"У нас важкий шлях, але ми багато його пройшли": письменник Степан Процюк у Кропивницькому про війну, мову, культуру

"У нас важкий шлях, але ми багато його пройшли": письменник Степан Процюк у Кропивницькому про війну, мову, культуру

Кропивницький відвідав володар відзнаки "Золотий письменник України" Українська літературна відзнака започаткована у 2012 році. Вручається українським письменникам-романістам, які видали твори українською або в перекладі українською мовою у форматі паперової книжки сукупним накладом понад 100 тис. примірників за період від початку 2000 року до теперішнього часу.Степан Процюк. Він автор понад 30 книг. Видаватися почав з 1991 року. За часи незалежності України майже кожного року виходила одна його книжка. З журналісткою Суспільного говорили про його творчість, а також про історію України й сучасні події.

Що вам цікавіше — писати художню прозу чи дослідження про життя письменників? (тут і далі пряма мова)

Це не дослідження, це художні романи про життя письменника. Вони спираються на факти, але це саме художні твори (байопіки, романи-біографія). Це не новий жанр у світовій літературі. Були романи про Бальзака, про Мопасана. Зрештою, у нас був роман "Романи Куліша" Віктора Домонтовича. Дослідження — наукове. А художній роман — для широкого кола читачів. Для якомога ширшого.

У мене з романом про письменника, здається, вийшло якось випадково. Перший був про Василя Стефаника. І тут багато факторів збіглося. Я працюю у професійній літературі. А тут справа не тільки в моїй волі і бажаннях, а й у замовленні, в гонорарах. Це не аматорство, де ти собі вільний. Тут дуже багато чинників, які повинні збігтися, щоб працювати. І був запит на таку прозу.

Мною написано багато художніх творів. А коли мені почали замовляти, щоб я попробував роман про письменника, я написав про Василя Стефаника. Він мав певний успіх.

Мені здається, у нас немає українського письменника, щоб його роман мав повний успіх. Повний і певний — це є велика різниця. Бо повний успіх — це щоб його читали сотні тисяч, якщо не мільйони. Зараз це вже неможливо. І навіть на заході це неможливо, щоб читали мільйони. Може, крім окремих книг.

Але після певного успіху роману про Стефаника київське видавництво "Академія" замовило ще один роман. Я міг вибирати, про кого писати. І я вибрав Володимира Винниченка, який ваш земляк.

Чому саме його вибрали?

Він мені був до певної міри близький психотипом. Він людина, може, по-своєму ексцентрична, але глибока. І я не маю на увазі його політичні погляди. Бо Винниченка, буває, ненавидять за його політичні погляди — загравання з більшовиками. Я навіть не хочу про це говорити. Тут ідеться про нього саме як про людину й письменника. А також про його любовні історії.

Бо Винниченко був у свій час знаним донжуаном. Але мені він близький не цим, а тим, що відчував багато різних життєвих правд. Бо на світі є не одна правда. По-перше, кожна людина має свою правду, про яку мало хто знає. Тому що так вона виховувалася, так у неї складалися обставини... Слухайте, не кожен письменник так тонко відчуває різні життєві правди. Але це і великий тягар. І він ніс цей великий тягар, і я намагався в цьому романі його відобразити.

А потім був роман про Архипа Тесленка. Його я сам хотів написати. Ну і, роман про Франка. Була думка у кількох людей створити 10-серійний фільм про нього. Кинулися вони, а немає художнього роману для сценарію. Я написав роман про Франка, але почалася війна, і поки що це все відклалося.

Також я тоді писав роман про Григора Тютюнника. Дуже тяжко було. Думав, що його покину. Тютюнник закінчив життя самогубством в 1980 році. І тут це зовсім інший був роман, ніж про Франка. От такий в мене є значний досвід написання. Це треба проникати в внутрішній світ іншого письменника. Ясно, що не все може вдатися. Я не Господь Бог. Але якоюсь мірою...

Ви говорите, що вам замовили про Франка написати роман для екранізації. Тобто є запит на популяризацію життя видатних діячів?

