Втратив на війні брата, але не звільнився з війська. Артилерист Андрій Лазука з Тернопільщини пішов на фронт у перший день повномасштабного вторгнення. Каже, не хотів, аби росіяни окупували його дім, тому зібрав речі і долучився до 44-ї артилерійської бригади. Спочатку тримав оборону на Київщині, а зараз воює на Оріхівському напрямку.
Двічі на рік артилерист Андрій Лазука приїжджає додому на відпустку. Разом із сім’єю живе в селі Потутори Бережанської громади. Його дружина Наталя розповідає, коли чоловік пішов на фронт, усю його роботу по дому і господарству почала робити сама:
"І багато чому прийшлося мені вчитися. Особливо водінню. Для мене це був страх, шок, тому що я ніколи навіть не мріяла [про це]. Виконую всю роботу чоловіка. Починаючи від весни, коли доводилося на городі працювати, і вивозити гній, і обрізка дерев. І прийшлося мені косити вчитися і також дрова колоти".
На війну Андрій пішов у перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну — 24 лютого 2022 року цілий день відстояв у черзі до військкомату, а 25 лютого вже був на Київському напрямку. У цивільному житті Андрій будівельник, каже, коли пішов на фронт і не встиг добудувати заплановане — будинок.
"Кожен командир повинен пройти бойовий шлях"
Андрій — солдат, обслуговує гармату. Після Київщини, каже, воювали поблизу Гуляйполя, тепер працюють на Оріхівському напрямку. Перші дні повномасштабної війни були найскладнішими, розповідає артилерист:
"Матеріальної бази в нас не було ніякої. Ворог переміщався дуже скоро. І жили ми практично там, де воювали. В нас не було ні бліндажів в той час, ні укриттів. Ми не заїжджали в села — просто пролітали [їх]. Працювали тоді на причіпних гарматах "Мста"", — згадує військовий.
Найбільшою проблемою, розповів Андрій, є ворожі дрони, вони ускладнюють роботу. Доводиться одночасно працювати за гарматою і дивитися за небом. Допомагає мисливський досвід чоловіка — дрони збиває, стріляючи з мисливської рушниці.
"За виробництвом їхніх безпілотників люди просто не встигають. Нові тактики, ройові атаки. Ми використовуємо сітки, рушниці, РЕБи і в комплексі воно працює, але не завжди. Бо є оптоволокно — його можна тільки збити, а РЕБ його не ловить. І зараз вони використовують дрони на оптоволокні як розвідувальні".
Якщо в перші дні повномасштабної війни були черги з добровольців, то зараз особового складу бракує, каже артилерист. Тому на позиціях можуть перебувати і декілька місяців, каже військовослужбовець: "Люди вважають, що ти прийшов на війну, то зразу загинув. В них таке розуміння, але ж це не так. Тут це війна по телевізору. Люди бачать розвалені будинки, розбиті села. Але там це зовсім по-іншому виглядає. Там ти кожен день у тому живеш, і ти бачиш це все. І це може прийти до тебе сюди, от в цей будинок. Тому багато людей з Тернопільщини на війну тому, щоб ця війна не дійшла до них".
Ефективність роботи залежить від командира, розповідає Андрій.
"Я би хотів, щоб всі командири проходили через позиції. Тоді вони мають розуміння, що вони роблять. Коли ти дивишся на планшеті – це одна війна, а в реальності вона трішки інша. Тому кожен командир повинен пройти бойовий шлях, хоча б невеликий, але мати розуміння, які він накази віддає і як їх виконують.
Я можу сказати про свого комбата. Він починав з нами ще з-під Києва. Тоді був лейтенантом. Зараз він став комбатом і в нього дуже великий бойовий досвід. І тому з такими людьми дуже просто служити. Якби хтось хотів, то може приходити до нас. Я думаю, тут він зустріне розуміння", — розповідає артилерист.
За бойові заслуги під час контрнаступу на Оріхівському напрямку Андрія нагородили "Золотим хрестом". Серед нагород також має "Хрест хоробрих":
"Золотий хрест" – це за 23-й і 24-й рік . Під час контрнаступу ми займали одну з найскладніших позицій на Оріхівському напрямку, ми досить довго її утримували і ефективно працювала артилерія там. Ця нагорода дуже важлива для мене, мабуть, як і для кожного солдата. Вона не дає забувати, де ми були і що ми робили. А це "Хрест хоробрих". Ми утримували теж таку досить складну позицію. І командування так нас відзначило.
"У родинному житті ми майже все пропускаємо"
В Андрія та Наталі двоє дітей — старший син Назарій і донька Христина. Наталія каже, що дітям бракує батька:
"Коли чоловік приїжджає додому — це свято. Але зазвичай є і хвилювання, тому що я розумію, що він приїде, побуде тиждень-два і знову поїде. Якщо би я розуміла, що він буде вдома, це була би радість. Коли я стала дружиною військового, то зрозуміла, що все життя моє зміниться, що я маю якось давати собі раду сама. У мене є діти, але одночасно я повинна ще й підтримувати чоловіка. А це не дуже легко — замінити дитині батька. З Андрієм вони дуже близькі. Про Христину він завжди каже: "Моя донечка". Син старший — він вже чоловік. На початку війни йому Андрій сказав: "Я йду на війну, а ти щоб завтра приїхав додому".
Коли Андрій пішов на війну, його донька Христина була в 6 класі, розповіла Наталя.
"Я дуже переживала, щоб в той момент вона не закрилася в собі. І навіть зараз, коли пройшло чотири роки повномасштабної війни, а вона вже в 10-му класі, як тільки починається тема війни, тільки вона бачить військового десь в автобусі, а ще якщо він з бородою, вона каже: "Мам, мені здається, що це тато". Тому яка б дитина не була, чи шостий клас, дитині завжди потрібна повноцінна сім'я".
У червні 2022 року Андрій втратив старшого брата. Полковник Володимир Лазука загинув на фронті під час виконання бойового завдання. Після загибелі брата Андрій не звільнився з лав Збройних сил і продовжує боротьбу. Каже, захищає свою сім’ю – дружину, сина та доньку й не хоче, щоб росіяни прийшли в його дім.
"Практично ми все пропускаємо в житті родинному, ми бачимо тільки родину на фотографіях і ці такі моменти, от коли ти їдеш в відпустку. Сім'я — це сім'я, це найсвятіше, що є. А йшли ми на війну ще без такого розуміння, що вона затягнеться настільки довго. Якби люди йшли більше трошки в армію, це би приблизило нашу перемогу. Тому що потрібна заміна, заміна потрібна не тільки в нас, а на всіх фронтах".
