу чергу, органи місцевого самоврядування мають відійти від політики. Тому що це досить складне питання, в якому ти не вгадаєш. Тут неможливо вгадати. Сьогодні суспільство думає по-одному, а завтра по-іншому. Сакральне місце буде не одне. Їх вже в Україні досить багато.
Ми, мабуть, те насіння, на жаль, яке окроплене кров'ю, буде посіяне в цю землю. Але ми українці, ми один одного розуміємо. Ми одна нація, ми одна соборна, незалежна Україна.
І коли буде так існувати, то ми не будемо стріляти в один одного, як в 2014 році, коли галичанин стріляв у подніпровця. Оце страшне. Це навіть не громадянська війна, це ще страшніше.
Тому, щоб зберегти державу, ми повинні постійно вкладатися в молодь. Я наведу вам паралель, приклад. Заходить Росія на нашу територію — Запорізька, Херсонська область. Через півроку діти їдуть до їхніх вишкольних таборів. Вони стоять уже в червоних беретах, тримають автомати і їх навчають вбивати українців. Українців навчають вбивати українців. З бібліотеки викидають всі книжки українською мовою, завозяться російські книжки, в школі російська мова, все російською. Все чітко, все за планом. Це країна зла, яку ми повинні просто знищити.
Якби сьогодні ви запрошували до "Хартії", що би ви сказали в першу чергу?
Не люблю, знаєте, говорити: "Приходьте, в нас дуже класно". Ми всі прекрасно повинні розуміти, що вони йдуть на війну. Рано чи пізно вони опиняться там, де всі ми в свій час були і будемо ще. Я повторююсь, і є там постійно. В першу чергу, які переваги? Це навчальний процес. "Хартія" навчає, вона одна з найкращих в цій країні.
Другий момент, можливо, це є і перший момент, — ставлення до людини. Від командира корпусу, комбригів і до сержантського складу — ставлення до людини. Людина відчуває себе в колективі, людина відчуває себе потрібною. Є моменти для росту, для кар'єрного росту. І коли людина опиняється в отакій атмосфері, людині хочеться воювати.
Плюс увага до її сім'ї, до того, що в неї вдома за спиною. Бо що основне — це сім'я, щоб у тебе було вдома все гаразд. Я по собі знаю. Коли ти виходиш на завдання, коли в тебе вдома все гаразд, то ти окрилений і повертаєшся, все нормально. От це саме головне.
Буде повна підтримка, буде повний навчальний процес в "Хартії", чудові колективи, бойові. Нема такого, щоб там, знаєте, от зразу забрали й кинули на війну. Ні, є ще навчання.
Що би ви сказали тим, хто зневірився на п'ятому році війни?
Все дуже просто: не хочеш годувати свою армію, воювати за свою країну, — будеш воювати за чужу країну і годувати чужу армію.
Легко не буде, добре жити ми вже не будемо, наше покоління. Я говорю щиро і відверто всім. Але діти наші повинні жити і будувати нову державу краще, ніж ми. Тільки так ми можемо зберегти свою націю. Не для себе, для дітей і для внуків.
Але, звісно, хотілося б побажати всім миру, перемоги і терпіння. Бо без терпіння нічого не буде. Як сказав великий український поет Василь Стус: "Терпи, терпець тебе шліфує".
