Спецпризначенець загону "Омега" Національної гвардії України з Кіровоградської області з позивним "Брат" пройшов шлях від бійця до командира групи та став повним кавалером ордена "За мужність". В інтерв’ю Суспільному він розповів про операцію з порятунку морських піхотинців під Маріуполем, цілодобові бої у 2024 році та те, що дає сили триматися на фронті.
Про порятунок морських піхотинців під Маріуполем (тут і далі – пряма мова)
Після того, як гарнізон у Маріуполі опинився в повному оточенні, деякі підрозділи намагалися пробитися двома напрямками: хтось мав вийти з оточення, а інша частина – прорватися на "Азовсталь". Та колона, яка проривалася через оточення, розбивалася на менші групи. Хтось попадав під обстріли, хтось – у засідки.
Одного дня наш командир зібрав командирів груп і сказав, що є завдання пробити дорогу, щоб забрати морських піхотинців. За визначеним маршрутом ми мали пройти близько десяти кілометрів у тил противника, зустріти хлопців і повернути їх на підконтрольну територію. Маршрут виявився доволі довгим, бо ми не могли йти прямо. Витратили на дорогу туди й назад понад десять годин.
Виходили ми в дуже густий туман. Робили тактичні зупинки, аби виходити на зв’язок і відбивати точки, щоб командування відстежувало наш рух. Найбільше часу втрачали, коли чули в сусідніх посадках переміщення ворожої гусеничної техніки. Чекали, поки вона проїде, вставали в бойовий порядок і рухалися далі.
Ми вийшли на вказану точку на стику двох лісосмуг. Дорозвідка виявила, що в наш бік наближається вісім людей. Один був на милицях, форма одягу незрозуміла: лише двоє у військовій формі Збройних сил України, інші – хто в чому, в дублянках, цивільних куртках, неголені. Коли вони наблизилися, їм подали команду підняти руки й встати на коліна, назвали словесні паролі. Переконалися, що це свої.
Вони йшли декілька діб. У нас в рюкзаках були вода й сухпаї на них. Перше, що вони попросили – це покурити й води. Пройшла доповідь на командний пункт, і відразу надійшла команда повертатися: за розвідданими, противник планував наступ на населений пункт, з якого ми починали свій старт. Хлопці були фізично виснажені, але коли зрозуміли, що йдуть додому – з останніх сил піднялися. Хлопець на милицях склав їх в одну руку й пішов. З’явилася мотивація.
Назад рухалися повільніше, бо туман спав і вийшло сонце. На передостанньому кілометрі чули поруч ворожі танки, вже готували протитанкові засоби, але вони розвернулися. Коли ми довели хлопців до точки, їх одразу забрала техніка. А вже на наступний день село, з якого ми починали рух, окупували. Якби ми зробили це хоча б на 12 годин пізніше, нам би нічого не вдалося.
Ця операція пройшла ідеально. Ми витримали всі часові межі, виконали завдання і всі повернулися, навіть ніхто ноги не натер. Це одна з найкращих проведених нами операцій.
Про нагороди та безперевні бої 2024-го
Третій орден "За мужність" я отримав за похід за морськими піхотинцями та розвідувальні операції в окупованих населених пунктах.
Другий орден – це кінець 2023 року, участь в Авдіївській кампанії. Наш підрозділ виставляв вогневі засоби, проводив розвідку, допомагав відбивати наступи. Оборона Коксохіма, приватний сектор, дачі, водокачка, Терикон – знищили декілька десятків одиниць техніки противника. Це все зробила наша маленька сім’я – 5-й загін спеціального призначення.
Перший орден – за 2024 рік. Цей рік для нашого підрозділу був максимально насичений: від розвідки до нічних штурмів, боїв у міській забудові та приватному секторі. За 2024 рік наші хлопці відпочивали, лише коли отримували поранення, відновлювалися й знову ставали в стрій. Весь рік пройшов у режимі нон-стоп, просто на характері. Дехто відмовлявся евакуйовуватися з пораненнями, дехто з недолікованими травмами знову їхав виконувати завдання.
Про тактику, розвідку та воєнні злочини армії РФ
Уся підготовка, яку ми відточували з 2015 по 2022 рік, нам допомогла. Спецпідрозділи "Омега" заточені під роботу малими тактичними групами. Наша група спеціального призначення майже вдвічі менша за звичайний піхотний взвод й ділиться на підгрупи по 3-4 людини.
Завдання в тилу бувають різними. Наприклад, у районі Великої Новосілки наше завдання було не вступати в контакт із противником, а розвідувати шляхи пересування та перевіряти стан мостів для вищого штабу.
Коли проводили фільтраційні дії у звільнених населених пунктах, спілкувалися з місцевими. "Ждунів" там було 2-5%, решта – люди, які зовсім не були раді окупантам. Вони розповідали мільйон гігабайтів інформації про те, як росіяни мародерили, ґвалтували, вбивали.
Найбільша лють була від того, коли підходить сім’я й просить допомогти евакуювати тіло батька, похованого просто в садку, бо росіяни не дозволяли вивезти його на цвинтар. Або коли дізнаєшся, що учасників антитерористичної операції-Операції об’єднаних сил (АТО/ООС) забирали з будинків і просто розстрілювали чи катували до смерті. На кладовищах вони свідомо розбивали пам'ятники бійцям АТО. Ти не розумієш: якщо армія противника прийшла "звільняти", то чому вони вбивали цивільних жителів і руйнували церкви й цвинтарі? У мене немає слів.
Про мирні міста та найщасливіші моменти
Поки в тиловому місті все добре, моя сім’я може піти в парк погуляти. Я б хотів, щоб тут усе так і залишалося – мирно, спокійно, щоб люди відпочивали. Прифронтові міста цього дозволити собі вже не можуть.
А взагалі, найкраще, що може з тобою бути – це коли завдання виконано і всі повернулися з мінімальною контузією. Оце найкращі, найсвітліші моменти, коли ти повертаєшся на пункт дислокації. У нас у групі є мінітрадиція: ми фотографуємося, і ти скидаєш фото дружині, щоб вона розуміла, що все нормально, живий. Потім дивишся на це фото: ти весь чорний, у сажі, брудний, тільки очі й зуби видно. Прокручуєш у голові, як це було важко пройти, але ти стоїш живий – і це добре.