Так, є певний запит.

На власному ютуб-каналі ви розказуєте про письменників, зокрема, і 20 століття. В університеті ви викладали саме курс сучасної української літератури. Чому у вас є зацікавлення саме цим періодом?

На ютуб-каналі йдеться про письменників як 19, так і 20 століття. Не можна сказати, що в мене є зацікавлення якимось одним періодом. Але щось є в цьому вашому запитанні. Тому що у крайньому інтерв'ю мене запитували, у якій літературній епосі я хотів би жити. І я відповів, що на початку 20 століття в Києві. Я Київ дуже люблю, там вчився в аспірантурі, там живуть мої сини.

Також на початку 20 століття я хотів би побувати у Полтаві, на відкритті пам'ятника Котляревському в 1903 році, коли були початки творення нової української інтелігенції, і українці усвідомили себе як окрема нація, окремий народ.

І звідти у нас дуже багато проблем. Іван Франко, наприклад, писав у своїй повісті "Перехресні стежки", які темні наші селяни, тобто не дуже освічені. Малася на увазі Галичина. Що інтелігенцією були діти священників, юристів, суддів, і саме вони формували національну свідомість. І так само на Великій Україні про це багато писав Євген Чикаленко. Про те, як вимагали російську мову в школах. Селяни казали, що мужицька (українська) мова — це для того, щоб нас ошукати.

Це була безпросвітна темрява, з якою зіткнулася наша інтелігенція. Не мудрий український народ, а саме безпросвітна темрява, і з нею треба було працювати. Даруйте за такі сміливі висловлювання. Бо я докінчую зараз роман про Євгена Чикаленка. Це вже не про письменника. Це державний діяч, який 104 роки не міг повернутися в Київ, а тепер уже повернувся вулицею. Вулиця Пушкінська в Києві змінена на вулицю Євгена Чикаленка.

Чому саме 20 століття? Можливо, ви тут уточните, адже це вже 30 роки 20 століття.

Ну, слухайте, якщо ви говорите за 30 роки, то, не дай, Боже, такої української...

Ну, ви ж досліджуєте, і ви дуже емоційно це все говорите. Ви проживаєте життя кожного письменника, про якого ви розповідаєте. Чому дуже багато і досліджень, і відео на вашому ютуб-каналі саме про цей період?

Десь в 29-му році Сталін задумав план "усміренія" (в лапках) України. Від 30-го року почалася політика згортання так званої "коренізації", українізації. Ви ж знаєте, що в кінці 20-х років розпочалася українізація? От і здавалося, що навіть деякі наші діячі часів Петлюри повірили. Андрій Ніковський повернувся в Україну, Грушевський, ще декілька діячів. Вони повірили більшовикам.

А більшовикам ніколи не можна вірити. Ну хто це міг тоді розуміти! Це заднім числом мені добре бути розумним. І вони повірили, вони думали, що буде Україна. Але замість України в концтабір втрапили. І він у 33-му році досягнув апофеозу вимиранням мільйонів українських селян.

От, до речі, селяни всі говорили українською мовою. Українська мова — ще один нюанс русифікації. Українська мова, як на мене, стала асоціюватися зі смертю, з небезпекою якоюсь. Але сучасні українці зрусифіковані, їхні діди, їхні прадіди переважно говорили українською. А тепер у них російська мова. Але не можна дорікати. Розумієте? Бо вона їм рідна.

Який вихід? Українізація поступово. Повертання до своїх витоків. І щоб це не було в грубих формах. Ми можемо вести дискусії всередині. Але я за це, щоб ці дискусії були в межах етичного. Цей процес повинен природно тривати, бо він... Гайки закручувалися довго. Це складне питання. Я би міг зараз, знаєте, говорити набагато радикальніше. Але я... Тут є багато тонкощів.

А як студенти сприймають цей період? Наскільки вони зацікавлені? І чи можна говорити про те, що вони розуміють його?

Я не знаю… Я пішов з університету. От як я на це дивлюся насправді. Здається, що ми всі різні. А з другого боку, всі українці мають подібні якісь ментальні травми і так далі. Треба важкий шлях пройти. З другого боку, ми вже багато пройшли і можемо себе похвалити. І ця страшна війна, у якій героїзм проявила Україна!

Ми вже можемо, попри всі мої обережності, бути вчителями якоюсь мірою. Принаймні у військові підручники увійде українська війна. І український як один із народів… І навіть не один із народів, а народ, який захищає Європу від російської навали.

Хочу поговорити з вами про український перший Оскар. Режисер фільму "20 днів в Маріуполі" Мстислав Чернов сказав, що він не хотів би мати такої відзнаки — цього Оскара, тому що це про біль, страждання, війну. Що ви про це думаєте? І з огляду на всю нашу попередню розмову, також була Нобелівська премія за правозахисну діяльність. Україна отримує відзнаки тільки тоді, коли вона презентує свою боротьбу?

Це складне запитання. За Радянського Союзу Україна була культурною колонією Росії радянської. За царизму вона була колонією Росії царської. Тобто була культурна експансія Росії. Тому зараз це тільки початок. Я думаю, що у нас будуть свої Нобелі, свої Оскари, і в цьому я переконаний на тисячу відсотків. Щодо літератури ( я хочу уважно до цього підходити і дуже зважено), вже появилося до десятка письменників, які нічим не гірші за письменників світового рівня.

Хто це, можете назвати?

Ну, я думаю, що поки що називати не треба. Через рік-два назву. Залежно від того, як буде далі розвиватися подія.

Ви пишете зараз книжку про Євгена Чикаленка, і вже згадали про це в нашій розмові. Він був тісно пов'язаний з містом Кропивницький. Тут Чикаленко навчався в Єлисаветградській реальній школі. До речі, там же навчався і Володимир Винниченко. Також разом з Чикаленком за однією партою сидів Панас Тобілевич. І Чикаленко знав його братів — Садовського, Карпенка-Карого. Чи ви пишете про це? Чи тогочасний Єлисаветград буде у вашому романі?

Згадується. Але там багато йдеться про стосунки. І братів — Миколи Садовського і Панаса Саксаганського, такі нелегкі. І про розпад театральних труп, і про нашу приму Марію Заньковецьку, яка мала складний характер. І про цей важкий бурхливий роман з Миколою Садовським, але Микола Садовський мав і інші бурхливі романи. Якоюсь мірою це все проходить у моєму романі про Євгена Чикаленка, бо цей роман значною мірою про початок ХХ століття.

Євген Чикаленко — це видавець газети "Рада" в Києві, українотворець, державник, меценат, великоземельний власник, як він себе називав. Один з найбагатших людей тоді в Україні. Він величезні суми віддавав на розвиток українського. І йому належить вислів: "Легко любити Україну до глибини душі, ви її полюбіть до глибини власної кишені".

Бо в нас багато було таких, які казали, що ми любимо, любимо, любимо. А коли йшлося за гроші, любов припинялася. Тому це був один з перших українських і меценатів, і громадських діячів, і видавців, які мислили широко. Він їздив і в Галичину. І Україну бачив об'єднаною.

Як він зустрів 1917-1918 роки?

Він через якийсь час (бо жахи відбувалися в Києві) виїхав і жив спочатку в Станіславі, в Івано-Франківську, в Жаб'є (зараз Верховина, районний центр Івано-Франківської області), потім переїхав до Польщі, Чехії. І грошей не мав останні роки. Усе залишилося в Україні. Він якщо не бідував, то жив дуже скромно. У 1929 році помер у Чехії.

Це один з тих перших громадських, навіть по-своєму державних діячів (хоч він відмовився від посади в уряді Петлюри, Винниченка, а потім і Скоропадського, і там у романі це пояснюється), який давав приклад своїм життям. Це приклад служіння в Україні, але такого розумного, без якогось крайнього фанатизму, служіння творчого. Це служіння, яке піднімає людину, піднімає Україну. І яке творить, а не руйнує.

На початок